Цифрова вівісекція

Величезний екран ожив, змінивши чорноту на світло-сіру барву. У центрі закрутився індикатор завантаження. Макс терпляче чекав, стискаючи в руці пульт. У кімнаті було темно, єдине джерело світла — телевізійна панель.

Кружечок завантаження обертався, неквапливо відраховуючи відсотки. Уся увага Макса була прикута до нього.

«Чому так повільно? — подумав він, починаючи хвилюватися. — Невже все марно і я даремно чекаю?»

Нарешті цифри завмерли на сотні, і на екрані спалахнув логотип YouTube. Білий трикутник на червоному тлі нагадував налите кров'ю око з білою немигаючою зіницею. «Око» свердлило Макса поглядом, поки той не збагнув, що від нього вимагається. Натиснувши кнопку пульта з відповідним символом, Макс запустив відеоролик.

Він побачив самого себе: ось він іде вулицею. Вона була небагатолюдною, типовою для старовинних кварталів: вузькі тротуари, що петляли уздовж похмурих фасадів, і бруківка замість асфальту. Зустрічні перехожі не звертали на Макса уваги. Усі спроби заговорити були марними: люди прямували у своїх справах, не помічаючи його.

Невдовзі Макс збагнув, що перетворився на людину-невидимку, якої не існує. Він відчув себе папараці на полюванні.

Незнайоме місто, вулиця, метушня перехожих. Чуже життя, виворіт якого позбавлений таємниць. Можна було заходити куди завгодно, спостерігати за ким заманеться та знімати все, що забажаєш. Нікому не було до нього діла. Можливість упіймати «той самий» кадр підстьобувала Макса.

Якийсь час він бадьоро йшов, уважно оглядаючись у пошуках «родзинки», здатної наштовхнути на конкретну ідею. Проте довкола все здавалося похмурим, буденним і нудним.

«Контрпродуктивне місце», — з прикрістю подумав Макс.

Збудження змінилося апатією. Він уповільнив крок і перестав вдивлятися в навколишню дійсність. Аж раптом Макс завмер.

Стоп! Де він? Що це за місто? У пам'яті спливало безліч назв, але він швидко втомився перебирати їх, так і не знайшовши відповіді. Зрештою, чи має це значення? Якщо він тут, значить, так треба.

Постоявши трохи, він рушив далі невпевненою ходою. Буквально за пару сотень метрів немов з-під землі виринув чоловік у чорному фраку та циліндрі, хвацько вдягненому набакир. У його правому оці поблискував монокль. Незнайомець шанобливо вклонився і стиха промовив:

— Вам сюди, сер.

Він люб'язно вказав на масивні двері сірого триповерхового особняка і зник так само раптово, як і з'явився.

Повагавшись, Макс попрямував до входу. Попри зовнішню масивність, двері легко піддалися.

Він увійшов. Одразу від порога вниз вели звивисті сходи. Макс почав спускатися, і чим нижче він опинявся, тим виразніше було чути гул, голоси та дивні звуки.

Унизу Макс побачив тісну кімнату, вщент набиту людьми. Вони стояли впритул один до одного, нетерпляче щось викрикували прикувавши погляди до яскраво освітленого центру приміщення.

Насилу проштовхнувшись крізь натовп, Макс побачив причину загального інтересу. У центрі височів ринг, огороджений канатами. В одному з кутів стояв чоловік у боксерських рукавицях — напис на його майці гласив: «Кріс Робертс». Він пружно підстрибував на місці, вітаючи публіку і всіляко демонструючи готовність до сутички. Протилежний кут рингу був порожнім.

Біля краю каната на високому стільці сидів чоловік із непроникним обличчям у формі пілота цивільної авіації. Схоже, це був суддя: він уважно стежив за тим, що відбувається, стискаючи в руці хронометр.

На рингу з'явилася стюардеса в спокусливому міні з плакатом AW510 у руках. Грайливою ходою вона обійшла периметр, демонструючи номер рейсу глядачам.

Суддя підняв руку, закликаючи до тиші, і гучно промовив:

— Посадку закінчено! На борту сто п’ятдесят сім осіб. Хто бажає битися?

З натовпу пролунали несамовиті крики:

— Жереб! Жереб! Жереб!

Стюардеса щось прошепотіла судді на вухо. Той кивнув, глянув в бік Макса і з радісною усмішкою вигукнув:

— Відставити жереб! Суперник є!

Ритмічно плескаючи в долон, суддя почав скандувати:

— З нами Макс! З нами Макс! З нами Макс!

Натовп підхопив клич. Максові стало моторошно. Він спробував вирватися з кімнати, але намарно. Десятки рук підхопили його й понесли до рингу. Там, у вільному кутку, стояла Лора з рушником у руках.

Стюардеса вдарила в гонг — один раз, потім ще і ще. Макс розпачливо пручався, намагаючись вирватися з міцних обіймів юрби. Кріс Робертс підло посміхався і, дивлячись прямо в очі Максу, виразно провів ребром рукавиці вздовж горла.

Удари гонга лунали дедалі гучніше…

Спросоння Макс не одразу збагнув, що дзвонить телефон. Він намацав смартфон і, не розплющуючи очей, притиснув його до вуха.

— Так, Лоро.

— Розбудила? Голос сонний. Давай пізніше передзвоню?

— Усе нормально. Ліг лише пару годин тому, і сон дивний наснився.

— Кошмар?

— Майже. Не повіриш: я на рингу проти Кріса Робертса, а ти — мій секундант. Як тобі?

— І хто переміг?

— До бою не дійшло — ти зателефонувала. Але надію не втрачай, — усміхнувся Макс. Він остаточно прокинувся і, сидячи на краю ліжка, намагався намацати ногою капці.

— Звісно. До речі, ти виклав ролик? На каналі порожньо.

— Усе готово. Випуск заплановано на чотирнадцяту нуль-нуль за Грінвічем.

— Чому так пізно?

— Американці на той час якраз прокинуться. У Штатах буде десята ранку, в Перу — дев'ята. Субота, вихідний — розрахунок точний. Текст англійською, плюс плюс дубляж від штучного інтелекту кількома мовами. Ось і перевіримо якість. Ти ж знаєш, що таке автопереклад, — засміявся Макс.

— О так! Цікаво подивитися. Чи не занадто хайпанув?