Розділ 8. Сеньйор «Кондор»

Ще було видно, коли вони зупинилися на ночівлю.

Поки Ернесто чаклував над вечерею, Дієго вирішив перевірити дрон, обравши найменший. Звичним жестом надів окуляри для пілотування і плавно штовхнув стіки на пульті. Дрон відгукнувся коротким писком, закрутив лопатями й легко відірвався від землі. Тіко й Тако сахнулися вбік, злякавшись дзижчання.

— Спокійно, хлопці, — озвався Ернесто, помішуючи густий наваристий суп у казанку. — Це всього лише іграшка.

Дієго підняв апарат на рівень очей. Квадрокоптер нерухомо застиг у повітрі. Автоматика працювала бездоганно: дрон ніби прибили цвяхами до невидимої точки.

Дієго додав газу. «Пташка» свічкою пішла вгору і сховалася за кронами. В окулярах розгорнулася панорама зеленого океану, що потопав у вечірньому тумані.

Набравши висоту, Дієго відпустив стіки, перевіряючи роботу GPS. Угорі «пташка» поводилася інакше, але супутники тримали її міцно. Дрон слухняно завмер у небі, опираючись рвучкому бічному вітру. Телеметрія в окулярах підтверджувала: точку зафіксовано, автоматика дає раду.

Клацнувши тумблером, Дієго перевів керування в ручний режим. Дрон миттю почав завалюватися набік під напором повітряного потоку.

Дієго заклав крутий віраж, спрямувавши апарат у глибоке піке до самої кромки лісу, а потім різко вирівняв його. У важкому, вологому повітрі дрон ішов надиво слухняно, відгукуючись на найменший імпульс.

Переконавшись, що керування працює бездоганно, Дієго зробив невелике коло. В окулярах віслюки здавалися крихітними плямками: темно-коричнева — Тіко і світло-сіра — Тако.

Дієго повів дрон на посадку. Зависнувши над пагорбом, «пташка» м'яко опустилася на вологу траву.

Від багаття тягнуло густим ароматом в'яленого м'яса, часнику та підсмаженого рису.

— Вечеря готова, — Ернесто кивнув на казанок. — Сідай їсти.

Стемніло миттєво. Навколо ніби вимкнули світло, залишивши лише звуки: сюрчання цикад і шум вітру в кронах.

Скінчивши трапезу, вони довго сиділи мовчки. Пили чай, дивлячись на танцююче полум'я та підморгування жаринок, і слухали, як потріскує у багатті хмиз. Ернесто розкурив люльку, пихкаючи як паротяг. Щільно спресований тютюн розгорався в чашці вогненною зіницею — то звужуючись, то розширюючись у такт затяжкам.

— Ернесто, та машинка, якою ти стриг мене… Нагадай, як вона називається?

— «Золінген», Дієго.

— Ти сказав, що вона дісталася від нациста. У мене це з голови не йде. Розкажеш?

Ернесто смачно затягнувся, випустивши хмару диму, і підкинув хмизу у багаття.

— Давня історія, малюку… Знаєш, хто такий Клаус Барб'є?

— Ображаєш, дядьку. Я ж усе-таки журналіст… Клаус Барб'є — «ліонський м'ясник», колишній шеф гестапо. Його упіймали й засудили. Помер у в'язниці, здається.

— Правильно. Але між кінцем війни та судом минуло майже сорок років. Знаєш, де він ховався весь цей час?

— Точно не скажу… Десь тут, у Латинській Америці?

— Він жив у Болівії… До того ж не бідно: володів судноплавною компанією, торгував зброєю, мав зв'язки у вищих колах. І навіть співпрацював із Роберто Гомесом — «кокаїновим королем».

— Невже «Золінген» від самого Барб'є?

— Ні, Дієго. Барб'є до неї прямого стосунку не має. Але без нього вона б до мене не потрапила — це точно!

— Умієш ти заінтригувати, дядьку…

— Терпіння, малюку… Як ти знаєш, у вісімдесятому я продав бізнес і подався до Лас-Вегаса. Цікава річ: коли розкидаєшся грошима направо й наліво, це зовсім не турбує. Ніби в тебе є чіткий план зі знищення власного капіталу, і ти знаєш, що буде далі. Але от парадокс: іде останній долар, і ти зовсім не радий — почуваєшся голим. Ще вчора ти був бажаним гостем у шикарних готелях, у казино несли безкоштовну випивку, а сьогодні вже нікому не цікавий.

Зі мною вийшло так само. Того вечора, коли кишені спорожніли, я вирушив до бару з наміром напитися. Уранці виселятися, а що робити далі — жодного уявлення. Дивний стан: колишнє життя скінчилося, а нового ще немає.

Я сидів за стійкою і пив ямайський ром. Добре пам'ятаю — це був «Маєрс». Переді мною шеренга порожніх склянок, але сп'яніння не приходило. У голові плуталися думки. Втрачених грошей не шкодував, але яким буде наступний крок? Я запитав себе: «Чого ти хочеш, Ернесто? До чого прагне твоя душа?» — і не зміг відповісти. На думку спадало лише щось загальне, на зразок свободи.

Бар був повний, а як інакше в нічному Вегасі? Із приходом темряви це місто тільки прокидається. Бармен налив чергову порцію, і ось тут я схибив — спробував перекинути ром без допомоги рук. Однак утримати склянку зубами не зміг, і вміст вихлюпнувся на мене та мого сусіда праворуч.

— Шайзе! — гаркнув той, підхоплюючись зі стільця, і додав: — Фердаммт!

Я миттю вибачився і спробував промокнути його піджак серветкою. Однак безслідно вивести «Маєрс» не вдалося, тож я пробурмотів:

— Давайте я допоможу запрати плями.

Він погодився. Сусід чудово володів собою: дозволивши собі короткий спалах гніву, він миттю повернув спокійний і навіть доброзичливый вигляд.

У вбиральні я добре його роздивився. На вигляд мій ровесник, високий та сухорлявий. Світле волосся, водянисті очі — нічого видатного, за що могло б зачепитися око. Тільки ніс: великий, із помітною горбинкою, він нагадував дзьоб кондора. подумки я так і охрестив його — «сеньйор Кондор».

— Ви німець? — запитав я.

— Це так помітно? — усміхнувся «сеньйор Кондор».

— Не так уже й часто почуєш «шайзе» у Вегасі. І ще друге слово, підзабув його…

— Фердаммт, — люб'язно підказав він. — Перекладається як «чорт забирай!».

Сусід вийняв пачку L&M, пригостив мене й пояснив:

— Так, я німець, але виріс у Болівії.

— Ого! Та ми майже земляки. Я з Перу.

Він кинув на мене здивований погляд:

— Ви не схожі на латиноамериканця.

— А втім, я — корінний латинос. Креол, тому й не схожий.