ЧАСТИНА 4. Розділ 1. Її перший тунець

Раніше Гелен  не бувала на Гаваях. Незграбні розповіді Венса викликали у неї захват — вона нахилялася ближче і слухала його балачки, широко відкривши очі. Звісно, він розповідав далеко не все. Не варто їй знати про п’яні прогулянки у Вайкікі, а тим паче про масажний салон мадам Лілі.

Якщо просто потрібна жінка — мадам Лілі все владнає: вона навіть викладе фото всіх можливих варіантів. І прейскурант, звісна річ.

— Гей, шефе! — скаже мадам. — Приземляйтеся! Пора відпочити. У мене тут тиха гавань, де свіжі «пташки», готові пурхати навколо вас без утоми.

Звучить непогано для вуха військового, чи не так? Коли твоє життя стиснуте статутом, обіцянка «тихої гавані» здається порятунком. Нехай навіть на один вечір.

Зовсім інша справа — зустріти ту, яку хочеш і тілом, і душею. Тому, коли Гелен повідомила про приїзд, Венс був схвильований не на жарт. З їхнього знайомства у Форт-Ворті минуло пару місяців. Там вони бачилися кілька разів, а потім роз’їхалися: вона — до Нью-Йорка, він — на Гаваї. Спілкувалися в інтернеті: жартували, сперечалися, обговорювали все підряд.

Венс не хотів діяти банально — так, як робить більшість: зняти номер у готелі й проводити час на галасливих тусовках. Він відчував, що Гелен солідарна з ним. Тому й орендував котедж за годину їзди від Гонолулу. Це був старий дерев’яний будинок на самому березі. Жодного лоску, тільки просолені стіни й веранда, з якої відкривався краєвид на океан.

Обстановка була до пари будинку: проста й грубувата. У вітальні — пара плетених крісел із ротанга з вицвілими на сонці подушками та низький бамбуковий столик. У кутку примостився старий комод з темного дерева.  Його шухляди відчинялися неохоче — з важким зітханням і стогоном. На ньому стояла стара радіола в корпусі з лакованого горіха. Вона була родом із п’ятдесятих, якщо не раніше, — з пожовклою тканинною сіткою на динаміках і м’яким світлом бурштинової шкали.

У спальні не було нічого, крім широкого ліжка й величезної шафи, в якій помістилися б речі цілої армійської роти. На кухні — міцний дубовий стіл, що бачив не одне покоління мешканців, пара залізних стільців і холодильник, який пережив ще Карибську кризу.

На три дні все це стало їхньою домівкою.

Венс зустрів Гелен в аеропорту. Пасажири з Нью-Йорка хлинули до залу прильотів, перекидаючи через руки непотрібні куртки та пальта. Їхні обличчя, ще не відвиклі від материкових холодів, миттєво покривалися липким потом. Ласкаво просимо на південь, пані та панове! До біса шапки й шарфи. Готуйте шорти, бікіні та сонячні окуляри.

Він підхопив її валізу, і невдовзі вони вже мчали до будинку. Як на гріх, в останню мить машина Венса закапризувала — схоже, з ревнощів — і приятель позичив йому свій старий пікап. Автівка цілком пасувала котеджу: тих самих років випуску, скрипуча й хитка, але справна.

— Вона мені подобається, — несподівано сказала Гелен, погладжуючи торпеду пікапа.

— Сподіваюся, не розвалиться по дорозі, — відгукнувся я.

— Та що ти… Вона хороша… і справжня.

Він раптом згадав про її вегетаріанство і занепокоївся: чи їсть вона рибу? Поряд із будинком була забігайлівка «Синій тунець», де її готували чудово. На Гаваях культ риби не менший, ніж культ м’яса в Техасі.

Ніби відчувши мої думки, Гелен сказала:

— Я страшенно голодна. Рибу я їм.

Кіану — господар забігайлівки, подав нам тунця з рисом і водорості як салат. Це була справжня гавайська вечеря — без зайвих прикрас і пафосу. Солона риба, хрусткі водорості й прісний рис — ідеальний баланс.

— Що будете пити? — запитав Кіану.

— Можна винну карту? — Гелен не одразу збагнула, наскільки недоречним було її запитання.

Темне, ніби з паленого цукру, обличчя Кіану витягнулося від подиву.

— Можу запропонувати пиво і ром. Якщо хочете, ром із соком: гуава, маракуя, апельсин.

— Його звуть Кіану? — запитала Гелен, кивнувши в бік господаря. — Як кінозірку?

Венс розсміявся:

— Гавайською це означає «прохолодний бриз».

Ми їли рибу і пили ром. Гелен — із соком. Венс — чистий. На дорогу прихопили сушених кальмарів і кубики тунця в кунжутній олії. Кіану упакував усе це в картонну коробку. Не забули й про відкорковану пляшку рому.

— Захочете порибалити — беріть мій човен, — на прощання сказав Кіану.

— Обов’язково, — відповів Венс. — Завтра й підемо.

Удома вони довго сиділи на терасі, вдихаючи густий запах солі та йоду. Океан був просто перед нами. Бриз ворушив волосся, а шум прибою часом перекривав голоси. Вони потягували ром, говорили про що завгодно, і здавалося, Всесвіт звузився до розмірів нашого маленького світу.

Уночі знявся сильний вітер. Старий будинок скреготав, вторуючи ліжку, на якому вони кохали одне одного. Стомлені, вони засинали й прокидалися знову, не бажаючи розлучатися навіть на короткий сон.

Коли настав ранок, Гелен поруч не було. Пахло океаном і кавою — вона вже господарювала на кухні.

Поснідавши, вони вирушили на риболовлю. Кіану допоміг виштовхати човен на воду, видав спінінги й завів двигун.

— На дрібного тунця саме те, — сказав він, показуючи блешні. — Виходьте за рифи й стежте за птахами: вони завжди там, де риба ходить косяками.

Спочатку не щастило. Та ось з’явилася зграя чайок, і Венс спрямував човен до неї. Йому дуже хотілося, щоб Гелен спіймала свого першого тунця. Вона ніколи раніше не тримала спінінга в руках, але навчилася закидати напрочуд швидко. Гелен сіла на кормі, він — на носі, але вся його увага була прикута до неї.

Невдовзі вони опинилися в епіцентрі косяка: чайки кружляли просто над головами. Вони неймовірно галасували, і човен миттєво потрапив під «обстріл». Венс схопив панаму з накидкою і поспішив укрити Гелен — від прямих влучань мало радості.

Саме тоді спінінг смикнувся. Від несподіванки Гелен ледь не випустила його.

— Елі, що це? — крикнула вона, щосили утримуючи вудлище.