Розділ 5. Привал

Черевики в’язли в глині, лісова краса примелькалася. Вузька стежка, звиваючись, вела вгору. Попереду йшов Ернесто, за ним — Тіко й Тако. Замикав процесію Дієго. Він важко дихав і був голодний.

Тваринам теж було несолодко: копита сковзали по розмитій глині, і важка поклажа змушувала їх переступати з особливою обережністю. Менше з тим, вони то й діло норовили зірвати на ходу листя дикої коки.

Ернесто різко смикав їх за повідці й легонько плескав.

— Кока додає енергії, малюку. Проте треба знати міру. Якщо «хлопці» вхоплять зайвого й почнуть хвацько гасати стежкою — бути біді. Час для коки ще прийде — попереду важкий шлях.

Що далі вони заглиблювалися в ліс, то гучнішим ставав сюркіт цикад та крики папуг. Дієго — жителя мегаполіса — лякали звуки дикої природи. Виття сирен і вереск гальм були для нього звичним фоном, а крик лісового птаха змушував серце стискатися.

— Ернесто, чи не час уже підкріпитися?

— Час, малюку. Зараз виберемо підхоже місце.

— А чим погана ця галявина?

— Не поспішай. Найкраще місце для привалу — там, де для «хлопців» є струмок і свіжа трава. Потерпи ще трохи.

— Навіщо їм трава, якщо корм із собою?

— Овес треба берегти. Попереду гори, а там лише суха трава ічу.

Нарешті Ернесто оголосив привал. Дієго миттєво повалився на землю, притулившись спиною до дерева. Ноги з незвички гуділи від ходьби липкою глиною.

— Чого розсівся? — гримнув старий. — Вставай, потрібна допомога. Спочатку — «хлопці».

Вони розв’ючили тварин, і Ернесто, як досвідчений провідник, уважно оглянув їхні спини.

— Перевіримо шкіру — раптом натерли, — пояснив він. — Потім вичистимо з копит глину. Головне, щоб там не було камінців. Якщо віслюк закульгає — ми нікуди не дійдемо. Запам’ятай правило: спочатку віслючки, потім ми.

Коли тварин залишили в спокої, вони з апетитом узялися за соковиту траву. На їхніх спинах, звільнених від вантажу, заграли плями сонячного світла.

Ернесто зайнявся обідом. Він дістав чайник і відправив Дієго до струмка, який стікав із гір тонкою ниткою, утворюючи прозоре озерце. Нахилившись, Дієго побачив у дзеркальному плесі своє відображення. Йому сподобалося — на нього дивився втомлений пірат, який відстояв важку вахту. Дієго стягнув бандану та із задоволенням умився.

«Дядько правий, — подумав він, — із шевелюрою було б куди важче».

— Дієго, куди запропастився? Обід готовий! — голос Ернесто повернув його до реальності.

На складаному столику диміла сковорода. Пара порожніх банок з-під бобів із м’ясом та стопка кукурудзяних коржів не залишали сумнівів щодо меню.

— Доводилося пити чай із кокою? — запитав старий, коли вода почала закипати.

— Чесно кажучи, мої напої — «Інка Кола» та міцна кава. Про чай із кокою я тільки чув.

Ернесто відійшов до поклажі й повернувся з туго набитим мішечком, звідки дістав оберемок сушеного листя, схожого на лаврове.

— Це кока, Дієго. Вона обдурить голод і втому, допоможе пройти зайвий кілометр. Давай кухоль!

Розклавши листя, Ернесто залив його окропом і накрив тканиною. Потім дістав із сумки велику пласку флягу.

— Це каньясо, малюку — самогон із тростини.

Він підвівся й трохи відпив. Не ковтаючи, старий повільно повернувся навколо себе, розбризкуючи каньясо на чотири сторони. Потім заплющив очі й завмер, бурмочучи щось ледь чутне.

«Ритуальна молитва? — не без іронії подумав Дієго. — Невже серйозно?»

Ернесто оговтався, зробив ще ковток і здер тканину з кухлів. Від них заструмувала пара. Листя коки стало темно-смарагдовим, а сам напій — бурштиновим.

— Схожий на «Інка Колу», — усміхнувся Дієго.

— Це тобі не якась там шипучка, малюку. Пий, і треба йти далі.