Нічний візит

Минула десята. Щоб устигнути на зустріч, треба було поквапитися. Хав’єр підняв жалюзі й глянув у вікно: попри пізню годину потік машин не рідшав і нагадував двох вогняних змій, що повзуть у протилежні боки.

Цілий день він розмірковував над листом, але так і не зміг вирішити остаточно: їхати чи ні. Прочитане інтригувало: «три праведники» збиралися розкрити йому очі на те, що коїться в компанії. Звичка дотримуватися правил не дозволяла Хав’єру відмахнутися від послання — адже йшлося про безпеку польотів і корупцію. Але це була анонімка, а їх він терпіти не міг. Та з іншого боку — а як інакше, якщо в листі правда і «праведники» дійсно ризикують?

Хав’єр зачинив кабінет, кивнув охороні й попрямував до парковки. Вдень він орендував маленьку Toyota. Після звичного Passat вона здавалася крихітною, зате паркуватися в переповненому Буенос-Айресі на ній було значно простіше.

Поштовхавшись у заторах, Хав’єр виїхав на магістраль. До зустрічі залишалося менш ніж пів години. Він помітив: що ближче він під’їжджав, то повільніше їхав. Нога невпевнено тиснула на газ: «Чи варто?»

«А що, як це пастка? Або внутрішні чвари, де мене використовують наосліп? Навантажать компроматом, злиють від мого імені — і спробуй потім відмитися, сеньйоре Рохас. Ніко, Ніко… знав би ти, чим зараз забита моя голова…»

Попереду з’явилося перехрестя. Хав’єр перелаштувався в крайній лівий ряд, розвернувся і поїхав додому.

«Треба зачекати. Якщо автори листа не брешуть й налаштовані серйозно, вони обов’язково вийдуть на мене знову. А якщо ні — то тим більше я чиню правильно».

Весь день Хав’єра переслідували репортери. Їх цікавили не так прес-релізи компанії, як сто п’ятдесят восьмий у списку AW510 — той, хто випадково уникнув спільної долі. Варто було Хав’єру з’явитися біля офісу, як його одразу брали в кільце:

— Сеньйоре Рохас, ви вірите у свою щасливу зірку? Що відчуваєте, «Щасливчику» Рохас? Чи граєте в лотерею? Чи бачили віщі сни? Будете відповідати блогеру Максу? Повідомлення від Ніколаса Гарсії справжнє?

Хав’єр швидко зникав за дверима офісу, ігноруючи пресу. Йому було не до них: радники засипали документами, які треба було розібрати для комісії. Напружена праця допомагала пережити трагедію; він переривався лише на їжу та короткий сон.

Навіть зараз, повернувшись додому так пізно, Хав’єр вирішив ще трохи посидіти над паперами. Він дістав із портфеля пухку теку із сертифікатами, угодами, актами й заглибився в роботу.

Близько опівночі задзвонив телефон.

«Кому це не спиться?» — здивувався Хав’єр і глянув на екран.

Номер не визначився. Поміркувавши кілька секунд, він відповів:

— Слухаю.

— Сеньйоре Рохас, доброї ночі, — низький чоловічий голос здався знайомим. — Перепрошую за пізній дзвінок. Ви отримали листа?

— Ви маєте на увазі…

— «Трьох праведників», — підказав голос. — Пробачте, що перебив.

— Так, отримав, — коротко кинув Хав’єр і замовк.

Співрозмовник першим порушив паузу:

— Ми чекали на вас. І хвилювалися, чи не сталося чогось…

— А що зі мною могло статися?

— Ми можемо зустрітися просто зараз? — не відповідаючи, запитав незнайомець.

«До біса конспірацію! — подумав Хав’єр. — Якщо мають що сказати — нехай пробують».

І промовив:

— Приїжджайте до мене. Машину залиште за квартал, якщо потрібно. Адресу знаєте? — Отримавши ствердну відповідь, він продовжив:

— Як будете на місці — наберіть, я впущу. Ви втрьох?

— Так, — відказав голос.

Хав’єр поклав слухавку.

«Ну от… «Праведники» знову вийшли на зв’язок. Поки йтимуть від воріт до під’їзду, потраплять у зону камер — яка-не-яка, а все ж страховка. Увімкну й диктофон — про всяк випадок».

За пів години троє чоловіків уже сиділи у вітальні. На них були однакові темні худі та джинси — ніби уніформа. Побачивши їх на порозі з накинутими капюшонами, Хав’єр спершу похолов: вони нагадували мафіозних «рішал».

Та щойно гості відкинули капюшони, він заспокоївся. Того, хто стояв у центрі, Хав’єр упізнав. Це був інструктор-методист із навчального центру компанії. Його імені Хав’єр не пам’ятав, але кілька разів бачив на тренінгах з обслуговування клієнтів, які вів сам.

Було помітно, що методист серед гостей головний.

— Мене звати Пабло. Це Хуан і Луїс, — представив він усю трійцю.

Не називаючи прізвищ, Пабло пояснив, чим займаються його супутники. Хуан працював інженером-дефектоскопістом у техцентрі, а Луїс — провідним фахівцем із закупівель у відділі постачання.

— Ми не заберемо багато часу, сеньйоре Рохас, — Пабло одразу перейшов до справи. — У компанії орудує мафія. Її кістяк: — Рікардо Б’янкі, Хоакін Солано та Федеріко Паласіос. Вони діють нахабно: постачають ліві запчастини, порушують регламенти техобслуговування та протоколи підготовки пілотів. Ми з різних департаментів, і кожен із нас намагався чинити опір.

Наприклад, Луїс відмовився підписувати рахунки на браковані деталі від сумнівного постачальника. Але угоду провели в обхід, через спецфонд директора — це влаштував Паласіос. Хуан не погодив ремонт тріщини. Його вердикт був коротким: із такою латкою хвіст не витримає й сотні циклів. У результаті Хуана відсторонили від роботи, а документ підмахнув начальник.

Щодо мене — я відмовився вносити в систему дані про фіктивні тренування екіпажу. Після конфлікту із Солано мене позбавили доступу до бази, а інформацію вніс хтось інший. Сеньйоре Рохас, це лише верхівка айсбергу. Зараз з’явилася можливість покінчити з мафією. Гріх так казати, але ця трагедія дає нам шанс. Створено комісію, вас призначили старшим радником — і ми вирішили йти ва-банк.

Пабло замовк і пильно подивився на Хав’єра. Той не забарився з відповіддю:

— Потрібна доказова база. Без неї це просто балачки.

— Звісно! — жваво відгукнувся Пабло. — Ось, тримайте!

Він виклав на стіл дві флешки. Кожна — на терабайт.