Початок походу

Вони йшли всього кілька годин, але Дієго вже почав втомлюватись. Рано-вранці вони з Ернесто покинули Богом забуте селище, назву якого Дієго не запам’ятав — якесь довге індіанське слово. Два віслюки, Тіко і Тако, супроводжували їх під чималою поклажею.

— Чого дивишся? — усміхнувся Ернесто перед виходом, навантажуючи на Тіко черговий мішок.

— Не важко їм? — із докором запитав Дієго. Він познайомився з віслюками лише вчора, але вже встиг до них прив’язатися.

— Заспокойся, малюку. Віслюк бере до п’ятдесяти кіло, а у нас на кожного менше. Не забивай голову дурницями. Подивись краще, як вони радіють! Думаєш, їм у селі весело? Рутина! А з нами — пригода. Буде що згадати. Подай-но он ту сумку, — Ернесто вказав на щільний баул. — І не забудь зателефонувати Терезі.

Одразу за селом почалися густі зарості. Дієго вдихав аромат дикої кави, запах прілого листя та ледь помітні нотки цитрусових. Щоправда, їх раз у раз перебивав важкий дух мокрої ослячої шерсті — вологість просочувала все навколо.

Першу годину вони йшли кам’янистою стежкою, що в’юнилася серпантином серед високих стовбурів і бамбука. У хащах панували сутінки. Крони дерев нагадували Дієго дірявий дах, крізь який стовпами падало сонячне світло.

Віслюки ритмічно цокали копитами. Дієго посміхнувся: йому виразно чулося «тіко-тако, тіко-тако». Але невдовзі каміння змінилося слизькою червоною глиною, розмитою дощами. Цокіт стих, йти стало важче. Ентузіазм Дієго трохи згас. Він відчув задишку, але, не бажаючи показувати слабкість, зосередився на краєвиді. Жовтень у Юнгасі — час цвітіння. Дієго задивлявся на гігантські папороті та яскраві — червоні й помаранчеві — квіти.

Напередодні вони прибули із Самаїпати. У Ернесто в селі був будиночок із необпаленої глини з бамбуковою огорожею. Mitsubishi, він же «B-17», «здійснив посадку» під брезентовим тентом на подвір'ї.

— Ласкаво просимо, малюку, до мого заміського маєтку! — пихкаючи люлькою, промовив Ернесто. — Це стартова точка для тих, кому затісно в кам'яних джунглях. Звідси починається шлях із хлопчиків у чоловіки!

Дієго оцінив дядьків пафос і розсміявся. Весь день пішов на збори та інструктаж. Але насамперед Ернесто познайомив племінника з Тіко і Тако. Дядько зазвичай орендував їх у сусіда, коли водив туристів. Тіко і Тако були майстрами своєї справи — витривалими й безвідмовними.

— Бачив би ти, Дієго, скільки перетягали на собі ці «хлопці». У спеку й мороз, у дощ і вітер. Якщо верблюди — кораблі пустелі, то віслюки — це баржі гір.

Ернесто зайшов до вольєра.

— Ну привіт, хлопці! Знайомтеся — це Дієго, мій племінник. А ось і ласощі. Тримайте!

Вони простягнули віслюкам долоні з тростинним цукром і сухариками. Ті захоплено заревіли — з таким пригощанням Дієго одразу визнали своїм. Тіко і Тако заплямкали, вдячно помахуючи головами.

Обидва були зі світлими «борошнистими» мордами — ніби з цікавості встромили носи в борошно. Але масть різнилася: Тіко був темно-коричневим, а Тако — світло-сірим.

— Тіко — темний, Тако — світлий, — заучував Дієго.

Повернувшись до будинку, Ернесто озвучив план.

— Отже, на нас чекає вісім днів шляху. Це якщо обійдеться без сюрпризів. Перші два дні буде мальовничо: лісові стежки, підйом. Але не чекай легкої прогулянки: доведеться попітніти. З незвички буде важко. До кінця другого дня вийдемо до перевалу. Там уже не до краси — тільки холод, скелі та сніг. Третій день — перехід і спуск. Надвечір будемо недалеко від цілі. Отже, на четвертий день опинимося на місці катастрофи.

— Значить, на третій день я зможу запустити дрон для зйомок?

— Навряд чи, малюку. Коли спустимося в низину — вже стемніє. Сумніваюся, що відразу після перевалу ти захочеш возитися зі своїми «пташками».

— Погано ти мене знаєш, дядечку, — із викликом кинув Дієго.

— Ну-ну, подивимося, — хмикнув Ернесто. — Перейдемо до важливого питання: одяг і взуття. За мною!

Вони пройшли до невеликої прибудови, забитої всіляким мотлохом.

— Тут є все, що може знадобитися, — гордо сказав Ернесто, помітивши здивування племінника.

Посеред кімнати височіла величезна кедрова шафа, грубо збита місцевим умільцем. Полиці ломилися від похідного одягу та взуття.

— Приміряй, малюку! Наче твій розмір, — Ернесто простягнув Дієго пару важких черевиків на товстій підошві.

— Але, навіщо такі в теплу пору? У них навіть ногу підняти важко. У мене є чудові кросівки — легкі та зручні!

— Не сперечайся, салаго! У твоїх кросівках тільки селфі робити, та й то недовго — вони й від цього розваляться. Думаєш, їх шиють, щоб ноги берегти? Дідька лисого! Їх штампують, щоб підсадити тебе на голку споживання. Чейн-шопінг, Дієго... У цьому вся суть нинішньої економіки: змусити купувати безперервно. Якість відходить на задній план. Мій термін, до речі. Смисловий брат чейн-смокінгу. Непогано?

Дієго покірно кивнув — черевики виявилися якраз. На черзі були штани. Цупкий канвас теж не вирізнявся легкістю та висів на худих ногах Дієго мішкувато.

— Дарма смієшся, дядечку. Це ж оверсайз — тренд. Зараз затягну ремінь тугіше...

— У жодному разі! Туго не можна — шкіра прітиме. Нам більше доби йти в теплі та вологості. Дай покажу, як треба…

Сорочку Ернесто шукав довго. Зрештою виудив світло-сіру, з тонкої, але щільної бавовни.

— Довгі рукави, — пояснював він, —  це добре. Вдень, коли спекотно, закатаєш.

— Наче все?

— У літній формі залишився один елемент, але важливий, — Ернесто покопався в шафі й витягнув дві яскраво-червоні бандани.

Дієго труснув шикарною шевелюрою.

— У мене свій головний убір, натуральний!

— Не дурій. Побережи його для Терези — напевно вона мліє від твоїх кучерів. Бандана не для краси. Фільми про піратів бачив? Вони їх не просто так носили.

— О, «Пірати Карибського моря»! Буду як Джек Горобець. Ернесто, а де золота сережка?