Рауль

Дієго та Венс швидко знайшли спільну мову. Чекаючи на повернення Ернесто, вони багато розмовляли. Еліаса ніби прорвало: скучивши за людьми, він охоче ділився своїми пригодами.

Дізнавшись, що Дієго — журналіст, Венс показав йому своє оповідання. Той похвалив і запропонував написати книгу. Дієго загорівся не на жарт: кружляв навколо Венса, що сидів поруч, кумедно переставляючи довгі жираф’ячі ноги, і натхненно озвучував усе, що спадало на думку.

В історії з літаком він бачив матеріал для справжнього роману. Початок сюжету він уявляв так:

Звичайний рейсовий Boeing іде на ешелоні  десять тисяч метрів. Політ триває вже не першу годину, пасажири нагодовані й розслаблені: сплять, читають, дивляться кіно. Усе в штатному режимі, і раптом — вибух! Хвіст відривається й летить в один бік,  фюзеляж — в інший. Уламки падають у хащі на східному схилі Анд. Пожежа, а за нею — зловісна тиша. Жодних ознак життя.

 — Це вступ, якого ви не пам’ятаєте! — збуджено торохтів Дієго. — Але ми можемо її вигадати, чи не так?

— Можемо, — погодився Венс. — Тільки на вибух це не схоже, Дієго. Це я вам як інженер кажу.

— А на що схоже?

Венс знизав плечима.

— Важко сказати. «Чорні скриньки» проллють світло.

— Гаразд. Тоді опис падіння відкладемо до висновків комісії. Хоча б попередніх. А поки почнемо з того, як ви опритомніли.

Дієго запропонував вести сюжет двома лініями: від імені Венса та від них із Ернесто.

— Ми опишемо ваші випробування, а паралельно — те, як ми з Ернесто пробираємося крізь ліси й гори, мріючи про ексклюзивне відео. Ми ж не вірили, що хтось вижив. Так воно й було! Уявіть: на обкладинці обидва наші з вами прізвища. Це буде бестселер, точно вам кажу!

«Хлопець із прибабахом, — подумав Венс. — Навколо уламки й мерці, а він уже марить книжкою».

— А чим закінчимо? — запитав він.

— Хм. Варіант перший: фінал із рятувальниками. Вас садять у гелікоптер, на плечі — мавпочка. Гелікоптер піднімається й робить прощальне коло над місцем катастрофи. Мавпочка щось лепече на вухо, а на очах у вас — сльози.

— Схоже на кіно, — усміхнувся Еліас.

— А чому б і ні? Чудова ідея! Варіант другий: тріумфальний епілог. Презентація нашого видання у відомому книжковому клубі — країна не має значення. Ми з дружинами хвилюємося перед початком, а в залі яблуку ніде впасти. Ми виходимо під овації — успіх неймовірний! Аплодисменти вщухають, ви берете мікрофон і виголошуєте промову. Вона й стане фінальною крапкою. Як вам?

«Точно із прибабахом, — подумав Венс. — Але варто віддати належне: запалювати він вміє».

— Із фантазією у вас усе гаразд, Дієго, — сказав він і схвально підняв великий палець.

Дієго, ласий до компліментів, густо почервонів. Він залишив Венса й вирішив пройтися навколо уламків хвоста та місця, де були поховані люди. Біля могили Рауля він затримався, вдивляючись у шматок обшивки з криво нашкрябаним текстом.

Він повернувся притихлим і поставив несподіване запитання:

— Це могло бути самогубство пілота? Не допускаєте такої думки?

— Рауль і самогубство? Та ви з глузду з’їхали! — скинувся Венс. — Він був життєлюбом і пілотом від Бога.

— Розповісте про нього? Для книги це потрібно. Якщо вам не важко, звісно.

Трохи повагавшись, Венс відповів:

— Добре, слухайте…

Після п’яної бійки мені довелося звільнитися з American Airways. Але це не все: від мене пішла Гелен. Той час згадувати не люблю, проте саме він зрештою привів мене в Andes Sky.

Спочатку я бісився й вважав звільнення найвищою несправедливістю. Ну, дав у пику чиновнику. Погарячкував, звісно, але навіщо виставляти за двері? Мене, профі, якого ніким замінити! Виходить, той бюрократ для компанії цінніший? Хіба це справедливо?

Я не вигадав нічого кращого, як вирушити в добре знайоме місце — Гонолулу. Плану не мав — хотілося просто потинятися барами Вайкікі й забутися в одноразовій «любові». Я навіть орендував той самий будинок на березі, де зустрічав Гелен під час її першого приїзду.

Там усе було як і колись: крісла з ротанга, комод із рипливими шухлядами, лакована радіола й холодильник, що пережив Карибську кризу. Не було тільки її.

Щоночі я приїжджав із новою подругою й мстився Гелен на широкому ліжку в спальні. Щоранку розколювалася голова — про те, щоб порибалити на тунця, не могло бути й мови. Продерши очі, я бачив величезну шафу з напіввідчиненими дверцятами — вони наче роззявили роти від подиву.  Снідати в «Синій тунець» ми не ходили. Вранці мені хотілося лише одного: якнайшвидше викликати таксі й випровадити чергову гостю.

Так тривало два тижні. Мене вже нудило від випивки й жінок. Настав момент, коли злоба змінилася почуттям провини й захотілося вити від туги, а часом і пустити сльозу.

Ще тиждень я прожив на березі, але вже без Вайкікі та випадкових зв'язків. Став заходити в «Синій тунець». Кіану впізнав мене й по-родинному привітав. Видно було, що йому кортить запитати про Гелен, але він не ставив зайвих запитань.

Якось, сидячи у Кіану після добрячої порції тунця, я безцільно гортав новини в телефоні. Увагу привернула яскрава реклама з намальованим літачком. У містечку Ошкош, що в штаті Вісконсин, за тиждень відкривалося авіашоу, куди з'їжджалися фанати малої авіації з усього світу. Я відчув гостре бажання потрапити туди — у саму гущу захоплених людей із вогнем в очах.

Раніше я не бував на авіашоу. Дивно для авіаційного інженера, але так вже склалося. Аеропорт в Ошкоші на кілька днів перетворився на гамірний мурашник. Я й не припускав, що збереться стільки народу. Глядачі займали місця біля самого краю злітної смуги, підкидаючи камери й телефони щоразу, коли черговий літак із ревом зривався у небо.

Чого там тільки не було: біплани, моноплани, поршневі та реактивні машини. Усе це строкате розмаїття наче прагнуло виділитися, показати себе у всій красі. Мов моделі на подіумі, літаки дефілювали в небі, демонструючи запаморочливі фігури пілотажу.