Розділ 6. Капуччо

Венса сильно трусило. Він лежав у густих заростях папороті й високої трави, що пахла прілою землею та вогкістю. Скільки ж він пробув у забутті?

«Ранок зараз чи вечір? Суцільний туман і мряка… Як холодно! І нога... Невже я залишуся тут назавжди? Досить киснути, чорт забирай! Зараз головне — підвестися. Потрібна опора — милиця чи палиця… Струснися, старий, і подивися довкола — навкруги повно матеріалу».

Відповідних дерев навколо вистачало. Ліс здавався мішаниною з усього підряд, включно з бамбуком і густими кущами коки. Проте потрібен був ніж, але його не було.

Венс провів ревізію: уважно оглянув лахміття одягу. Нічого цінного. Тільки візитка в задній кишені — та сама, яку він знайшов у яру, і в кишені піджака медальйон із морського акваріума в Маямі, схожий на монету.

«Пам'ятний сувенір… Ми з Гелен були там минулого літа. Я обіцяв його Боббі, її племіннику… Але забув…»

На пошматованому піджаку збереглися ґудзики. Користі з них не було, але виглядали елегантно — світлі, з перламутровим блиском.

«Якби зараз з'явилися дикуни по мою душу, я б ґудзиками відкупився. Ще б і пожерти попросив».

При думці про їжу в живіт бурчало. Попри стрес, Венс був бісівськи голодний, але розумів: без опори їжі та води не знайти.

Він підповз до найближчої вільхи. Чіпляючись за шорстку кору, зумів підвестися. Вибравши гілку, Венс навалився на неї всім тілом, розгойдуючи з боку в бік.

— Ну ж бо! Давай, паскудо! Ламайся, чорт би тебе взяв!

Нарешті пролунав тріск — гілка безвільно повисла. Спираючись на дерево, Венс люто викручував її, аж поки та не впала на землю.

На місці зламу, де був гострий трісок, Венс змайстрував набалдашник із моху й закріпив його ліанами. Опора готова!

«Що тут згодиться на їжу? Зброї немає, тож забудь про м'ясо, Еліасе… Гелен була б рада — її чоловік став вегетаріанцем… Мимоволі… Біс знає скільки ми сперечалися! Мені потрібні сили, а я родом із Техасу… Як можна жити без барбекю та соковитих стейків? Жодних соусів, тільки м'ясо… Свіже, з кров'ю — свято для шлунка. А Гелен у відповідь: „Чому тоді Рауль не їсть м'яса? Він хіба слабак?“. Чорт знає, що на це відповісти… Рауль — мій друг, це його справа. Не їсть — значить, не любить м'яса. А я люблю».

Думки Венса перервали дивні звуки — короткі, високі трелі. Вони то зникали, то з'являлися знову й звучали мелодійно, нагадуючи пташиний щебет.

Венс подивився на крони дерев і від несподіванки трохи не скрикнув: метрах за три виднілася мавпяча морда. Якийсь час вони розглядали один одного.

Мавпа не замовкала. Здавалося, вона вітається і, не дочекавшись відповіді, повторює вітання знову й знову.

Венс підняв праву руку, наче складаючи присягу.

— Я Еліас Венс… Клянуся, що не завдам шкоди. Якби й хотів, то все одно не зміг би… Подивися на мою ногу… Та й взагалі тварин люблю, якось навіть годував шимпанзе в зоопарку.

Венсу здалося, що мавпочка усміхнулася. У неї була мордочка кольору кави з молоком, а темна маківка нагадувала щільну шапочку.

«Мавпа-капуцин», — згадав Венс фото з книги про південноамериканську фауну.

Він зробив запрошувальний жест, але реакції не було.

— А що скажеш на це? — Венс підняв руку з медальйоном, а потім поклав його на траву.

Мавпочка видала низький гортанний звук і, зачепившись хвостом за гілку, блискавично підхопила здобич і миттю зникла.

Венс, крехчучи, спробував підвестися. Треба було йти. Головне зараз — вода та їжа. Він майже випростався, коли крона вільхи несподівано затріщала. Мавпочка пірнула вниз і висипала перед Венсом пригорщу стручків та плодів. Від несподіванки він незграбно плюхнувся на землю, охнувши від різкого болю в нозі та ребрах.

Венс недовірливо вставився в їжу. Голод був сильним, але чи можна це їсти?

«Якісь стручки… Всередині біла м'якоть, пахне приємно… А це знайоме — гуава. І щось дрібне: темні ягоди гронами... Схоже на плоди пальми, але не впевнений. Добре… Була не була».

Він жадібно їв усе підряд. Брудними, пораненими руками квапливо розламував плоди й глухо постогнував, не в силах зупинитися, поки від гірки нічого не залишилося.

Венс із вдячністю подивився на капуцина. Той знову защебетав і почав перестрибувати з гілки на гілку, раз у раз оглядаючись, наче запрошуючи за собою. Відчувши довіру, Венс підвівся і, важко спираючись на палицю, покульгав слідом.

Іти довелося недовго. Скоро почулося дзюрчання. Мавпочка спритно зіскочила на плаский камінь, що омивався прозорим струмком. Зачерпнувши воду крихітною долонькою, вона припала до неї, насторожено роззираючись.

«Гляди, ще й у зграю приймуть. Мауглі Венс — звучить непогано!»

Напившись досхочу, він промив рани й перев'язав, де можливо, клаптями розірваної тканини. Шкода, не було фляги, щоб набрати води про запас, і Венс вирішив залишитися поблизу струмка.

Він вибрав дерево й сів під ним, притулившись до стовбура. У нього з'явився несподіваний друг, який урятував від спраги та голоду, і це було чудово. Мавпочка то зникала, то поверталася, не залишаючи Венса надовго самого. Здавалося, звірятко бачить у ньому незграбне маля, яке потребує опіки.

«Розкажи комусь про мавпу — не повірять… До речі, як мені назвати його? Чи її? Та яка різниця… Я знаю, що це капуцин… Мордочка за кольором — точнісінько кава капучино… Зараз би таку гаряченьку, та з апетитною пінкою… Капуцин, капучино… Капуччо… Точно — хай буде Капуччо».

Придумавши ім'я, Венс поринув у сон. А коли прокинувся, перед ним знову височіла гірка плодів, на верхівці якої, наче прикраси, красувалися банківські картки.