Рік по тому

Ведучий у картатій сорочці без піджака привітав глядачів:

— Доброго вечора. Ви дивитеся ток-шоу Hardline на каналі BBC News. Я — Саймон Кейн. Але де мій звичний костюм і краватка? Ні, я не вскочив у студію в останню мить, доїдаючи на ходу фіш-енд-чипс. Усе за планом. Просто сьогодні незвичайний випуск.

Камера змінила великий план на загальний. Студія виглядала як завжди: стіл із чорного скла і панорама нічного Лондона на тлі. Саймон ледь помітно кивнув, і ніч на відеостіні змінилася сонячним ранком. У кадрі постав величезний мегаполіс: гострі, наче леза, дзеркальні хмарочоси й ланцюжки машин.

— Це Буенос-Айрес, — пояснив ведучий. — Мої гості зараз саме там. Ви не помилилися: їх троє, і всі вони чекають на вихід у прямий ефір в аргентинській студії BBC.

Камера взяла великий план. Саймон Кейн почав вступ:

— Статистика невблаганна: в автокатастрофах гине більше людей, ніж в авіатрощах. Це факт. І все ж щодня я сідаю за кермо абсолютно спокійним. Виняток — спроби припаркуватися в Лондоні, ну, ви розумієте… Літаком я літаю рідше, але перед кожним зльотом і посадкою молю Бога, щоб усе минулося. Чому? Підсвідомість шепоче: «Саймоне, в машині в тебе є шанс, у літаку — немає». І це правда. Однак трапляються винятки.

На відеостіні з’явилася студія, де за довгим столом сиділи троє чоловіків.

— Рік тому світ сколихнула трагедія аргентинського Boeing, — продовжував Кейн. — Рейс AW510 упав в Андах. Сто п’ятдесят шість загиблих. І один вцілілий. В історії авіації це лише другий випадок порятунку після падіння з десяти тисяч метрів. Ба більше: він виборював життя в диких умовах, чекаючи на рятувальників. Звісно, ви знаєте, про кого я. Мій перший гість — Еліас Венс.

Не гаючи часу, ведучий поставив перше запитання:

— Містере Венс, вітаємо на Hardline. Кажуть, перед катастрофами бувають передчуття. З вами було щось подібне? Тривога чи бажання в останню мить скасувати політ?

— Моя відповідь може вас здивувати: гадки не маю, — усміхнувся Венс.

— Тобто? — миттєво відреагував Кейн.

— Усе просто: я не пам’ятаю того дня. Ані передчуттів, ані тривоги, ані навіть посадки в літак. Пам’ять стерла все, що передувало падінню, аж на чотири місяці. Лікарі називають це ретроградною амнезією. Тож, Саймоне, якщо інтуїція і кричала мені «зупинись», я про це забув.

— Чотири місяці? — Кейн швидко прикинув. — Трагедія сталася наприкінці жовтня. Відраховуємо назад і отримуємо червень. Виходить, із вашої пам’яті стерто ціле літо? Червень — і одразу жовтень? Чорна діра тривалістю у сто двадцять днів?

— На жаль, Саймоне, саме так, — підтвердив Венс. — Лікарі кажуть, мозок просто натиснув кнопку «видалити» на всьому, що могло викликати зайвий стрес.

— Але пережите в Андах ви пам’ятаєте?

— О, так. Я пам’ятаю кожну секунду з тієї миті, як опритомнів у яру. Там був м’який, вологий мох — він і врятував мене під час падіння. Знаєте, Саймоне, я й досі відчуваю той запах сирої землі.

— А що запам’яталося найбільше?

Венс на мить замислився.

— Багато що… Ігуана на краю яру та її абсолютно байдужий погляд. Мавпочка Капуччо, яка не дала мені померти з голоду, — ми потоваришували. Кондори, що шматували людську плоть… Здавалося, це фільм жахів, а не ява. Мій друг Рауль Армандо — командир, якого я знайшов і поховав. Дрон, що виявив мене. І, звісно, Дієго з Ернесто — вони прийшли першими й стали моїми друзями. Багато що запам’яталося, Саймоне… Аж надто багато.

Голос Венса здригнувся, в очах блиснули сльози. Кейн зрозумів: час змінювати тему, щоб не перетворити ефір на суцільну мелодраму.

— Ваш порятунок справді межує з неможливим, Еліасе. Я знаю, що ви написали про це книгу і буквально днями презентуєте її. Упевнений, вона стане бестселером.

— Книга — це здебільшого не моя заслуга, — пожвавішав Венс. Він поглянув на чоловіка з пишною шевелюрою, що сидів поруч. — Без Дієго її б не було. Він — головний ідеолог і співавтор.

Кейн миттю перевів увагу:

— Дієго Перес. Саме його дрон знайшов Еліаса і зробив ті фантастичні кадри, що облетіли весь світ. Радий бачити вас на Hardline, містере Перес.

Дієго мовчки схилив голову на знак привітання.

— Виходить, ви не лише відшукали того, хто вижив у пеклі, а й допомогли втілити його історію в слова? — запитав Кейн. — Рідкісне поєднання талантів: журналіст і ас-пілот дрона. Як вам працювалося в тандемі?

— До бійки не доходило, — засміявся Дієго. — Але суперечки траплялися, і часом запеклі. І ось результат…

Камера великим планом показала книжку в руках Дієго: «Еліас Венс: вижити всупереч». На обкладинці — густий ліс із рваною просікою і хвостом літака, що виднівся вдалині.

— Поки що лише двома мовами: англійською та іспанською, — пояснив Дієго. — Але книжкою вже зацікавились видавництва по всьому світу.

— Не сумніваюся, — підхопив Кейн. — Скажіть, Дієго, коли ви спостерігали за польотом дрона, чи сподівались ви знайти когось живого?

— Чесно? Жодної надії. Ані в мене, ані в мого дядька Ернесто — він, до речі, очолював наш похід. Дядько не любить метушні, тому й відмовився приїхати в студію. Коли дрон виявив уламки, ми побачили багато страшного. Повірте, навіть коли бачиш таке на моніторі, витримати непросто… Які вже тут надії.

— А що ви відчули, коли побачили Еліаса?

— Уявіть, Саймоне: перед вами справжній привид. Хоча ви англієць, вас цим не злякати, — Дієго усміхнувся, але тієї ж миті став серйозним. — Якщо чесно, я пережив шок. Мало не розбив дрон від несподіванки — пальці просто здерев’яніли.

Кейн повернувся до іншої камери:

— Ми йдемо на коротку рекламу. Не переключайтеся. Одразу після перерви ми обговоримо офіційний звіт комісії з розслідування причин катастрофи. Залишайтеся з нами. Це BBC News, ток-шоу Hardline.

За кілька хвилин Кейн знову з’явився в ефірі. На столі перед ним лежав чималий стос паперів. Він узяв їх, ніби зважуючи на долоні, і промовив: