Перевал

— Скоро перевал, малюку! — вигукнув Ернесто прямо у вухо Дієго, надриваючи зв’язки. Вітер ревів із такою силою, що здував слова, щойно ті злітали з губ.

— Тримайся, Дієго, ти молодець! — Ернесто підбадьорливо ляснув його по плечу та повернувся в голову колони.

«Звідки в нього сили беруться? — подумав Дієго. — Сімдесят п’ять років, а тримається як юний кабальєро».

Ернесто не раз повторював: перевал не буде легкою прогулянкою. Дієго лише кивав, але й уявити не міг, що буде настільки важко. Гірська хвороба та крижаний вітер висмоктували всі сили. Ліс залишився далеко внизу, а тут — лише каміння та гострі скелі, присипані снігом. У небі кружляли кондори, придивляючись до колони, що в’юнком повзла вгору.

«Гірським баржам» теж було нелегко. Морди Тіко і Тако вкрилися інеєм, шерсть здибилася від холоду. Вони вже не цокали у бадьорому ритмі: «тіко-тако, тіко-тако», а ступали обережно, видивляючись кожну розщелину.

У зимовому спорядженні Ернесто та Дієго скидалися на близнюків:  брезентові штормівки з капюшонами поверх светрів із вовни лами. Легковажні бандани змінив «листковий пиріг» — в’язані шапки з довгими вухами під важкими фетровими капелюхами. На морозі брезент дубів і ставав колом, проте служив надійним щитом від пронизливого вітру.  

Готуючи сніданок, Ернесто вийняв із наплічника величезну плитку чорного шоколаду:

— Доповнення до раціону, Дієго. Він із каєнським перцем, щоб кров швидше забігала. Відламуй, малюку, не соромся. Зараз ще коку пожуємо — щоб менше втомлюватися.

У руках Ернесто з’явився знайомий мішечок. Його обличчя стало врочистим, і Дієго зрозумів: починається священнодійство.

— Кока в горах — це ритуал і хімічний процес водночас. Без неї тут ніяк. Це не наркотик, а підтримка для серця. Дивись і вчися, як усе робити правильно.

Ернесто став відривати черешки від листочків і складати їх стопкою.

— Щоб не кололи щоку й не дряпали ясна, — пробурмотів він, помітивши здивований погляд Дієго.

Очищене листя потрібно було покласти за щоку, що Дієго і зробив.

— Тільки не жуй! Зубами не можна. Тепер найголовніше — секретний інгредієнт. — Ернесто тримав у руці маленьку сіру грудочку, схожу на камінець. — Не лякайся, це звичайна зола з рослин із вапном. Вона пробуджує листя та активує алкалоїди. Відщипни шматочок і поклади до рота, просто до листя... Що відчуваєш?

У Дієго онімів язик і щока, як після уколу лідокаїну. Рот наповнився солодкуватою слиною, яка так і норовила стекти по підборіддю. Сплюнувши, він вимовив щось нерозбірливе.

— Так і має бути, — засміявся старий. — Уяви, що ти в дантиста. Якщо треба зуба вирвати — зараз саме час. Тільки інструмент візьму.

Ернесто продемонстрував плоскогубці:

— Ви вже вибачте, сеньйоре міський пестунчику, за відсутність слинявчика. Наша клініка працює в польових умовах, але сервіс — у найкращому вигляді.

Дієго зі сміхом похитав головою, оцінивши гумор Ернесто. Невдовзі він відчув, як ноги стали легшими, а тупий біль у скронях, що стискав голову залізним обручем, вщух. Проте з незвички підйом до перевалу все одно виснажував — доводилося часто робити зупинки.

Дієго звернув увагу на кумедних звірків, що розсілися по обидва боки стежки. Вони нерухомо сиділи на валунах із напівзаплющеними очима. Колона їх не турбувала — звірки повністю занурилися в медітацію. Зовні вони нагадували кролів, тільки з довгими хвостами та коротшими вухами.

— Гірські віскаші! — прокричав Ернесто, киваючи на звірків. — Не дивися, що на вигляд мляві. Це оманливо. Коли треба, вони швидкі й рухливі.

Вітер раптово вщух, і запала дзвінка тиша. Дієго чітко чув кожен удар серця — так у замкненій кімнаті цокає настінний годинник. Йому здалося, він відчуває, як у жилах переливається кров.

— Це перевал, малюку, — старий показав на рівне кам’янисте плато попереду.

Сніг, каміння і мертва тиша, де кожен шурхіт здавався оглушливим. Вигляд гладкої, як стіл, поверхні під сліпучо-синім небом викликав у Дієго хвилю радості. Здавалося, всі труднощі залишилися позаду. Він замуркотів веселу пісеньку і, обігнавши Ернесто, вирвався вперед.

Старий рішуче повернув його на місце.

— Рано радієш, Дієго. Найважче — попереду.

Дієго здивовано знизав плечима, але підкорився. Попри гіпоксію, йти рівним плато було куди легше, ніж дертися звивистою стежкою. Він уявляв, як скоро опиниться в теплій низині, а завтра його «пташки» полетять на пошуки літака.

Попереду показалася широка снігова смуга з блакитним відливом, що перетинала плато. На сліпучо-білому тлі це виглядало фантастично.

— Ось і кінець веселощам, — Ернесто зупинив колону. — Це розщелина. На нас чекає перехід сніговим мостом. Можна спробувати обійти, але за довгі роки я так і не знайшов, де вона закінчується. Я завжди переходив тут. Це ризиковано, малюку, але іншого шляху немає.

— Глибоко? — запитав Дієго, кивнувши на розщелину.

— Не дуже. Приблизно з десятиповерховий будинок.

Дієго відчув тремтіння у колінах. Він підійшов до краю і відчув себе дроном, що завис над безоднею. Кермо у руках Ернесто. Ніякого GPS, тільки ручний режим. Ось він завмер над порожнечею — що далі? Рухай стіками, Ернесто, ну ж бо!

Старий привів його до тями, безцеремонно відтягнувши від розщелини.

— Нічого туди витріщатися, звідси тільки сніг видно. Будемо навпомацки перевіряти, де наст витримає нашу вагу.

Ернесто пройшов уздовж розщелини, вибираючи місце для переправи.

— Тут не більше шести метрів завширшки, — він вказав на звуження. — Тут і спробуємо. Роби, що скажу, малюку, і все буде добре.

Спершу вони повністю розв’ючили Тіко і Тако. «Гірські баржі» одразу  кинулися до рудуватих заростей ічу — цупкої гірської трави, що стирчала на ділянках плато, вільних від снігу.

— Нехай розважаться, — усміхнувся Ернесто. — Їм відпочинок належить, а нам — ні. Пішли, малюку.

З глибокого мішка старий витягнув льодоруби, важку кувалду, сталеві гаки з кільцями, кілька бухт мотузки та карабіни. Він опустився на коліна, шукаючи в монолітному плато ледь помітну щілину. Вставивши туди гостре вістря  гака, пристукнув його камінцем, щоб той щільно сів у тріщину. Потім кувалдою вгатив його майже до самого кільця.