Розділ 4. Сніговий міст

— Скоро перевал! — вигукнув Ернесто прямо у вухо Дієго. Вітер ревів із такою силою, що здував слова, щойно ті злітали з губ.

— Тримайся, Дієго, ти молодець! — Ернесто підбадьорливо ляснув його по плечу й повернувся на початок колони.

«Звідки в нього сили беруться? — подумав Дієго. — Старий, а тримається як юнак».

Дієго й уявити не міг, що буде настільки важко. Гірська хвороба та крижаний вітер вичавлювали всі сили. Ліс залишився далеко внизу, а тут — тільки каміння та скелі.

«Гірським баржам» — віслюкам Тіко й Тако — теж було нелегко. Їхні борошнисті морди вкрилися інеєм, шерсть здибилася від холоду. Вони обережно ступали, боячись потрапити копитом у розколину.

У зимовому спорядженні Ернесто та Дієго скидалися на близнюків. На обох — брезентові штормівки поверх светрів із вовни лами. На випадок особливо сильного вітру були капюшони. На морозі брезент дубів і ставав колом, проте надійно рятував від вітру.

Раптом вітер ущух, і запанувала дзвінка тиша. Дієго виразно чув кожен удар серця — так у замкненій кімнаті цокає настінний годинник.

— Це перевал, малюку, — старий показав на рівне кам'янисте плато, що розкинулося перед ними.

Вигляд гладкої, як стіл, поверхні під сліпучо-синім небом викликав у Дієго хвилю радості. Йому здалося, що всі труднощі залишилися позаду. Він замуркотів веселу пісеньку і, обігнавши Ернесто, вирвався вперед.

Старий рішуче повернув його на місце.

— Рано радієш. Найскладніше — попереду.

Дієго знизав плечима, але підкорився. Він ішов, уявляючи, як скоро опиниться в теплій низині й скине з себе обридле важке спорядження.

Попереду здалася снігова смуга, що відливала блакиттю й перетинала плато впоперек. Дієго задивився — це виглядало красиво й навіть фантастично.

— Ось і кінець веселощам, — Ернесто зупинив колону. — Це розщелина, за стільки років я так і не знайшов, де вона закінчується. Будемо переходити сніговим мостом. Це ризиковано, але іншого шляху немає.

— Глибоко? — киваючи на розколину, запитав Дієго.

— Не дуже, малюку. Приблизно з десятиповерховий будинок.

Дієго підійшов до краю і відчув тремтіння у колінах. Старий привів його до тями, безцеремонно відтягнувши від розщелини.

— Нічого туди витріщатися, звідси нічого не видно. Будемо навпомацки перевіряти, де сніг досить міцний.

Ернесто пройшов уздовж розщелини, вибираючи місце для переправи.

— Тут не більше ніж шість метрів завширшки, — він указав на звуження. — Тут і спробуємо. Роби, що скажу, і все буде добре.

Спершу вони розв'ючили віслюків. «Гірські баржі» миттю кинулися до рудуватої порості ічу — цупкої гірської трави, що стирчала на ділянках плато, не вкритих снігом.

— Нехай розважаться, — усміхнувся Ернесто. — Їм відпочинок належить, а нам — ні. Ходімо, малюку.

З мішка старий витягнув льодоруби, кувалду, сталеві гаки з кільцями, мотузки та карабіни. Вишукавши в плато ледь помітну щілину, він вставив туди гак і постукав по ньому невеликим каменем, щоб той щільно сів у тріщину. Потім кувалдою вбив його майже до самого кільця.

— Дивись, Дієго, — Ернесто смикнув за вушко. — Жодного люфту.

Старий узяв карабін і заклацнув його в кільце. Перевіривши фіксатор, підвівся і витягнув із мішка страхувальний пояс. Він просунув ноги в петлі й щільно затягнув стропи на стегнах і талії. Розмотавши одну з мотузок, Ернесто швидким, точним рухом прив'язав її до страхувальної петлі на поясі.

Вільний кінець він протягнув Дієго й кивнув на карабін:

— Пропусти мотузку крізь нього. Будеш моїм страхувальником. Якщо я зірвуся, ти мусиш утримувати натяг. Зрозумів?

Дієго кивнув. Він продів мотузку в карабін і заклацнув замок, як показав Ернесто. Тепер вони були зв'язані однією ниткою.

Старий підійшов до самого краю розщелини.

— Тримай міцніше, — не обертаючись, кинув він.

Дієго відчув, як мотузка натяглася, приймаючи вагу Ернесто. Старий повільно, по-пластунськи, поповз на той бік. Він простукував шлях льодорубом і розставляв коридор із бамбукових вішок.

Невдовзі він був уже на тому боці. Не знімаючи страховки, він підійшов до масивного валуна й накинув на нього запасну мотузяну петлю. Потім відстебнув від себе основну мотузку й заклацнув її карабіном. Переправа готова — можна перетягувати речі.

Дієго підтягнув перший тюк до краю, заклацнув карабін на вантажній петлі й прив'язав мотузку. Потім кинув вільний кінець крізь розщелину.

— Гарний кидок! — похвалив Ернесто і скомандував: — Пішов!

Дієго штовхнув тюк. Той заковзав між вішками, якими Ернесто позначив безпечний шлях. Карабін утримував пакунок точно в центрі коридору, він м'яко проїхав по снігу й уткнувся в черевики Ернесто. Відчепивши поклажу, старий махнув рукою. Тепер Дієго притягнув карабін назад і зачепив наступний тюк. Крок за кроком увесь вантаж опинився на тому боці.

Залишилося найскладніше — віслюки. Ернесто довелося повернутися. Він підійшов до Тіко й прив'язав дві мотузки: одну до вуздечки, другу — до підхвостника.

— Бачиш валуни? Один тут, інший на тому боці, — старий показав Дієго на камені. — Обмотаємо кінці мотузок навколо них. Це повідці. Я триматиму передній, ти — задній. Так і переправимо наших «барж».

Ернесто зав'язав голову Тіко старою сорочкою, повністю закривши очі.

Дієго усміхнувся — віслюк скидався на дуелянта, який вирішив стрілятися наосліп. Бракувало тільки пістолета.

— Це про всяк випадок, — пояснив Ернесто. — Щоб не збрикнув дорогою, боронь Боже.

Підготувавши першого «дуелянта», старий знову перебрався на той бік, стискаючи в руці кінець переднього повідця.

Обмотавши навколо валунів повідці, Ернесто та Дієго перетворилися на живі стопори. Старий натягнув мотузку, перевіряючи, як вона лягає на камінь, і коротко свиснув. Дієго навалився на свій валун, приготувавшись повільно протравлювати задній повідець.