Пристрасті біля парильї

Муніципалітет Ескобар розташований лише за годину їзди від Буенос-Айреса, але контраст зі столицею вражає. Міську метушню тут замінили тиша, запах свіжоскошеної трави й  прохолода з берегів Парани. Ескобар нагадував величезну шахівницю, поділену на закриті квартали. Там, за високими парканами під килимом із плюща, мешкав забезпечений середній клас: будинки з охайними газонами, басейни з блакитною водою та обов’язкові парильї для недільних обідів.

В одному з таких кварталів Рікардо Б’янкі звів будинок за власним проєктом: двоповерхова білосніжна будівля в неоколоніальному стилі —з черепичним дахом і панорамними вікнами. З річки дім здавався відкритим і навіть беззахисним, але це лише ілюзія — по периметру ділянку оточувала висока сітка, густо обплетена вічнозеленим плющем.

Улюбленим місцем Рікардо була простора тераса. Там, під широким навісом, височіла монументальна парилья з темної цегли. До неї сеньйор Б’янкі не підпускав нікого — правом готувати м’ясо він наділив лише себе. Якщо хтось із гостей, зазвичай іноземців, називав парилью грилем, Рікардо одразу поправляв:

— Гриль — у янкі. У нас — парилья!

А якщо гість цікавився різницею в назвах, то отримував докладну лекцію з переконливою демонстрацією всіх переваг парильї.

Цей будинок у закритому кварталі — своєрідному мініатюрному селищі — Рікардо часто використовував для ділових зустрічей. М’ясо, приготоване господарем, було незмінним атрибутом усіх переговорів та нарад. Ось і зараз Рікардо чаклував біля парильї, очікуючи на Хоакіна Солано та Федеріко Паласіоса.

На решітці млів масивний пласт васіо — яловичий відруб, який прийнято подавати цілим шматком на всю компанію. Приготування потребувало справжньої майстерності, і Рікардо мав усі підстави нею пишатися.

— Зі стейком із вирізки впорається будь-який новачок, — любив примовляти він. — А ви спробуйте приготувати васіо так, щоб воно залишилося соковитим. Тут витримка потрібна: тільки повільний вогонь і терпіння. Даси забагато жару — вийде підошва, придатна хіба що для шевця. Усе як у житті: вмієш чекати — будеш ситий.

Рікардо виклав на стіл товсті скибки сиру, щедро посипані орегано: вони чекали своєї черги на решітку, щоб стати проволетою — гарячою закускою, з якої зазвичай починається застілля.

Сеньйор Б’янкі вирішив зібрати спільників у неформальній обстановці. Вони бували тут і до катастрофи: раз чи два на місяць Рікардо влаштовував вечері, щоб за їжею та вином обговорити поточні справи. Б’янкі сам приймав гостей, пильнуючи, щоб їхні тарілки та келихи не порожніли. Він майже не пив і уважно прислухався до розмов — терпкий мальбек чудово розв’язував язики.

Першим приїхав Солано. У будинку був гараж на дві машини та пара місць під навісом одразу за воротами — там Солано з Паласіосом зазвичай і паркувалися. Застілля затягувалися до півночі, а то й довше; вранці, після сніданку, всі роз’їжджалися. Рікардо не планував відступати від цієї традиції і зараз.

Відповівши на дзвінок Солано, Рікардо натиснув кнопку пульта: ворота розсунулися, пропускаючи Volkswagen Amarok, що басовито рокотів. Невдовзі Солано вже стояв на терасі, з насолодою вдихаючи аромат м’яса.

— Немає слів, Рікардо. Здається, цього разу ти перевершиш самого себе. Слинка котиться — зранку нічого не їв.

— Доведеться потерпіти. Візьми поки пива, якщо хочеш.

Б’янкі кивнув на невеликий холодильник біля столу. Солано взяв пляшку, вправно збив кришку і зробив кілька ковтків, стоячи між Рікардо та парильєю.

— Та ти сідай, Хоакіне. Мені потрібен простір, — Б’янкі, у футболці, шортах і з кухонним рушником через плече, сновигав від столу до парильї і назад. — А що наш «милий хлопчик» Федеріко? Коли на нього чекати?

Солано гикнув, відриваючи пляшку від рота.

— Обіцяв бути. Але ж ти знаєш цього франта — вічно запізнюється.

Б’янкі задумливо подивився на шеф-пілота, витираючи руки рушником.

— Він мене непокоїть. Ледь що — ниє як дівчисько. Голос тремтить, ноги теж… Як він поведеться у разі чого?

— Вважаєш, є реальна небезпека?

— Нічого я не вважаю… Але передбачати треба все, розумієш?

Солано кивнув.

— Гаразд, — змінив тему Рікардо. — Що там у стані акціонерів? Ти говорив із родичем?

— Так, — пожвавився шеф-пілот. — Стверджує, що призначення Хав’єра — не їхня ідея. Акціонерам усі переміщення байдужі, доки вони не впливають на дивіденди. У них зараз інший головний біль: катастрофа та її наслідки.

— Ну що ж, одне питання прояснилося: поява Хав’єра — ініціатива Ковальські. Але навіщо це йому? Як думаєш?

— Мігель збирається йти. Ходять такі чутки.

— І що? Хіба це привід? У чому його інтерес?

— Не знаю, Рікардо. Може, «милий хлопчик» підкаже? Зять як-не-як.

Б’янкі лише скептично хмикнув. Він перевернув м’ясо й збризнув його солоною водою з часником та розмарином. Над решіткою миттю знялася ароматна пара.

— Скажи, Хоакіне, що ти робиш, коли не спиться? — несподівано запитав Рікардо.

Солано засміявся:

— У мене такого не буває. Поки що. Сплю як убитий.

— А в мене буває, — зізнався Б’янкі. — Останнім часом. Тоді залізаю в YouTube, дивлюся все підряд. Днями натрапив на цікаве відео: якийсь блогер Макс із Європи розповідає про нашу катастрофу.

— Та їх зараз повно. Літак знайдуть — і забудуть про нас.

— Не скажи. Цей Макс оголосив цифрову революцію і взявся за розслідування.

— Чого-чого? — витріщив очі Солано.

— Скину посилання — побачиш. У нього купа переглядів і коментарів, справжня нова зірка. І, до речі, він наштовхнув мене на одну думку. Трохи пізніше розповім.

Почулося приглушене дзижчання — Б’янкі дістав із кишені телефон:

— Алло… так… він давно вже тут. Поквапся, васіо на підході.

— Федеріко? — запитав Солано.

— Так. Скоро буде, — Рікардо сховав телефон і повернувся до решітки. — Трохи не забув: хотів запитати тебе про Армандо, командира того літака… Він був із лояльних чи з вічних правдолюбів?