Дім, мій милий дім

Пішов дрібний, настирливий дощ. Венс прикрився піджаком, але марно: вітер метався просікою, жбурляючи в обличчя пригорщі води. Шансів залишитися сухим не було. Що робити? Лізти в салон — виключено. Кульгати до лісу — задалеко. Єдиний варіант: сховатися під стабілізатором. Але там розгулював непривітний кондор. Проте Венсу пощастило — птах теж не любив мокроти і невдовзі забрався всередину до своїх сородичів.

Вмостившись під площиною стабілізатора, Венс відчув полегшення. Шок від побаченого в салоні потроху відступав. Думки прояснювалися:

«Літак упав зовсім нещодавно: запах гару ще свіжий, а тіла не встигли розкластися. Схоже, хвіст відірвався у повітрі й падав окремо — звідси й просіка. Можливо, основна частина фюзеляжу зовсім поруч, треба розвідати. Напевно, рятувальники вже шукають уламки, як завжди в таких випадках.

Мені потрібно бути біля літака: рано чи пізно пошукові групи його знайдуть. Хвіст непогано зберігся, отже, й чорні скриньки теж. Але як я тут опинився? Пам'ятаю лише розмову з Гелен і Раулем — і все. А потім отямився в яру.

Літак і я… навряд чи це випадковість. У містику та іншу чортівню я не вірю. У такому разі, Еліасе, у тебе два варіанти: або тебе сюди підкинули, або ти летів цим рейсом. Думай! Або-або…

Якщо підкинули, то хто й навіщо? Припустимо, накачали якоюсь гидотою, завантажили у гелікоптер, прилетіли сюди й акуратно скинули в яр. З невеликої висоти, судячи з травм. Але де я взагалі? Схоже на Анди. Далекувато від Буенос-Айреса — щонайменше тисяча кілометрів. Легкий гелікоптер не здолає таку відстань без дозаправлення.

А якщо скинули з літака? Наприклад, бізнес-джета — та ж Cessna або Beechcraft. Долетіти зможе, але як акуратно висадити людину на ходу? Без гальмівного парашута або м'якого контейнера не обійтися, а їх не було. Я б прокинувся на стропах, висячи на дереві…

Не думаю, що знайдеться ас, здатний на таке делікатне «бомбометання». Точкове скидання живої людини… Звучить жахливо… Навіть Рауль би не впорався. Пілот він класний, такі «кренделі» виписував на авіашоу — мені ставало зле. А Гелен — та як риба у воді.

«Ще, — кричала вона. — Давай ще, Раулю!»

Рауль постарався: я потім не зміг сам вийти з літака, винесли на руках. А Гелен хоч би що — лише поправила волосся і нагородила мене поблажливим поглядом. Але все ж я авіаінженер, а не льотчик, мені можна пробачити.

Пригадую, я був вражений фільмом «Гра» з Майклом Дугласом. Старе кіно, де цинічний багатій проходить випробування на міцність. Що з ним тільки не витворяли! Зрештою, у повному розпачі, він стрибає з даху хмарочоса. Шансів вижити — жодного! Але Дуглас, сам того не очікуючи, приземляється на величезну подушку. З'ясовується, що все підлаштовано його близькими. Навіщо? Щоб повернути «мертву всередині» людину до життя!

А якщо і зі мною затіяли подібну гру? Хм… У Буенос-Айресі в мене лише двоє близьких людей — дружина Гелен і друг Рауль. Вони змовилися та влаштували мені «шоу»? Скинули в яр за тисячу кілометрів від дому? Мотив? Мій непростий характер… Ха-ха! Маячня! Цілковита маячня!

Варіант другий: я справді летів цим літаком. Що могло статися? Вибух із відривом хвоста або критичні перевантаження. Суть не в цьому, а в тому, що вижити при такому падінні неможливо. Неможливо! У пасажирському салоні вціліли крісла двох останніх рядів — і все! Решту просто видуло у здоровенну діру. Уявляю, як виглядає основний фюзеляж…

Але якби я і вижив у такій катастрофі, хіба зміг би зараз пересуватися? Ні! Як мінімум — переломи хребта, кома.

Виходить, обидва варіанти — цілковита дурниця. Третім залишається містика, в яку я не вірю. Глухий кут? Безумовно.

Стоп! Як же я не подивився із самого початку?»

Венс вибрався з-під стабілізатора й уважно подивився на «акулячий плавець» — вертикальний кіль, що стирчав над уламками. Попри кіптяву та пелену дощу, нагорі виднівся логотип: кондор, що ширяє над горами, і яскраве сонце між крилами. Символіка Andes Sky.

Венс вилаявся. Емблема компанії, якій він віддав не один рік, ввела його в ступор. Розум ніби розколовся: з одного боку, він розумів, що уламки та його поява тут — ланки одного ланцюга. З іншого — як інженер, він відмовлявся вірити, що в такій катастрофі можна вижити, тим паче — відбувшись легкими травмами.

«Так не буває! Я знаю статистику: якщо борт падає з ешелону — шансів немає. Навіть якщо літак викочується за межі смуги, ризик пожежі та загибелі людей величезний. А тут посадкою і не пахло. Вижити в такій халепі — диво. Джекпот, зірвати який нікому не дано…»

Венс вирішив повернутися в укриття. У мокрій траві він помітив яскраво-помаранчевий предмет — сигнальний фальшфеєр. Пристрій нагадував товстий маркер із кільцем активації. Варто було смикнути за нього — і спалахувало яскраве світло з густим димом. Такий сигнал видно здалеку навіть у зливу, щоправда, хоч горить він лише хвилину.

— Досить гадати, Еліасе, — пробурмотів Венс. — Рано чи пізно з'ясується, як ти тут опинився. Зараз головне — дочекатися допомоги. Один фальшфеєр — це удача, але цього замало. Мають бути ще.

Як інженер з авіоніки, Венс лише поверхнево розумівся на аварійному спорядженні. Він знав про маски, рятувальні плоти та аптечки, але не більше. Дивлячись на фальшфеєр, він усвідомив, як йому пощастило, що вогонь пощадив хвіст.

«Звучить цинічно, але тут є чим поживитися. По-перше — їжа! У хвості кухонний відсік з візками та контейнерами. Їх могло витрусити через розлом, але шанс є. Дякую Капуччо за фрукти, та на них довго не протягнеш. Зараз би звичайну галету чи шоколад. Про м'ясо й не мрію — не йти ж на полювання з цим піропатроном.

По-друге — аптечка. Якщо її не видуло назовні, там має бути бодай якийсь набір ліків, хоча б анальгетики.

По-третє — речі пасажирів. Валізи, сумки, пакунки. Так, Еліасе, називай речі своїми іменами: це мародерство. Але чи варто чекати на швидку допомогу? За такої погоди — навряд чи. Низька хмарність, туман і дощі. Запали я зараз сигнал — ніхто не помітить.