Юнгас. Еліас Венс

Тихий переривчастий стогін долинав із вузького яру, приблизно за двісті метрів від хвостової частини літака. Пишна рослинність робила його майже невидимим, а просіка від фюзеляжу залишилася осторонь. Потужні крони дерев надійно ховали земляне заглиблення, густо встелене мохом.

На дні яру лежала людина. Багаторічний шар вологого листя, папороті та сплутаних ліан урятував їй життя. Органічна підстилка спрацювала як демпфер, пом'якшивши удар. Це був чоловік. Він лежав у глибокій лунці в самому центрі цієї природної подушки, згорнувшись калачиком.

Він застогнав і спробував підняти голову, але вона безсило опустилася назад. Після кількох невдалих спроб чоловік скрикнув — коротко, з відчаєм і болем. Поступово, долаючи в'язкий опір моху, йому вдалося повернутися на спину.

Тепер його можна було добре розгледіти: світловолосий чоловік середнього віку у розірваному одязі, вкритий порізами та запеклою кров'ю. Його очі, округлені від жаху, гарячково та очманіло нишпорили навсібіч, намагаючись усвідомити, що сталося.

Чоловік важко дихав, із грудей виривалося хрипіння. Навколо обличчя кружляли москіти. У передчутті трапези вони видавали настирливий писк, наче радіючи живій здобичі. Він спробував відігнати їх, але марно — комах ставало дедалі більше.

— Що це?.. — прошепотів він. — Де я? Це сон?

Він зібрався з силами, щоб крикнути, але вирвався лише здавлений хрип. Різкий біль у грудях змусив його завмерти. Деякий час він лежав нерухомо, намагаючись вибудувати думки у логічний ланцюжок.

«Це не сон. Я б уже прокинувся. Але як я опинився в цих диких хащах? Боже, як боляче... і страшенно хочеться пити. Ніби мене накачали чимось і викинули в цьому лісі. Шоу на виживання? Треба згадати бодай щось».

Однак пам'ять мовчала. Чоловік знову підняв руку, розглядаючи пошматований рукав піджака. Пересилюючи біль, він перевірив кишені. Внутрішні були порожні, але в задній кишені штанів щось знайшлося. Зціпивши зуби, він витягнув візитну картку і підніс її до очей.

«Еліас Венс. Інженер з авіоніки. Авіакомпанія Andes Sky, Буенос-Айрес. Ну так, усе вірно, пам'ять не зовсім відбило».

Картка була двосторонньою: англійською та іспанською. Еліас Венс — це він. Американець, уже п'ять років працює в Аргентині.

«Добре, а що було вчора? Так… Вчора Гелен сказала, що хоче злітати в Ріо на пару днів до подруги. Рауль пілотує цей рейс, що дуже доречно».

Пронизливі крики папуг перервали його думки. Венс озирнувся, зі страхом сприймаючи навколишню дійсність. На краю яру нерухомо сиділа велика ігуана, демонструючи повну байдужість до того, що відбувається. У густому листі за межами ями чувся таємничий шерех. А по вологому ґрунту навколо Еліаса вже копирсалися мурахи та жуки.

«Треба якось вибиратися. Яма глибока, і мох мене тримає, ніби присосками».

Еліас спробував оцінити свої сили. Їх явно не вистачало, щоб здолати крутий слизький схил. Проте вибору не було. Альтернатива — смерть на дні яру без їжі та води. У цьому разі він перетворився б на здобич не лише для москітів, а й для кондорів.

«Спочатку москіти поп’ють крові, а рештки доклюють кондори», — криво усміхнувся Венс і взявся до огляду. Як колишній військовий інженер ВПС США, він проходив підготовку з надання першої допомоги і ще пам'ятав основи травматології.

Нижні кінцівки: ліва нога, якщо не зважати на забої, була в робочому стані. З правою гірше — розпухла кісточка вказувала на перелом, а гострий біль у коліні — на вивих або розрив зв'язок. На неї розраховувати не доводилося. Дихання перехоплювало: схоже, зламані кілька ребер. Гул у голові сигналізував про струс. Рвані рани по всьому тілу в умовах тропічної вологості загрожували швидкою інфекцією.

«На праву ногу потрібна шина. Але з чого? У цій ямі нічого підходящого. І ще цей тупий ниючий біль у попереку... Забій нирки? Можливо. Вихід один — вибиратися».

Венс подивився на високий край яру, і в голові спливла зрадницька думка: це неможливо. Йому стало шкода себе до сліз.

«Що за чортівня? За що мені все це? Як страшно здихати в цій ямі… Так, відставити! Тримай себе в руках, стоп паніка!»

Еліас згадав сцену з фільму «Пролітаючи над гніздом зозулі». Макмерфі спорить із пацієнтами, що підніме важку чавунну раковину, аби вибити решітку і втекти. Він не зміг навіть зрушити її з місця, але, знесилившись, кинув іншим: «Але я хоча б спробував. Чорт забирай, я хоча б спробував!»

— Так, — прошепотів Еліас, — я хоча б спробую, чорт забирай!

Права нога здавалася колодою. З лахміття колись пристойних штанів виглядали розпухлі кісточка та коліно.

«Зараз би льоду, зняти набряки. І промити рани…»

Льоду не було. Але був холодний вологий мох, і Венса осяяла ідея. Повільно, крекчучи та стогнучи, він сів. Відірвати штанину нижче коліна виявилося нескладно — продірявлена тканина майже не чинила опору. У підсумку права нога залишилася в коротких обносках із нерівними краями та нитками, що теліпалися.

— А що, — морщачись від болю, усміхнувся Еліас, — якщо показати це в Мілані чи Парижі? Успіх забезпечений. Модель «Еліас»: одна штанина ціла, друга до коліна. І побільше дірок.

Венс почав було сміятися, але різкий біль у ребрах перетворив сміх на стогін. Проте гумор спрацював: він відчув приплив сил.

Набрав повні пригорщі щільного, соковитого моху, він акуратно обклав ним набряклі суглоби. Відірвану штанину Еліас розірвав на довгі смуги, якими зафіксував компреси на кісточці та коліні. Коли він закінчив, здалося, що біль трохи вщух.

«Тепер би промити рани», — подумав Венс, дивлячись на брудні калюжки під ногами. Схожі на крихітні озерця, вони вкривали все дно яру.

«Не можна! Тільки проточною водою. Калюжі в джунглях — це зараза й бактерії», — згадав він армійський курс медицини. — «Треба шукати струмок, щойно виберуся».

Що далі? Найближчий край схилу був за півтора метра, але стіна, вкрита мохом, ішла вгору метрів на три. Венс озирнувся, сподіваючись знайти нижче місце. Таке виднілося позаду: пологіша ділянка заввишки трохи більше двох метрів. Підніматися варто було саме там, але до неї ще треба було дістатися.