Три грішники й три праведники

Рікардо Б’янкі не спалося. Він довго крутився на широкому ліжку, роздратовано прислухаючись до рівного дихання дружини. Накинувши халат, Рікардо вийшов на кухню: звичка «заїдати» безсоння іноді допомагала. Розглядаючи полиці холодильника, він завмер, наче сомнамбула, не наважуючись зробити вибір. Із заціпеніння його вивів сигнал відчинених дверцят, що різко пролунав у нічній тиші.

Прихопивши склянку молока та залишки кексу під прозорим клошем, Б’янкі вирушив до кабінету.  Домашнім вхід сюди був суворо заборонений — там він проводив більшу частину часу.

Атмосфера кабінету трохи заспокоїла його, але сон не йшов. Думки роїлися в голові, породжуючи безліч запитань. Рікардо Б’янкі був знаною особою в авіаційних колах. Південна Америка, Європа, Азія — усюди його знали, і скрізь він залишив свій слід. Щоправда, не без нюансів. Наче дволикий Янус, технічний директор Andes Sky поєднував у собі два життя.

У першому він був авторитетним експертом, знавцем своєї справи. Якби хтось на спір запитав у нього номер шпангоута за першим аварійним виходом на Boeing 737-800, шансів виграти не було. Сеньйор Б’янкі підіймав на чоло окуляри, в його очах з’являлася іронія:

—Що за дитяче запитання, сеньйори? Звісно, п’ятсот сімдесят восьмий.

Рікардо вважали не лише «живим каталогом запчастин» — він  блискуче розумівся на тонкощах технічного обслуговування. Його часто запрошували для консультацій, а кілька разів він навіть виступав на телебаченні. У цьому першому житті сеньйор Б’янкі шанував закон і гнівно накидався на тих, хто насмілювався порушувати встановлені правила.

Його друге життя було зворотним боком першого. Але саме воно було його суттю. Тут він залишався собою: значним тіньовим ділком авіаційного ринку.

У середині дев’яностих випускник Національного університету Кордови Рікардо Б’янкі прийшов до Aerolineas Argentinas — найбільшої авіакомпанії країни. Компанія, що мала статус національного перевізника, переживала драматичні часи: ще на початку дев’яностих уряд вирішив її приватизувати, і невдовзі її продали іспанському консорціуму.

Нові власники поставилися до придбання своєрідно: під заставу майна Aerolineas Argentinas вони набрали величезних кредитів. Про вкладення власних коштів не йшлося. На балансі накопичився величезний борг, який потребував обслуговування. Щоб виплатити його, іспанські кабальєро з ентузіазмом, вартим Дон Кіхота, завзялися розпродавати активи компанії. Вони збули частину авіапарку, нерухомість у Європі та США, а також найкращі міжнародні маршрути. Новим «конкістадорам» було байдуже до долі перевізника: вони не оновлювали парк, не інвестували в безпеку та технічний стан літаків.

Підсумком приватизації Aerolineas Argentinas став крах внутрішніх перевезень — особливо у віддалених провінціях, куди дрібним авіакомпаніям літати було невигідно.

До кінця дев’яностих компанія опинилася на межі банкрутства. Згодом вона перейшла до нових власників, які розорили її остаточно. У 2008 році влада країни мусила вдатися до зворотного викупу, щоб цивільна авіація не зникла зовсім. Проте порятунком це не стало: похмурий серіал під назвою «Історія Aerolineas Argentinas» із нескінченними міжнародними судами триває й досі.

Коли там з’явився Рікардо Б’янкі, компанія ще трималася на плаву, хоча вже активно розпродавала майно. Його прийняли до технічного центру на посаду інженера зі постачання та логістики.

Наступні п’ять років стали для молодого фахівця своєрідною «школою авіаційного виживання». В умовах, коли флот не оновлювали, а запчастин катастрофічно бракувало, Рікардо пізнав прихований бік галузі: технічний канібалізм, підробку формулярів та «ліві» сертифікати на вузли з вичерпаним ресурсом.

Рікардо швидко збагнув: авіаційний ринок приховує безодню можливостей, якщо позбутися зайвої розбірливості. Хронічний дефіцит запчастин — звичне явище в цивільній авіації, і Б’янкі навчився перетворювати цю проблему на власний зиск. «Великі гроші лежать у постачанні», — вирішив він.

Як людина обережна, перші свої схеми він випробував подалі від цивільних лайнерів — на ринку російських гелікоптерів Міля. Це була ідеальна ніша: техніка надійна й затребувана, а запчастини — завжди в дефіциті. Та де їх брати? У виробників дорого, та й продають вони далеко не всім — така специфіка галузі. Діючи відкрито, Рікардо мав обмаль шансів заробити.

Проте був інший шлях — контрафакт. Схема виглядала просто: треба було скуповувати деталі, що відпрацювали ресурс, організовувати їхній неофіційний ремонт із підробкою документів і видавати за нові. Прибутки вражали. Першу серйозну поставку Б’янкі здійснив до Колумбії. Великому експлуатанту терміново знадобилися блоки управління. Виробник обіцяв їх лише за пів року за захмарною ціною. Рікардо вчасно запропонував блоки зі складу в Еміратах.Звісно, це були вживані деталі після реновації. Але вхідний контроль пройшов гладко, а замовник надіслав величезний список нових потреб.

Натхненний успіхом, Рікардо активно взявся за розширення. Він налагодив необхідні зв’язки та створив мережу офшорів із підставними директорами. Обіймаючи скромну посаду інженера, сеньйор Б’янкі потай керував власним бізнесом, який обслуговував і авіакомпанії, і перекупників.

Він використовував найрізноманітніші схеми доставки. Ось одна з них: у Європі вантаж оформлювали як запчастини до сільгосптехніки й відправляли морем до Уругваю. Там на митниці пред’являли зовсім інший договір, і товар проходив очищення вже як авіаційний.

Звісно, обидві компанії — європейська й уругвайська —належали Рікардо Б’янкі. І, зрозуміло, жодного документа він особисто не підписував — лише підставні директори. Чи непокоїло його те, що контрафакт загрожує катастрофами? Спочатку так, але технічна грамотність дозволяла йому ретельно відбирати постачальників та ремонтників. До того ж йому надзвичайно щастило: якщо відмови й траплялися, вони не призводили до фатальних наслідків. Поки що.