Дах над головою

Еліас прокинувся від гуркоту — хтось гасав по обшивці прямо над його головою. Наче в багатоповерхівці пустували діти поверхом вище.

Кондори? Невже повернулися?

Еліас стиснув у руці один із двох уцілілих фальшфеєрів і тихо підкрався до розлому.

Визирнув — і занімів.

— Капуччо! — радісно видихнув він. — А я вже й не сподівався, що побачу тебе. Вивів до просіки — і шукай вітра в полі! Ну, йди-но сюди, ближче!

Еліас поманив капуцина рукою, але той тримав дистанцію. Побачивши Венса, звірок зупинився подалі, щось щебечучи та підстрибуючи на місці. Цього разу лапки Капуччо були порожні — ні плодів, ні купюр.

«Розумний, — подумав Еліас. — Зметикував, що їжу мені простіше знайти в уламках. І все ж прийшов — перевірити, чи я ще живий».

Учора, вигнавши кондорів, Венс пройшов крізь пекло. Довелося гарувати до темряві в очах, вишкрібаючи салон від наслідків катастрофи та пташиного бруду.

Насамперед потрібно було поховати загиблих. Еліас знав, що у хвості, поруч із кухонним модулем, є шафа з аварійним спорядженням. Сталевий лом, що зберігався там, був йому вкрай необхідний. Але шлях до нього перегороджував нестерпний сморід. Дихати не було чим — ступивши кілька кроків, Еліас сахнувся назад.

Проте рішення знайшлося швидко. В одній із валіз він виявив чоловічу сорочку та флакон дорогого парфуму. Венс щедро залив тканину пахучою рідиною, дав їй трохи вивітритися і щільно обмотав обличчя.

«Цей парфум рекламують на кожному кроці, — Еліас із гіркою усмішкою покрутив флакон у руках. — Гламур до нудоти. Цікаво, що сказали б маркетологи, дізнайся вони, як я його використовую?».

Діставшись аварійної шафи, Венс рвонув клямку. Між вогнегасником і кисневими балонами, він побачив яскраво-червоний корпус лома. Поруч, затиснутий у сталевому кронштейні, висів помаранчевий кейс аптечки. Звільнивши кріплення, Венс прихопив здобич і пошкандибав до виходу.

Назовні він відчинив кейс, дістав таблетки анальгетика та антибіотика й запив їх водою.

Коли біль трохи вщух, Венс почав шукати місце, щоб прикопати тіла. Він тверезо оцінював свої сили, тому обрав ділянку з м’якшим ґрунтом за десять метрів від літака. Проте, крім лома, була потрібна лопата.

Венс знову повернувся до салону. Він помітив, що біля аварійного виходу звисала напіввідчинена стельова ніша. Підчепивши її край ломиком, він навалився всім тілом і відламав багажну панель. Широка шматок композиту з гострим рваним краєм ідеально пасувала на роль імпровізованої лопати.

— Чим не лопата, містере Венс? — пробурмотів Еліас. Панель була легкою, але достатньо міцною, щоб рубати щільний лісовий дерен.

У відчиненій ніші лежали два рятувальні плоти. Венс одразу прикинув: їхні помаранчеві чохли згодяться як волокуші та савани. У сусідній ніші знайшлося ще два.

«Чотири плоти — повний комплект. Має вистачити», — подумав Еліас.

Орудуючи ломом і панеллю, він вирив яму — чотири на два метри й завглибшки в пів метра. Попри пухкий ґрунт, робота була виснажливою. Венс довго перепочивав під стабілізатором, аж поки не відчув, що зможе продовжувати.

Він дістав з аптечки гумові рукавички. Натягнув їх, освіжив маску новою порцією парфуму і рушив до тіл. Після бенкету кондорів від багатьох залишилися лише фрагменти, і тепер належало зробити найтяжче.

Один із чохлів Венс використав як волокушу, інші три розстелив на дні ями. Яскраво-помаранчевий нейлон чохлів мав моторошний вигляд у ролі саванів. Венса пересмикнуло, але він зціпив зуби. Змушуючи себе не дивитися, він укладав останки на чохол і раз за разом тягнув страшну ношу до ями, аж поки не спорожнив салон.

«Рано чи пізно з’являться рятувальники. Питання лише в часі. Могила поруч — єдиний шанс захистити тіла від хижаків, — думав Еліас, закидавши яму. — Прикрию мохом, і досить».

Основна робота була зроблена, але салон потребував прибирання: всюди виднілися плями крові впереміш із послідом кондорів. На щастя, хвостова кухня майже не постраждала. Венс відшукав усе необхідне: мийні засоби, спиртові серветки, ганчірки та дезінфекційні спреї.

Покінчивши з цим, він попрямував до кухонних модулів. Деякі візки вціліли й досі стояли в нішах, зафіксовані замками. Еліас розблокував стопори і по черзі виштовхував візки в прохід, щоб перевірити стан обідніх таць.

Він висунув першу тацю і розкрив фольгу. На Венса, звиклого до найкращих стейків Буенос-Айреса, чекало розчарування: чудова аргентинська яловичина в соусі безнадійно зіпсувалася. Еліас методично перевірив решту таць. Із м’ясного знайшлася ще курка, але й вона відправилася у сміттєвий пакет. Булочки та салати спіткала та сама доля.

Придатними до їжі залишилися лише крекери, галети, горішки у вакуумі, порційні джеми та шоколадні батончики — підталі, але цілком їстівні.

— Сухий пайок — майже як в армії. Чи мені звикати? — усміхнувся Еліас, складаючи їжу в окремий пакет. — Бачиш, Гелен, ось я і стану вегетаріанцем. Щоправда, не з власної волі.

З нагоди новосілля Венс влаштував бенкет, відкривши консерви з Duty Free і доповнив їх сухпайком. Меню напоїв обмежилося колою та водою. До спиртного Еліас не торкався. Як обідній стіл він обрав місце 31А — одне з двох уцілілих крісел в останньому ряду, де не було тіл загиблих.

«Раніше я не міг уявити такого в найгіршому сні — виносити людські рештки, змивати кров... а за кілька годин хрумтіти крекером і навіть отримувати задоволення від їжі. Наче й не був могильником. Ба більше — зараз я б не відмовився від чашки кави. Я стаю закінченим циніком? Ні, не думаю... Все пережите просто відкладається глибоко всередині, але зараз не час опускати руки — треба діяти. Що ще чекає на мене далі?»

Думки повернулися в практичну площину — треба було облаштовувати нічліг. Але насамперед — бодай частково прикрити зяючий розлом та дрібні дірки вгорі, крізь які проникав дощ.