ЧАСТИНА 2. Розділ 1. Другий день народження

Хав’єр приховував стосунки з Ніко. Річ була не в упередженнях — до одностатевих шлюбів в Аргентині ставилися толерантно. Проте в «Андес Скай», як і в багатьох інших компаніях, службові романи вважалися порушенням корпоративної етики.

За своє становище Хав’єр не боявся, але підставляти Ніко не хотів. До того ж різниця майже у двадцять років, минулий досвід і притаманна Хав’єрові педантичність вимагали часу, щоб переконатися в міцності стосунків.

Про катастрофу AW 510 він дізнався не одразу. У госпіталі Хав’єра накачали седативними препаратами, і дорогою додому він ледь не заснув. У таксі писнув його смартфон, сповіщаючи про нові повідомлення. Ніко? Напевно. Прочитати вирішив уже вдома.

Але, щойно переступивши поріг, Хав’єр відчув таку слабкість, що сил вистачило лише переодягнутися й дійти до спальні.

Прокинувшись уранці, він насамперед потягнувся до смартфона. Так і є — два повідомлення від Ніко. Учорашні, надіслані в польоті.

— Ай-яй-яй… Пише замість того, щоб займатися пасажирами.

Хав’єр відкрив чат:

«Набрали висоту. Стаю до обов’язків. Як ти, сеньйоре Ель Педанте?»

І одразу ж друге повідомлення:

«Привіт, Босе! Роблю все, як ти вчив! Ти був би задоволений, сеньйоре головний конспіраторе».

Хав’єрові згадалося їхнє знайомство. Трохи більше ніж рік тому він навчав стюардів-новачків. Серед них був і Ніколас.

Хав’єр усміхнувся й відкрив стрічку новин.

Заголовок про рейс AW 510 ударив навідліг. Хав’єр кинувся до вітальні, опустився в крісло й ще раз перечитав зведення. Він намагався вникнути в кожне слово, сумніваючись у реальності того, що сталося.

Він одразу ж набрав повідомлення:

«Ніко, як ти? Ви ж сіли, все ОК?»

Текст завис — сірий годинничок месенджера підтверджував найгірше. Дзвінок теж не пройшов: абонент перебував поза зоною досяжності.

Прямо навпроти висів подарунок Ніко — «Ора Аргентина». Стрілки на циферблаті завмерли в зоні «танго і вино», не поспішаючи рухатися далі.

Трохи оговтавшись, Хав’єр зателефонував в офіс. Слухавку взяла Меліна.

— Сеньйоре Рохас, як ви почуваєтеся?

— Меліно, чому я дізнаюся про AW 510 з новин? Хіба я стороння людина?

— Але, сеньйоре Рохас… Ми не хотіли поки що турбувати вас… Ви ж потрапили в аварію…

— Я зараз же виїжджаю. Генеральний у себе?

— Так, але… Чи варто вам приїжджати сьогодні?

Він поклав слухавку. Снідати не став — від самої думки про їжу підступала нудота. У передпокої за звичкою потягнувся за ключами від «Пассата». Таксі вирішив упіймати на вулиці — так швидше.

Хав’єр не помилився: варто було підійти до дороги, як його примітив старий «Рено». Машина різко притормозила поруч. У салоні пахло бензином і дешевим ароматизатором. Хав’єр усівся на заднє сидіння й опустив скло. Обличчя обдало густим, липким повітрям жовтневого Буенос-Айреса.

— З вами «Радіо Мітре». Головна новина: виявлено місце катастрофи рейсу AW 510, — таксист додав гучності.

— «Боїнг» 737 компанії «Андес Скай», що прямував до Ліми, упав у болівійських Андах, у районі Юнгас. Офіційних коментарів поки немає. Наш кореспондент чергує біля офісу авіакомпанії. Джерело на умовах анонімності повідомило, що літак був справним, а сигналів лиха диспетчери не отримували.

— Як гадаєте, є шанси вижити? — запитав таксист. — Ми ж їдемо до їхнього офісу, правильно? Ви журналіст чи працюєте там?

Хав’єр неохоче відповів:

— Працюю… Шанси? Навіть коли їх немає, залишається надія.

Таксист кивнув і глянув у дзеркало. Він хотів запитати щось іще, але, помітивши відсутній погляд пасажира, змовчав.

Біля офісу було людно й галасливо: фургони із супутниковими антенами, логотипи телеканалів, оператори та зіваки. Хав’єр попросив висадити його за рогом, розплатився й попрямував до службового входу. Як він і передбачав — там було порожньо.

На адміністративному поверсі панувало заціпеніння. Співробітники скупчилися біля моніторів, де крутили екстрені новини. На Хав’єра, який зайшов, ніхто не реагував. Наприкінці коридору виднілися двері з табличкою: «Мігель Ковальські, генеральний директор».

У приймальні заціпеніння змінилося метушнею. Секретарка гарячково перемикала лінії, намагаючись упоратися зі шквалом дзвінків.

— Ні, сеньйор Ковальські не дає інтерв’ю… Прес-реліз буде пізніше…

Помітивши Хав’єра, вона кивнула на директорські двері.

Генеральний стояв біля вікна. Співробітники звали його «Ель Полако» — через прізвище батька, польського емігранта. Ковальські підійшов до Хав’єра й потиснув руку. Почервонілі очі директора сльозилися від денного світла — схоже, він не спав усю ніч.

— І треба ж було вам учора так потрапити, — він оглянув садна на обличчі Хав’єра. — Виглядаєте кепсько. Утім, я не краще. І все ж вітаю з другим днем народження. Це краще, ніж опинитися на тому літаку.

— Я хочу допомогти, сеньйоре директоре… У розслідуванні.

Ковальські задумливо пройшовся кабінетом.

— За весь час вашої роботи, Хав’єре, це перша катастрофа такого масштабу…

Генеральний говорив повільно, ретельно добираючи слова:

— Ви ж знаєте регламент: ми призначаємо радників для роботи з міжнародною комісією. Це технічний директор, шеф-пілот та інженер для роботи з «чорними скриньками»… Я ціную вашу пропозицію, Хав’єре, але ви керуєте клієнтською службою, а в «Андес Скай» величезний парк і тисячі пасажирів. Просто продовжуйте робити свою справу.

Хав’єр заперечив: оскільки він не пов’язаний ні з технічним департаментом, ні з експлуатацією, то зможе забезпечити об’єктивність, не дозволить займатися «полюванням на відьом» і перекладати відповідальність один на одного.

Шістдесятирічний Ковальські — досвідчений бюрократ — слухав і міркував:

«Схоже, „Ель Педанте“ й гадки не має, у яку паперову тяганину хоче вплутатися… Веде свою гру? Навряд чи, надто щирий… Що, як використати його як буфер між мною та комісією? Своєю прискіпливістю він у нас усіх дістав… Дістане й комісію, напевно… Будуть від нього сахатися. Ну й добре! Треба лише контролювати його».