«Четвертий рейх»

Вік давався взнаки: Ернесто зупинявся перепочити частіше, ніж раніше. Яким би міцним і витривалим він не був, марш-кидок у сімдесят п’ять років — заняття на виснаження. Особливо там, де без мачете не пройти.

Крім мачете, Ернесто взяв лише необхідне: рушницю та наплічник із провізією, листям коки й аптечкою на всякий випадок. Не забув і телефон із відео, скопійованим із FPV-окулярів. Карту пам’яті прихопив теж: поклав у нагрудну кишеню, загорнувши в аркуш з інструкціями Дієго.

За день він планував дійти до хатинки Чарлі, переночувати та  вранці вирушити назад. На початку шляху підганяв азарт: а що як удасться впоратися за день? Ернесто задав добрий темп і подекуди переходив на легкий біг. Але за кілька кілометрів зрозумів: розумніше не поспішати, а економити сили — шлях ставав дедалі важчим.

Чарлі був темною конячкою. Спочатку він нічим не відрізнявся від інших клієнтів: зателефонував, послався на рекомендації та прибув в домовлений час. У поході волів мовчати, уважно оглядав місця стоянки, а після повернення заявив, що вирішив залишитися в Юнгасі.

Уподобавши місце, Чарлі спорудив хатинку з дикого каменю, дерева та бамбука — не без допомоги Ернесто. На знак вдячності двері лісової домівки завжди були для нього відчинені. Чарлі рідко сидів на місці, але завжди залишав ключ в умовленому місці. Що привело його до такого життя і чим він займався у лісі, залишалося загадкою.

Ернесто кілька разів запитував:

— Що ти тут робиш, Чарлі?

Той лише усміхався:

— Живу.

Більше Ернесто подібних запитань не ставив.

Рік тому на даху хатинки з’явилися сонячні панелі та тарілка Starlink. Аскетичний мінімалізм облаштування розбавили ноутбук і ящик з акумуляторними батареями. Ернесто подивувався змінам, але промовчав. Чарлі, кивнувши на комп’ютер, буркнув, що почав писати книжку і тепер йому потрібен зв’язок. Але зовнішній світ він явно не шанував: пароль від вай-фаю складався з міцної лайки з припискою «світ».

До хатинки Ернесто дістався у другій половині дня. Вона стояла на схилі гори: фасад було видно здалеку, а задня частина потопала в хащах. Схоже, Чарлі не було — єдине вікно було завішене. Ключ він зазвичай залишав у дуплі старої вільхи за будинком. Поруч зеленіла крихітна галявина з двома пеньками — Чарлі любив тут снідати.

Ернесто не поспішав заходити. Він присів на пеньок і з насолодою розкурив люльку. Чарлі точно не було вдома, інакше він би вже вийшов на запах тютюнового диму. Некурець Чарлі в таких випадках кривився і похмуро кидав стандартне: «Куріння вбиває».

Ернесто випускав клуби диму, безцільно роззираючись, аж раптом його увагу привернули вхідні двері. Вони були прочинені.

«Невже Чарлі вдома? На нього не схоже: не замкнено, а вікно завішене», — подумав Ернесто. Він швидко вибив люльку і підійшов до вільхи. Ключ був на місці. Відчувши дедалі більшу тривогу, старий зняв рушницю з плеча й обережно підкрався до порога. Двері й справді були не замкнені.

Він легенько штовхнув їх, і вони зі скрипом відчинилися. Не наважуючись увійти, Ернесто зазирнув усередину. На перший погляд усе було як зазвичай: речі стояли на своїх місцях.

Широко відчинивши двері стволом рушниці, він гукнув:

— Чарлі! Чарлі!

Тиша. Ернесто звів курки і ступив у напівморок. Та варто було йому пройти вглиб, як чиїсь міцні руки блискавично вихопили рушницю і повалили його на підлогу. Обличчя вткнулося в дошки. Перед очима були лише армійські черевики, а в спину впиралося коліно, не даючи поворухнутися.

— Не рипайся, старий! — пролунав владний голос.

У потилицю вп’ялося дуло. Чоловік у черевиках присів навпочіпки і швидко замотав очі та рот Ернесто скотчем.

Ернесто поставили на коліна і зв’язали руки. Той самий голос наказав:

— Вставай!

Нападники діяли злагоджено й швидко. Щойно він входив до хатини з рушницею напоготові — і ось уже зв’язаний та беззбройний. Його підхопили під лікті й вивели назовні.

Йшли досить довго, аж поки Ернесто не посадили на вузьке сидіння і не пристебнули ременями. Заревли двигуни двох квадроциклів. У ніс ударив різкий запах бензину, і вони зірвалися з місця. Їхали швидко: попри ремені, Ернесто кидало з боку в бік. Він намагався визначити напрямок, адже знав місцевість, але під ревіння двигунів і шалену трясанину це було неможливо. Єдине, що відчував Ернесто, — хлисткий вітер і запах бензину.

Коли приїхали, його знову підхопили і завели в приміщення. Свіже лісове повітря різко змінилося сухим, кондиціонованим. Потім його повели вниз сходами. Ернесто намагався їх рахувати, але після першої сотні збився.

Сходи закінчилися. Заскрипів ключ у замку. Його провели ще кілька кроків і звільнили руки. Потім зірвали скотч: шкіру обпекло болем. Ернесто замружився, щосили намагаючись не закричати.

Ернесто нарешті зміг розплющити очі. Перед ним стояв чоловік у камуфляжі з автоматом Калашникова. На формі — ні знаків розрізнення, ні шевронів, лише стандартне спорядження, ідеально підігнане по фігурі. Обличчям охоронець  був схожим на місцевого. Він відкинув настінне сидіння, мовчки кивнув на нього полоненому і вийшов, замкнувши за собою масивні залізні двері.

Ернесто залишився наодинці в бетонному пеналі два на три метри. Крім жорсткого, пригвинченого до стіни сидіння та тьмяного світильника під стелею, тут нічого не було. Жодного вікна. З вузької вентиляційної решітки долинало монотонне гудіння.

Ернесто не був боягузом. Він не раз потрапляв у халепи і вибирався з них завдяки вмінню аналізувати ситуацію. Проте зараз він зайшов у глухий кут. Одне було зрозуміло: він тут через Чарлі. Що той устиг накоїти і з ким був пов’язаний, старий не мав і гадки.

«Він казав, що пише книжку», — згадав Ернесто. Чарлі жодного разу не натякнув, про що вона, а старий не питав. Вважав: захоче — скаже сам, а ні — то нема чого й випитувати.

За звичкою він поглянув на зап’ястя, але годинника не було — його відібрали разом з іншими речами. Ернесто заходився міряти кроками камеру.  Прокручуючи в пам’яті зустрічі з Чарлі, він так і не знайшов жодної зачіпки. Залишалося тільки чекати.