Спуск

— Пригадую, один хлопець хотів дрон запустити, щойно спустимося вниз, — кепкував Ернесто з виснаженого племінника. — Я нічого не плутаю, Дієго?

Той так знесилився, що відмовився від вечері, зарився у спальник і одразу відключився.

Спуск виявився тяжким випробуванням. Одразу за перевалом схил різко пішов донизу. Дієго розраховував швидко дістатися низини, але дорога виявилася складнішою, ніж видавалося згори. Під ногами пливла дрібна осип, забираючи останні сили. Тіко і Тако ледве переставляли ноги, балансуючи на камінні й незадоволено фиркаючи.

— Обережно, «хлопці», обережно, — Ернесто, наче вівчарка, що пасе отару, кружляв навколо колони, поплескуючи віслючків по боках.

— Малюку, скоро почнеться гірський стриптиз! — Старий був сповнений енергії.

— Що ти маєш на увазі? — буркнув Дієго. Від втоми гумор почав його зраджувати.

— Потерпи, скоро зрозумієш, — Ернесто знову поспішив до своїх «гірських барж».

Секрет «стриптизу» був простим. Що нижче вони спускалися, то ставало тепліше. Зимове спорядження наливалося вагою, виснажуючи й без того втомлених мандрівників. До біса обридлі капелюхи, вовняні шапки, светри та штормівки! Хай живуть бандани та легкі сорочки!

Поступово поверталася рослинність. Спершу — сухорляві кущики, розкидані рідким поростом. Потім потягнулися низькорослі дерева з покрученими стовбурами. Вони тулилися до землі, ховаючись від гірських вітрів, але їхня поява означала головне: холоди лишилися позаду.

Нарешті стежка перестала осипатися. Її змінив уже знайомий глинистий ґрунт. Раптом віслюки занервували: почали сахатися вбік і тривожно фиркати. Зрештою вони стали, мов укопані. Дієго намагався підганяти їх легкими поплескуваннями, та тварини вперто не рушали з місця.

— Недарма кажуть: упертий як віслюк. Може, вони вимагають привалу, Ернесто?

— Ні, малюку, відпочинок тут ні до чого. Підійди-но сюди!

Ернесто стояв попереду колони, вдивляючись у глину.

— Бачиш сліди? — старий показав на ланцюжок відбитків, що тяглися стежкою до самих чагарників. Вони нагадували людську стопу, тільки з пазурами та виразною клишоногістю.

— Снігова людина? — видихнув Дієго.

— Ні, малюку. Все значно прозаїчніше. Це очковий ведмідь. Наші «хлопці» зачули його, тому й стоять.

— І що тепер? — Дієго вдивлявся у густі хащі.

— Скоро стемніє.Чекати не можна, але й лізти в кущі до ведмедя — не вихід.

— У нас є рушниця, — Дієго кивнув на спину Тіко, де з-під речей виднівся чохол.

— Це на крайній випадок, — Ернесто закинув карабін на плече. — Поки що наробимо галасу. Ведмідь не шукає сварки й піде, якщо зрозуміє, що нас багато.

Старий дістав ніж, металевий кухоль і заходився методично лупити по ньому. Різкий, неприємний брязкіт луною розлетівся схилом.

— Давай, малюку, допомагай! Кричи, плескай у долоні!

Дієго загорлав щось незв'язне, розмахуючи руками. Віслючки, приголомшені раптовим концертом, нашорошили вуха, не рушаючи з місця. За кілька хвилин у глибині чагарників почувся важкий хрускіт. Тріск віддалявся вниз схилом, аж поки не стих остаточно.

— Ось і все, — Ернесто перестав бити в імпровізований гонг. — Дорога вільна.

Він підійшов до слідів і кілька разів сильно шаркнув підошвами, перемішуючи глину.

— Тепер «хлопці» підуть. Головне — щоб не витріщалися куди не треба.

Старий узяв Тіко за вуздечку і впевнено потягнув уперед. Віслюк ще раз фиркнув, недовірливо косячи оком на прим’яті кущі, але все ж зробив перший крок. Тако  рушив слідом. Невдовзі вони дісталися зручного місця і стали табором.

Серед ночі Дієго прокинувся від цокоту власних зубів. Його лихоманило. Він зарився у спальник із головою, але ніяк не міг зігрітися.

— Дієго, дай-но гляну на тебе, — Ернесто миттєво насторожився. Він торкнувся долонею чола племінника й спохмурнів. — Гориш. Добряче застудився. Нічого, вилікую.

Він дістав із наплічника парацетамол і флягу з каньясою.

— Спершу таблетку. Запий водою. Молодець. А тепер — головне. Скидай усе до пояса. Знобить? Потерпи, скоро мине.

Ернесто відкоркував флягу. Важкий, сивушний дух каньяси миттю наповнив намет. Старий щедро плеснув самогон на долоні й заходився розтирати груди та спину Дієго. Шкіру обпекло, але вже за хвилину тілом розлилося рятівне, глибоке тепло.

— Чого зморщився? Запах не подобається? Зате каньяса дива творить, повір мені. Ну, от і все, тепер спи.

Ернесто щільно закутав Дієго у спальник і накинув зверху куртку.

Дієго прокинувся опівдні. Голова була важкою, але зуби більше не вибивали чечітку. У наметі пахло вже не каньясою, а чимось смачним, наваристим. У шлунку одразу забурчало. Із насолодою вдихаючи густий аромат, Дієго вистромив обличчя зі спальника.

— Очуняв? Вилазь зі своєї шкаралупи, поїж.

Ернесто простягнув йому миску з картопляною юшкою. Над стравою здіймалася пара, пахло часником і сушеним м’ясом.

— Це тобі не міські делікатеси, — усміхнувся Ернесто, дивлячись, як племінник  ковтає гарячу страву. — Суп кальдо швидко поставить на ноги.

— Скільки нам ще йти, дядьку?

— Недалеко. Як тільки хворобу проженемо — одразу в путь.

— Я майже здоровий, можна збиратися.

Ернесто торкнувся чола Дієго і похитав головою.

— Ну вже ні. Жар спав, але до вечора може повернутися. Ти ослаб, треба бодай день відлежатися.

Старий визирнув назовні й додав:

— Схоже, буде злива. Не доля нам іти зараз. Перечекаємо.

Дієго промовчав, але невдовзі пожвавішав:

— Тоді з тебе продовження про нацистів і Solingen.

— Угу. На чому я зупинився?

— Хуго Келлер запросив тебе на роботу в Болівію. Ви довго спілкувалися у Вегасі…

Ернесто набив люльку, збираючись із думками. Відкинувши клапан намету, він розкурив її, стежачи, щоб дим не тягнуло всередину.

— Так-так, Хуго Келлер… — заговорив він нарешті. — Хуго поїхав до  Ла-Паса, а я — до Ліми. До рідних пенатів, як то кажуть. Вирішив роззирнутися, знайти своє покликання — якщо висловлюватися пишномовно. Про візитку Хуго я й забув: давно не був на батьківщині й жадібно всотував усе, що пропустив. Зустрічався зі старими знайомими, заводив нових. Обговорював якісь бізнес-проєкти.