Черевики в’язли в глині, лісова краса примелькалася. Вузька стежка, звиваючись, вела вгору. Попереду йшов Ернесто, за ним — Тіко й Тако. Замикав процесію Дієго. Він важко дихав і був голодний.
Тваринам теж було несолодко: копита сковзали по розмитій глині, і важка поклажа змушувала їх переступати з особливою обережністю. Менше з тим, вони то й діло норовили зірвати на ходу листя дикої коки.
Ернесто різко смикав їх за повідці й легонько плескав.
— Кока додає енергії, малюку. Проте треба знати міру. Якщо «хлопці» вхоплять зайвого й почнуть хвацько гасати стежкою — бути біді. Час для коки ще прийде — попереду важкий шлях.
Що далі вони заглиблювалися в ліс, то гучнішим ставав сюркіт цикад та крики папуг. Дієго — жителя мегаполіса — лякали звуки дикої природи. Виття сирен і вереск гальм були для нього звичним фоном, а крик лісового птаха змушував серце стискатися.
— Ернесто, чи не час уже підкріпитися?
— Час, малюку. Зараз виберемо підхоже місце.
— А чим погана ця галявина?
— Не поспішай. Найкраще місце для привалу — там, де для «хлопців» є струмок і свіжа трава. Потерпи ще трохи.
— Навіщо їм трава, якщо корм із собою?
— Овес треба берегти. Попереду гори, а там лише суха трава ічу.
Нарешті Ернесто оголосив привал. Дієго миттєво повалився на землю, притулившись спиною до дерева. Ноги з незвички гуділи від ходьби липкою глиною.
— Чого розсівся? — гримнув старий. — Вставай, потрібна допомога. Спочатку — «хлопці».
Вони розв’ючили тварин, і Ернесто, як досвідчений провідник, уважно оглянув їхні спини.
— Перевіримо шкіру — раптом натерли, — пояснив він. — Потім вичистимо з копит глину. Головне, щоб там не було камінців. Якщо віслюк закульгає — ми нікуди не дійдемо. Запам’ятай правило: спочатку віслючки, потім ми.
Коли тварин залишили в спокої, вони з апетитом узялися за соковиту траву. На їхніх спинах, звільнених від вантажу, заграли плями сонячного світла.
Ернесто зайнявся обідом. Він дістав чайник і відправив Дієго до струмка, який стікав із гір тонкою ниткою, утворюючи прозоре озерце. Нахилившись, Дієго побачив у дзеркальному плесі своє відображення. Йому сподобалося — на нього дивився втомлений пірат, який відстояв важку вахту. Дієго стягнув бандану та із задоволенням умився.
«Дядько правий, — подумав він, — із шевелюрою було б куди важче».
— Дієго, куди запропастився? Обід готовий! — голос Ернесто повернув його до реальності.
На складаному столику диміла сковорода. Пара порожніх банок з-під бобів із м’ясом та стопка кукурудзяних коржів не залишали сумнівів щодо меню.
— Доводилося пити чай із кокою? — запитав старий, коли вода почала закипати.
— Чесно кажучи, мої напої — «Інка Кола» та міцна кава. Про чай із кокою я тільки чув.
Ернесто відійшов до поклажі й повернувся з туго набитим мішечком, звідки дістав оберемок сушеного листя, схожого на лаврове.
— Це кока, Дієго. Вона обдурить голод і втому, допоможе пройти зайвий кілометр. Давай кухоль!
Розклавши листя, Ернесто залив його окропом і накрив тканиною. Потім дістав із сумки велику пласку флягу.
— Це каньясо, малюку — самогон із тростини.
Він підвівся й трохи відпив. Не ковтаючи, старий повільно повернувся навколо себе, розбризкуючи каньясо на чотири сторони. Потім заплющив очі й завмер, бурмочучи щось ледь чутне.
«Ритуальна молитва? — не без іронії подумав Дієго. — Невже серйозно?»
Ернесто оговтався, зробив ще ковток і здер тканину з кухлів. Від них заструмувала пара. Листя коки стало темно-смарагдовим, а сам напій — бурштиновим.
— Схожий на «Інка Колу», — усміхнувся Дієго.
— Це тобі не якась там шипучка, малюку. Пий, і треба йти далі.