ЧАСТИНА 4. Друге явлення Апокаліпсиса

Добиратися до основного фюзеляжу довелося довго. Навіть зі здоровою ногою пробратися крізь частокіл понівечених стовбурів і чіпкий чагарник було б нелегко. Еліас борсався у зеленій гущавині, важко прокладаючи шлях. Часом він почувався рибою, що потрапила в сіті та у відчаї б’ється плавцями, заплутуючись дедалі дужче.

Цього дня Венс прокинувся, щойно сіра світанкова імла змінила ніч. Було прохолодно, з рота йшла пара, але завдяки щільному пончо він не змерз. Крісло 31А майже не постраждало. Він навіть зміг його розкласти — механізм працював справно. Після ночей на вогкому моху сон у кріслі здавався вершиною комфорту.

Трохи згодом пролунали звуки вже звичного «будильника» — зовні гасав Капуччо, гулко вистукуючи по дюралюмінію. Напередодні Еліас відшукав у кухонному відсіку дивом уцілілу зв’язку міні-бананів. Без холодильника їхня шкірка вкрилася темними плямами — ще день-два, і вони перетворилися б на солодке слизьке місиво. Венс не любив перестиглі банани, його нудило від їхньої драглистої маси та нудотного смаку. Але щойно він знайшов цю зв’язку, першим бажанням було негайно зжерти її, попри зовнішній вигляд.

Однак він згадав про Капуччо — єдиного «ближнього», який мешкав поруч і врятував його від голоду, — тож зв’язка залишилася недоторканною. Почувши «будильник», Венс скинув пончо і поквапився назовні, щоб пригостити мавпочку.

— Привіт, Капуччо, рання ти «пташка»… У мене сюрприз — глянь! — Еліас висунувся з розлому, демонструючи банани.

Звірятко завмерло, енергійно ворушачи ніздрями. Помітно було, що Капуччо веде внутрішню боротьбу: наблизитися до ласощів чи тримати дистанцію? Перемогла обережність.

— Добре-добре. Покладу ось тут і піду, — Еліас залишив банани на дюралевій поверхні й пірнув назад у салон.

«Приборкати його не вдається, — з досадою подумав Венс. — Я був певен: до бананів він примчить, забувши про все на світі. Я б забрав його з собою, коли нас знайдуть. Але схоже, Капуччо втече, щойно побачить рятувальників».

Нашвидку перекусивши батончиками та чипсами, Венс почав збиратися. Пам’ятаючи про сумний досвід, він прихопив сорочку та парфум: у районі основного фюзеляжу тіл могло бути чимало, і без маски не обійтися.

Він відшукав наплічник, куди склав воду та провізію — похід міг тривати весь день. Подумавши, взяв обидва фальшфеєри, але витрачати їх не хотілося: бодай один слід було зберегти. Наостанок він підібрав велику валізу з міцною телескопічною ручкою — на випадок корисних знахідок.

Залишалося тільки прокласти маршрут. Але як? За положенням хвоста Еліас міг вирахувати, де лежить фюзеляж, але був один нюанс: із землі не було видно нічого, крім кущів та обрубків стовбурів. Щоб побачити більше, треба було вибратися нагору — туди, де зазвичай гасав Капуччо.

Сходження нагору вартувало чималих зусиль. Мавпочка ласувала бананами на стабілізаторі — там, де раніше походжав кондор. Поява людини не викликала у звірятка жодної реакції: Капуччо зосереджено жував, спритно здираючи шкірку.

Еліас роззирнувся. Просіка від хвоста вперлася в дикий лісок, за яким виднілася інша — значно довша. Логічно було припустити, що фюзеляж саме там, але розгледіти деталі заважав туман. Вирішивши, що краще поспішити, Венс спустився і вирушив у дорогу.

Що ближче до цілі, то частіше траплялися моторошні прикмети правильного шляху: дрібні уламки, особисті речі та фрагменти тіл. І запах — суміш згорілого гасу та гниття — витісняв аромати лісу, попри поривчастий вітер із гір.

Після сутички з кондорами за уламок хвоста Венс перестав гостро реагувати на зловісні знахідки. Еліас пересувався, оцінюючи все довкола мов досвідчений солдат, якого важко здивувати чи зламати. Він і сам дивувався змінам: вигляд понівеченого тіла жінки чи дитини більше не заважав шукати речі, корисні для виживання. Насамперед його цікавило все гостре: ножі, ножиці та, якщо пощастить, авіаційна сокирка.

Коли Венс вийшов до фюзеляжу, перед ним постала знайома картина: навколо господарювали кондори. Тільки їх було значно більше, і розсілися вони не в салоні, а на просіці — туди під час удару викинуло людей.

Еліас підібрався якомога ближче і швирнув запалений фальшфеєр туди, де, як йому здалося, походжав ватажок зграї. Іскристий шиплячий факел поцілив у купу речей, що вивалилися з розбитої валізи. Полум’я спалахнуло миттєво. Ватажок подав різкий горловий сигнал, і зграя, важко замахавши велетенськими крилами, знялася й зникла в тумані.

— Рахунок два:нуль, — усміхнувся Венс і, відкинувши палицею палаюче лахміття, почав обережно обходити фюзеляж.

Він швидко збагнув, що сокирку не знайти. Кабіни не існувало — вона перетворилася на суцільне місиво. Авіаційна сокира, що зберігалася за кріслом другого пілота, лишилася десь там — у цій тисняві з металу, землі та плоті.

Проте йому пощастило: він відшукав цілісінький ноутбук. Власник чомусь не взяв його як ручну поклажу, а запакував у валізу, щільно обмотавши светрами. Не вірячи власним очам, Еліас увімкнув пристрій: екран ожив, індикатор заряду показував 70%. Доступ був вільним — пароль не стояв.

В одній із розпоротих валіз, серед перемішаної білизни, знайшовся важкий мисливський ніж у шкіряних піхвах. Це була не сокирка, але все ж значно краще за перочинний чи кухонний ніж.

Лізти всередину фюзеляжу не було сенсу — там усе вигоріло. Венс склав цінні знахідки у принесену валізу і поповнив запаси води: пластикові пляшки були розкидані й тут.

Він вирішив ще раз обійти фюзеляж, перш ніж вирушити «додому». Фальшфеєр давно згас, багаття теж. Туман слався низько, неба не було видно, але Еліас чув лопіт крил: птахи поверталися, з явним наміром узяти реванш. Витрачати останній пристрій? Розумніше просто піти.

Осторонь, навскіс від втиснутої в ґрунт кабіни, Венс помітив білу пляму під розлогою вільхою. Він на мить завагався, але цікавість перемогла. Підійшовши ближче, Венс побачив тіло пілота. Точніше — те, що від нього лишилося. Пілот у білій форменій сорочці з погонами лежав ниць, уткнувшись обличчям у вологий мох. Його руки були широко розкинуті, наче крила птаха в польоті. Все, що нижче пояса, було відірване; за тілом тягнувся лише густий багряний слід.