ЧАСТИНА 3. Проєкт Vergeltung. Пів року до катастрофи

— Добрий вечір. В ефірі ток-шоу Hardline на каналі BBC News. З вами  Саймон Кейн.

Ведучий у сірому костюмі та білосніжній сорочці викарбував вітання, дивлячись прямо в камеру. Манерою мовлення він нагадував боксера, який відкриває бій серією агресивних ударів. Жодних обманних рухів чи пауз — він ніби зірвався з ланцюга:

— Глобальний фінансовий світ десятиліттями тримався на недоторканності активів. Проте сьогодні ми бачимо, як рахунки заморожуються миттєво. Ері банківської таємниці настав край. Мій гість, Віктор Дюпре, вважає прозорість єдиним способом відновити справедливість. Він стверджує, що «гроші пахнуть», і заявляє, що зможе відстежити шлях золота Третього рейху. Дюпре готовий обнулити статки корпорацій, побудованих на цьому фундаменті. Віктор Дюпре — засновник проєкту Vergeltung, що в перекладі з німецької означає «відплата».

Ведучий різко повернув голову до співрозмовника:

— Пане Дюпре, ласкаво просимо на Hardline. Те, що ви називаєте справедливістю, ваші критики вважають фінансовим тероризмом. Ви хочете повернути борги чи зруйнувати систему?

  Камера відкотилася від обличчя Кейна, змінивши великий план на загальну панораму студії. Дизайн у стилі хай-тек був витриманий у темно-синіх тонах. На задньому плані, по всій ширині екрана, розгортався краєвид нічного Лондона.

Чоловіки сиділи один навпроти одного за столом із чорного скла, немов гравці у вирішальній партії. Схожі за стилем одягу, вони різко контрастували позами.

Кейн утілював агресію та азарт: він сидів на самому краєчку крісла, подавшись усім тілом уперед. Дюпре, навпаки, глибоко відкинувся на спинку, ніби збільшуючи дистанцію між собою та настирливим опонентом.

Почувши перше запитання, Дюпре витримав паузу, не зводячи очей із ведучого:

— Справедливість здається тероризмом лише тим, у кого сумління нечисте. Що ж до системи, Саймоне, то я порівняв би свою роль із роботою хірурга. Коли лікар розтинає абсцес, хіба він прагне знищити пацієнта? Ні, він діє на благо: вичищаючи гній, він рятує життя. Фінансову систему можна розглядати як людський організм — у них багато спільного, зокрема й нариви.

Кейн подався вперед ще дужче, впиваючись поглядом у спокійне обличчя співрозмовника:

— Ефектна аналогія, пане Дюпре. Але дозвольте: будь-який хірург працює за згодою пацієнта. А хто дав право вам?

— Хто дав мені право? Резолюція номер шість Бреттон-Вудської конференції, Саймоне. Липень сорок четвертого року — за місяць після висадки союзних військ у Нормандії. У Європі ще тривали бої, але представники сорока чотирьох країн уже домовилися: усе золото, захоплене нацистами, має бути знайдене й повернуте законним власникам.

Дюпре ледь помітно поправив манжету, зберігаючи спокій:

— Бачите, я спадковий швейцарський юрист. Мене вчили вірити в непорушність підписаних договорів. Система сама санкціонувала цей процес вісімдесят років тому. Те, що сучасні банкіри воліли про це забути, коли награбоване золото почало приносити прибуток, не позбавляє документ юридичної сили. Я не створюю нові правила — я лише домагаюся виконання старих зобов’язань.

— Аргумент вагомий, пане Дюпре. Але світ уже знає тих, хто йде цим слідом. Є Центр Симона Візенталя, є єврейські організації з реституції. Чим ваша структура відрізняється від них?

— Різниця в масштабі та меті, Саймоне. Центр Візенталя — це «мисливці за головами». Їм важливе покарання, акт моральної відплати. Але з тієї війни минуло надто багато часу, і скоро полювати не буде на кого. Організації з реституції виступають у ролі адвокатів: вони роками благають банки повернути майно конкретним родинам.

Дюпре перевів погляд на камеру:

— Мене не цікавлять старезні діди-охоронці чи приватні вклади. Моя мета — вирізати з тіла світової економіки ті пухлини, в основі яких лежать нацистські активи: акції, холдинги та частки в корпораціях. Проєкт Vergeltung — це не прохання про компенсації. Це примусове вилучення активів, які за законом і за совістю ніколи не належали тим, хто зараз ними володіє.

Кейн зреагував блискавично:

— Припустімо, ви маєте рацію у своїх розрахунках. Але як ви собі це уявляєте? Ви прийдете в офіси найбільших холдингів і висунете їм претензії вісімдесятирічної давнини? На що ви розраховуєте? Що система, яка десятиліттями ховала кінці в воду, просто віддасть вам ключі від сейфа за першою вимогою?

— Прецеденти вже були, Саймоне. Hugo Boss визнав, що шив форму для СС руками в’язнів. Volkswagen, BMW, Siemens — усі вони виплатили мільйони у фонди компенсацій. Це гіганти індустрії, які у всіх на слуху. Але покаяння публічних корпорацій — лише димова завіса. Набагато цікавіші ті, хто залишився в тіні.

Дюпре витримав паузу, акцентуючи увагу на наступному:

— Увесь світ обговорював утечу нацистів до Південної Америки, але ніхто не рахував активи, які пішли за ними. Там, під прикриттям диктатур, нацистське золото перетворилося на сировинні імперії та портову логістику. У мене є підстави вважати, що ці структури досі вплетені у світову економіку й приносять прибуток. Цілком імовірно, що саме вони стали фінансовим та операційним фундаментом для перших наркокартелів. Нацистський капітал і дисципліна могли злитися з кокаїновим трафіком у єдину систему.

Дюпре повільно зробив ковток води, не зводячи погляду зі співрозмовника. Дочекавшись, поки той поставить склянку, Кейн запитав улесливо-їдко:

— Це серйозне звинувачення, пане Дюпре. Ви фактично пов’язуєте світовий бізнес із кокаїновими грошима та тінню Третього рейху. Але будь-яка теорія розсипається без конкретики. Дайте нам бодай одне ім’я. Чи проєкт Vergeltung — це просто полювання на привидів?

— Полювання на привидів? Що ж, згадаймо цілком реальні імена: Клаус Альтман, він же Клаус Барб’є.

Дюпре з викликом поглянув на Кейна. Той здивовано розвів руками:

— Вікторе, але це ж справи минувшини. Клаус Барб’є — шеф гестапо в Ліоні, втік до Болівії, де жив під прізвищем Альтман. Його видали Франції, він отримав довічний термін і помер у в’язниці. Finita la storia!