ЧАСТИНА 5. Вигнання

Хав'єр зазирнув до приймальні. Генеральний був зайнятий.

— У сеньйора Ковальські технічний директор Б’янкі, — повідомила секретарка і додала пошепки: — Давно замкнулися. Мабуть, щось важливе.

Черги не було, і Хав'єр вирішив зачекати. У руках він тримав теку — Ковальські був людиною старого гарту і віддавав перевагу паперу, а не електронним носіям. Ця забаганка змушувала всіх підлеглих підлаштовуватися.

Хав'єр добре пам'ятав його настанову: «усю зібрану інформацію — спочатку мені». Як людина дисциплінована, він не збирався чинити інакше. Однак питання, яке привело Хав'єра сюди, було надто делікатним.

У теці лежали папери, що стосувалися зятя генерального — Федеріко Паласіоса. Хав'єр роздрукував кілька копій із флешки «праведників»: те, що стосувалося ремонту тріщини у хвостовій частині.

Самі собою ці документи не були таємницею за сімома печатками — їх можна було дістати і без «праведників». Але лавина паперів, що навалилася на старшого радника Рохаса, потребувала часу на відбір та аналіз.  «Праведники» ж піднесли все як на тарілочці: файли на флешках були чітко структуровані. Більшу частину складали відео, у яких ще належало розібратися.

«Підписи Паласіоса стоять усюди, — роздумував Хав'єр. — Наслідив він по повній. Коли комісія побачить, як ремонтували тріщину — це стане вироком і Федеріко, і, можливо, самому Ковальські. Пряма аналогія з японською катастрофою вісімдесят п'ятого року. Не знаю, як поведеться генеральний, але я зобов'язаний показати папери негайно».

У приймальні ставало жарко, і секретарка ввімкнула кондиціонер. Інтер'єр був позбавлений ознак сучасного офісу: масивні меблі, панелі з темного дерева і килимове покриття, що поглинало будь-які звуки. Підлоговий годинник, здавалося, пам’ятав ще перший прихід до влади Хуана Перона. Над ним висів літаковий гвинт — подарунок одного з місцевих піонерів авіації. Усе тут було старомодним — під стать Ковальські. Величезний монітор на столі секретарки виглядав чужорідним.

Хав'єр подивився на годинник — радше за звичкою, бо вирішив дочекатися генерального попри все. Тим часом за важкими дверима кабінету тривала напружена розмова.

Годину тому Рікардо Б’янкі зайшов туди зі стурбованим виглядом. Щільно зачинивши двері, він з порогу запитав:

— Мігелю, куди подівся Федеріко? На роботі другий день не з’являється, на дзвінки не відповідає!

Ковальські розвів руками.

— А я звідки знаю. Паула поки нічого не казала, а я в офісі допізна.

— Але ви ж живете в одному будинку…

— І що? Молоді у своєму крилі, живуть окремо. Навіть на спільну вечерю не витягнеш. Стривай… Федеріко ж був у тебе позавчора?

Б’янкі сів навпроти і нервово забарабанив пальцями по столу.

— Був. Він і Солано. Я запрошував їх на васіо — ти ж знаєш, від мого м’яса гріх відмовлятися. Залишилися на ніч, вранці поїхали. Обидва. Щоправда, потім Солано повернувся — щось забув. Здається, гаманець. Ми з ним в офіс разом приїхали.

— Хм, — спохмурнів Ковальські. — Справді дивно. Подзвоню Паулі, напевно вона знає, де носить її чоловіка.

Розмова з донькою тривала кілька хвилин, але нічого не прояснила.

— Паула сама збиралася мені дзвонити, — у голосі генерального почулося занепокоєння. — Чи не загуляв жеребець? Зізнайся, Рікардо, посиденьки були з дівчатами?

Б’янкі так енергійно замотав головою, що з носа злетіли окуляри.

— Мігелю, ну як можна… У нас же сім’ї!

— Ну так, ну так, — пробурмотів Ковальські. — Зараз я йому наберу.

Він увімкнув гучний зв’язок і набрав номер зятя. Марно — тільки довгі гудки.

— Гаразд, — підсумував генеральний. — З’явиться. Поки без паніки — почекаємо трохи. — Він подивився на Рікардо. — У тебе ще щось? Бо справ вище голови…

— Так, Мігелю. Є дещо ще. — Б’янкі присунувся ближче і замовк, збираючись із думками. — Навіть не знаю, як сказати… Спливли папери, що кидають тінь на Федеріко. І це я ще м’яко висловився…

— Ну-ну, розповідай, — Ковальські вимкнув звук на телефоні і уважно подивився на Рікардо.

— Мігелю, твій зять веде власну гру. Виявляється, у нього налагоджений бізнес із запчастинами. Якби ж то деталі були якісними, але він притягнув купу мотлоху під виглядом нових. І наслідив — усюди його підписи. Усюди! Особливо «відзначився» з тією тріщиною…

— Ти про тріщину з борта, що впав? — занепокоївся Ковальські. — Про ту, яку ремонтували пів року тому?

— Про неї, Мігелю. Твій зять санкціонував установку латки з двох частин, щоб прискорити ремонт. А так робити не можна. Сам знаєш, до чого це призводить…

Ковальські брудно вилаявся.

— Сучий син! Хвіст же й відвалився, судячи з траєкторії падіння… Скоро знайдуть уламки й роздмухають історію на весь світ.

Він підвівся, підійшов до шафи й дістав графин із віскі.

— Рікардо, я ж збирався йти… Ще до катастрофи думав про це. Але зараз це неможливо. У такі часи пост не кидають. Щоправда, можуть вишвирнути силоміць, та це буде вже не моє рішення.

Він зробив ковток і продовжив:

— Чесно кажучи, мені начхати на Федеріко. Але мені не байдужа доля доньки і репутація. Якщо я його здам, то завдам болю Паулі й сам ризикую потрапити під удар. Питаю відверто: що тут можна вдіяти?

Б’янкі шумно видихнув.

— Мігелю, навіщо ти призначив Хав’єра старшим радником? Тобі хтось підказав цю ідею?

— Він сам і підказав… У той момент я подумав, що це непоганий варіант. Він же «Ель Педанте», здатен замучити прискіпливістю будь-яку комісію. Заради цього я його й обрав. Я й уявити собі не міг, що за моєю спиною в компанії коїться чортзна-що…

«Який же ти наївний дурень. Побільше б таких», — подумав Б’янкі, співчутливо дивлячись на генерального.

— Розумієш, Мігелю, «Ель Педанте» не ховатиме кінці у воду. Навпаки, він винесе сміття з хати. Цього ти не врахував. Рано чи пізно папери з автографами Федеріко потраплять до нього, а звідти — в комісію. Єдине вірне рішення — зняти його з посади старшого радника, а ще краще звільнити, щоб і духу його тут не було.