Розділ 3. Німецька якість

Вони йшли всього кілька годин, але Дієго вже втомився. Рано-вранці вони з Ернесто покинули богом забуте селище, назви якого Дієго не запам’ятав — якесь довге індіанське слово. Два віслючки, Тіко й Тако, супроводжували їх під чималою поклажею.

Одразу за селищем почалася густа рослинність. Дієго вдихав аромат дикої кави, прілого листя та ледь відчутні нотки цитрусових. Щоправда, їх то й діло перебивав важкий дух мокрої віслючої  шерсті — висока вологість просочувала все навколо.

Кам’яниста стежка вилася серпантином серед високих стовбурів і заростей бамбука. У хащі панував морок. Крони дерев нагадували Дієго дірявий дах, крізь який стовпами пробивалося сонячне світло.

Віслюки ритмічно цокали копитами — тіко-тако, тіко-тако… Але незабаром каміння змінилося слизькою глиною, розмитою дощами. Цокіт ущух, іти стало важче. Дієго відчув задишку, але, не бажаючи показувати слабкість, зосередився на краєвиді. Жовтень у Юнгас — час цвітіння. Дієго задивлявся на гігантські папороті й сліпуче яскраві — червоні та помаранчеві — квіти.

До селища вони прибули напередодні вдень. Ернесто мав там будиночок із необпаленої глини з бамбуковим тином. «Літаюча фортеця» здійснила «посадку» під брезентовим тентом на подвір’ї.

— Ласкаво просимо до мого маєтку, малюку! — попихкуючи люлькою, промовив Ернесто. — Це місце для тих, кому тісно в кам’яних джунглях. Звідси починається шлях із хлопчиків у чоловіки!

Весь день пішов на збори. Насамперед Ернесто познайомив племінника з Тіко й Тако. Він орендував їх у сусіда, коли водив туристів.

— Бачив би ти, Дієго, скільки перетягали на собі ці хлопці. У спеку й холод, у дощ і вітер. Якщо верблюди — кораблі пустелі, то віслючки — гірські баржі.

Обидва «хлопці» були зі світлими борошнистими мордами — наче з цікавості встромили носи в борошно. Різниця була в масті: Тіко — темно-коричневий, а Тако — світло-сірий.

Повернувшись до хати, Ернесто озвучив план.

— Попереду в нас вісім днів дороги — якщо обійдеться без сюрпризів. Спочатку буде мальовничо: лісові стежки, гарні краєвиди… Але не чекай легкої прогулянки: доведеться попотіти… До кінця другого дня вийдемо до перевалу. Там уже не до краси — холод, скелі та сніг… Третій день — перехід і спуск. До вечора будемо недалеко від цілі. Значить, до місця катастрофи підійдемо на четвертий день… Тепер займемося твоїм спорядженням. За мною!

Вони пройшли до невеличкої прибудови. Ернесто підвів племінника до великої кедрової шафи, грубо збитої місцевим умільцем.

— Приміряй, малюку! Наче твій розмір, — Ернесто простягнув Дієго черевики, цупкі штани та похідну сорочку.

Речі припали впору, але Ернесто продовжував копирсатися в шафі, поки не витяг дві яскраво-червоні бандани.

Дієго струснув шевелюрою.

— У мене свій головний убір, натуральний!

— Побережи його для Терези — напевно, вона мліє від твоїх гламурних кучерів. Бандана зовсім не для краси. Фільми про піратів бачив? Вони їх не просто так носили.

— Буду як Джек Горобець… А де ж золота сережка?

Старий засміявся, оголивши міцні жовтуваті зуби.

— Вважай, що твоя сережка — це зйомки, які принесуть славу. А якщо серйозно, бандана потрібна ось навіщо… Перше — захист від поту. Друге — від комах і гілок. Юнгас зустріне тебе не іспанськими галеонами, а колючими чагарниками й хмарами мошок. Дай-но я пов’яжу!

Шевелюра Дієго відчайдушно пручалася. Кучері жадали свободи — щойно бандана обхоплювала голову, як одразу ж злітала.

— Бачу тільки одне рішення — голити під нуль! — твердо сказав Ернесто.

Дієго обурився, але дядько був непохитний: або гоління, або похід скасовується.

— Твоя шевелюра, Дієго — рай для кліщів… Виудити їх звідти нереально. Твоє волосся як Юнгас — непролазна хаща. Тож — або голимо, або…

Ернесто важко зітхнув:

— Або я везу тебе на зворотний рейс до Ліми. П’ять хвилин на роздуми…

Він покрокував до виходу. Біля самих дверей його наздогнала відповідь:

— Ладно… Хто буде голити?

— Ображаєш, малюку. У мене є чудова машинка і бритва. Речі непрості — залишилися від одного нациста-втікача. Як потрапили до мене? Історія довга, потім розповім… Головне — фірма! Справжній німецький «Золінген»… Якість на віки!

Дядько голив швидко й вміло. Закінчивши роботу, він обійшов «клієнта» з усіх боків:

— Мені подобається! Гладкий, як більярдна куля… Але фото для Терези поки не роби — про всяк випадок.