Зустріч

Відправивши з дроном послання, Венс довго не міг знайти собі місця. Хто вони, ці Дієго та Ернесто? Очевидно, не рятувальники. Але хто? Випадкові люди, яких занесло в цю глушину? Чи все ж таки йде шоу, де вони — актори, а він — піддослідний?

Еліас кілька разів обійшов уламки хвоста, вишукуючи камери. Нічого. Хоча сучасна оптика може бути розміром із ґудзик, а то й менша.

По обшивці пробіг Капуччо, глухо тупаючи лапками, і вмостився на своєму улюбленому місці — стабілізаторі. Еліас зупинився, уважно розглядаючи звірка. Може, і з ним щось не так? Наче звичайна мавпа. Але раптом це робот-спостерігач, і замість очей у нього об’єктиви?

«Я стаю параноїком, — подумав він. — І це не минеться, доки я не з’ясую головне: як я тут опинився?»

Відповіді не було. Залишалося тільки чекати. Венс уявив, як до літака підходять двоє: Дієго та Ернесто. За спинами — важкі наплічники. Вони рухаються повільно, оглядаючи землю перед кожним кроком. Зовсім як у кіно. Вони вже близько, буквально за два кроки… Раптом картинка змінилася, наче хтось клацнув тумблером: сірий туман прорізало яскраве світло софітів. Дерева, кущі та трава заколихалися — вони виявилися замаскованою масовкою. Уламок хвоста — не дюраль, а фарбований пластик.

Під гучні аплодисменти до Венса виходять Хелен і Рауль, сміючись із  його перекошеного обличчя.

— Ось усе й закінчилося, Еліасе. Ти молодець, — кажуть вони й, обіймаючи його, повертаються до гірських вершин. Але гір немає — замість них величезна завіса. Вона розсувається, відкриваючи глядацьку залу, вщерть набиту людьми.

Еліас вклоняється публіці, що аплодує йому стоячи. Спектакль закінчено, можна змивати грим і йти додому. Добре, якби так, але навіщо була потрібна ця п’єса? Випробування на міцність? Що ж, він витримав. Але що далі?

Увесь день Венс провів у напруженому очікуванні. Йому вчувалися кроки, уривки розмов і далеке дзижчання дрона. Він гарячково вискакував з розлому, вдивляючись у сіру імлу в надії побачити людей.

Повертаючись у салон, він мостився на звичне місце 31A і відкривав ноутбук. Але писати не виходило — думки плуталися, він не міг зосередитися. Тоді Венс заходився перечитувати своє оповідання, думаючи, що варто написати і про Рауля.

У другій половині дня Венс намагався вгадати, звідки чекати гостей. Ця думка здавалася йому важливою: він боявся проґавити їхню появу. Зрештою він вибрався назовні й влаштувався під стабілізатором — там, де раніше ховався від кондорів.

Він згадав, як у дитинстві так само виглядав із ґанку, чекаючи на батька, щоб разом лагодити старенький Ford. Той працював механіком на сервісній станції і часто затримувався. Еліас із надією дивився на дорогу, щоразу здригаючись від кожного гуркоту мотора. Це не він… І це не він. А коли надія вже покидала його, у сутінках з’являлися обриси знайомого авто.

Майже так само все сталося і тепер. Гості з’явилися, коли Венс уже втомився вдивлятися в туман і монотонно жував галети, сидячи під уламком. Вони вийшли з імли, немов із небуття: спершу кремезний чоловічий силует, потім — чи то коні, чи то віслюки з поклажею, і, нарешті, ще одна людина. Перший мандрівник спирався на довгий посох, що додавало видовищу біблійного відтінку.

Розглядівши хвіст літака, вони зупинилися і коротко порадилися, вказуючи на уламок. Тепер Венс розрізняв сиву бороду кремезного чоловіка, яскраву бандану другого і двох віслюків. Гості рухалися просікою повільно: особливо важко доводилося тваринам — заважали гострі обрубки стовбурів і густий, сплутаний чагарник.

Попри це, вони наближалися. Венс підвівся і пошкандибав назустріч. Вони побачили його і помахали — він відповів тим самим. Невдовзі вони вже обіймалися, ніби старі друзі після довгої розлуки.

Ернесто поспішав облаштувати табір — сутінки швидко насувалися. Місце знайшлося і для намету, і для тварин.

— Ви неймовірний щасливчик, Еліасе, — Ернесто не приховував захвату. — Виглядаєте непогано. Поголитися б тільки… але це я влаштую! Ви справді з того літака? — він кивнув на хвіст. — Навіть не віриться.

— Я нічого не пам’ятаю. Абсолютно, — відповів Венс. — Вижити в такому пеклі? Це неймовірно. Не знаю, як я тут опинився, чесно кажучи. Думав, може, ви підкажете?

— Підкажемо, — втрутився Дієго, виймаючи смартфон. — Ось список усіх, хто був на борту. Я завантажив його ще в Лімі. Дивіться… — він зосереджено гортав файли. — Так, ось ви… Будь ласка: Еліас Венс, місце 31А.

— Дайте мені! — майже вигукнув Венс, простягаючи руки до пристрою. — Мені потрібно побачити всіх!

Він сильно хвилювався, і Дієго беззаперечно віддав йому смартфон. Рауля Армандо Венс побачив одразу — як командир, той був на самому початку списку.

«Виходить, не шоу… — промайнуло в голові. — Я справді поховав Рауля. Але Хелен у списку немає! А моє місце — 31А… Яка іронія: я сплю в цьому кріслі вже кілька днів, але нічого не пам’ятаю».

— Я шукав дружину, — сказав Еліас, повертаючи телефон. Голос його звучав тепер значно спокійніше. — На щастя, її в списку немає. А Рауля, командира, я поховав он там.

Венс указав на самотній пагорбок з імпровізованим пам’ятником із шматка обшивки.

— Випийте каньясу, — Ернесто простягнув флягу, але Венс похитав головою.

— Тоді дозвольте мені зайнятися вашою ногою, вона вже як слоняча. А ще, влаштуємо вам медогляд, — Ернесто кивнув на намет. — Лягайте туди і розслабтеся. Якщо зможете, звісно. Але, Бог свідок, каньясу я вам пропонував, а ви відмовилися.

— Ви лікар? — недовірливо запитав Еліас.

— Повірте, доктор Ернесто свою справу знає, — усміхнувся Дієго.

Старий обробив рани та наклав на ногу Венса шину. Для фіксації він обрав пагони молодого бамбука — не товщі за зап’ястя, але міцні, як сталева арматура. Ернесто розколов їх уздовж, перетворивши на два порожнисті жолоби. Це було надійніше за звичайні палиці: половинки бамбука щільно охоплювали гомілку з двох боків, не даючи кістці зміщуватися навіть при різких рухах. До того ж така конструкція майже нічого не важила.