Еліас Венс. Другий день

Отямившись, Еліас відчув сильний озноб. Він лежав у густих заростях папороті та високої трави, що пахла прілою землею і сирістю. Зуби вибивали дріб. Зранене тіло здригалося, марно намагаючись зігрітися. Скільки він пролежав у безпам'ятстві?

«Ранок зараз чи вечір? — подумав Еліас. — Суцільний туман і мжичка. Хоча б від спраги не помру. Боже, як холодно! І нога... Як на ній іти? Невже я залишуся тут назавжди? Не хочеться вірити. Досить киснути, Венсе! Ти військовий, ти знаєш, що робити. Зберися. Потрібен план.

Отже, що насамперед? Треба вибиратися до людей. Якщо зациклюся на тому, як тут опинився, — з’їду з глузду. Міркування потім. Зараз головне — встати. Треба спорудити милицю або хоча б знайти палицю. І ще, Венсе: вище ніс. Жартуй, навіть якщо паршиво. Почуття гумору завжди тобі допомагало. Стрепенися, старий, і  подивись навколо — кругом повно матеріалу, з якого вийде чудова опора».

Відповідних дерев навколо вистачало. Ліс здавався мішаниною з усього підряд: горіх, кедр, вільха та сосни сусідили з бамбуком і густими кущами коки.

«Мені варто подумати про кар'єру письменника. Почати зі збірки загадок для дітей, — почуття гумору поверталося до Венса. — Дивлячись на все це різноманіття, сформулюю загадку номер один: що завжди перед тобою, але ти не можеш це схопити? Що скажете, дітки? Горизонт? Не вгадали! Все прозаїчніше: палиця для пораненого бідолахи, що застряг у хащах».

Мрії про милицю рухнули швидко. Щоб спорудити бодай щось підхоже, потрібен був ніж. Еліас провів ревізію: оглянув лахміття одягу і перевірив кишені. Нічого цінного. Тільки одна туфля на лівій нозі та візитка в задній кишені — та сама, що він уже бачив у яру.

Однак із бічної кишені піджака, закритої клапаном, Еліас витяг щось схоже на монету. Так і є — пам’ятний медальйон із морського акваріума в Маямі.

«Вау! Ми з Гелен були там років півтора тому. Пам’ятаю, я шукав цей медальйон, але так і не знайшов. А Боббі, племінник Гелен, чекав... Пробач за забудькуватість, малюку. Зате зараз, Боббі, я б тебе точно ощасливив».

На уривках піджака вціліли ґудзики. Користі від них у виготовленні милиці було мало, але виглядали вони вишукано — світлі, з перламутровим блиском.

«З’явися зараз із-за дерева аборигени, я б цими ґудзиками відкупився. Ще б і пожерти попросив».

При згадці про їжу в животі зрадницьки забурчало. Незважаючи на стрес, Еліас був страшенно голодний, але розумів: без опори не підеш. Гілку можна спробувати зламати й руками, але яку вибрати? Бамбук, що ріс усюди, здавався ідеальним варіантом — міцний, легкий і прямий.

Але сил вистачало тільки на тонкі стебла, а для надійної опори потрібен був стовбур товстіший. Вирвати такий вручну годі було й думати. Залишивши задум із бамбуком, Венс переключився на вільху: її стовбури були прямими, а молоді гілки — гнучкими й міцними.

Еліас підповз до найближчого дерева. Чіпляючись за шорсткувату кору і крекчучи, він зумів піднятися. Погляд завмер на вибраній гілці. Венс навалився на неї всім тілом, розгойдуючи з боку в бік і брудно лаючись.

— Ну ж бо! Давай, сволото! Ламайся, матір твою!

Нарешті пролунав тріск. Гілка безвільно повисла. Але це була лише половина справи — її ще треба було відірвати від стовбура. Менше з тим, цей хрускіт став переломним моментом, який додав Еліасу приплив сил. Спираючись об дерево, Еліас люто викручував гілку, поки та не впала на землю.

Притулившись спиною до стовбура, Венс видав переможний крик, гідний уявних аборигенів.

Очистивши гілку від сучків, він отримав палицю завдовжки близько метра. Спиратися на неї було боляче: гострий скол у місці зламу нещадно різав долоню.

— Його величність мох! — пробурмотів він. — Альтернатив немає. А примотати... Спробуємо другу штанину. Або ліани.

Друга штанина, на відміну від першої, виявилася напрочуд міцною. Як не старався Еліас, розірвати її не вдалося. У підсумку набалдашник вийшов екзотичним: товстий шар моху, обмотаний ліанами і затягнутий вузлами.

Помітно повеселішавши, Еліас вирішив перевести дух, перш ніж вирушити на пошуки чогось їстівного.

«Ось тобі питання, Еліасе: що тут взагалі їстівне? Зброї немає, тож про м’ясо забудь. Гелен би пораділа — її чоловік стає вегетаріанцем. Мимоволі. Скільки ми через це сперечалися! Я твердив: мені потрібні сили, я з Техасу. Який техасець обійдеться без барбекю і величезних соковитих стейків? Ніяких соусів, тільки м’ясо. Найсвіжіше, з кров’ю — справжнє свято для шлунка. А Гелен у відповідь: «Чому тоді Рауль не їсть м’ясо? Хіба він слабак? Напевно, справа не в м’ясі, Еліасе». І я не знав, що відповісти. Рауль — мій друг, це його справа. Не їсть — значить, не любить. На відміну від мене».

Роздуми перервали дивні звуки. Короткі, високі трелі то зникали, то виникали знову. Вони лунали мелодійно, нагадуючи пташиний щебет. Еліас прислухався.

«Пташка? Сподіваюся, не стерв’ятник по мою душу. Якщо він — хрін йому, я здаватися не збираюся. А якщо ні — цікаво б поглянути. Нумо, пташко, покажися!»

Еліас уважно оглянув крони. Від несподіванки він навіть скрикнув: за три метри від нього крізь листя виднілася мавпяча морда. Якийсь час вони розглядали одне одного. Мавпа не замовкала. Здавалося, вона вітається і, не дочекавшись відповіді, повторює вітання знову й знову.

Еліас не знайшов нічого кращого, як підняти праву руку, ніби складаючи присягу.

— Мене звати Еліас! Еліас Венс. І тобі доброго дня. Клянуся, що не заподію шкоди. А якби й хотів, то не можу. До того ж я люблю тварин, у дитинстві навіть годував шимпанзе в зоопарку.

Венсу здалося, що мавпочка заусміхалася. У неї була мордочка   кольору кави з молоком, а темна маківка нагадувала щільну шапочку.

«А я ж знаю, хто ти, — Венс згадав фото з книги про Південну Америку. — Ти капуцин! Сподіваюся, ти не галюцинація. Може, підійдеш ближче?»