Ліма

— Час вставати, — Тереза ніжно поплескала Дієго по плечу. Він не відреагував, лише видав звук, схожий на стогін, і глибше зарився під ковдру.

— Ну ж бо, Дієго! — не вгамовувалася вона. Її рука дісталася чорних із сивиною кучерів і почала наполегливо їх смикати. Шевелюра у Дієго неабияка — справжні тропічні хащі. Тереза усміхнулася, згадавши, як він виходить у місто із забутим у волоссі гребінцем. Він його просто не відчуває. Стоїть перед дзеркалом, розчісується, відволікається на щось і йде як ні в чому не бувало.

Найкумедніше, що й на перше побачення Дієго заявився у такому ж вигляді. Він примчав до Мосту Зітхань на півгодини пізніше, захеканий і скуйовджений. Тереза вже збиралася йти, як раптом перед нею виросла висока постать із розкішною гривою. Дієго, важко переводячи подих, почав темпераментно щось пояснювати, тягнучи її до найближчого кафе.

— Гей, — сказала тоді Тереза, — та у тебе корона на голові.

Сміючись, вона витягла гребінь із його «тропіків». З того часу минуло п'ятнадцять років. Чорне волосся проросло срібними нитками, але все одно залишалося густою буйною гривою.

— Товстунчику! Товстунчику-у-у! Ну ж бо, піднімайся! — Тереза посилила натиск і стягнула ковдру. Під нею, зіщулившись, лежав худий як тріска Дієго.

— Досить спати, товстунчику! Я принесла тобі Inca Kola, зроби ковток і починай новий день, — у рекламному стилі промовила Тереза і торкнулася крижаним боком пляшки до спини Дієго.

Це спрацювало. Дієго, видавши зойк, підскочив на ліжку й спробував перехопити руку Терези. Але вона спритно ухилилася і, відійшовши на безпечну відстань, почала грайливо помахувати золотистою пляшечкою. Це був постріл у десятку: Дієго мучила спрага, а Inca Kola він любив із дитинства. Усівшись на ліжку, він переводив погляд то на напій, то на дружину.

«Яка ж вона гарна! — подумав Дієго, дивлячись на Терезу. — П'ятнадцять років разом, а почуття все ті ж».

— Ну давай, товстунчику, піднімайся! Вже майже десята ранку…

Дієго звик до цього прізвиська за довгі роки і ніколи не ображався. Вперше вона назвала його товстунчиком на пляжі Сан-Бартоло. Спочатку він ніяковів, особливо в магазинах, коли Тереза могла на весь зал крикнути: «Товстунчику! Я пригледіла тобі чудові джинси, йди приміряй!». Іронічно всміхаючись, персонал вручав Дієго джинси на його дрищувату статуру і вказував шлях до примірочної.

— Тересіто, кохання моє, — нарешті відгукнувся Дієго. — Діти у батьків, ми нарешті вдвох, чому б не поспати довше?

— Ну, по-перше, сніданок давно готовий. По-друге, порядок є порядок. Ти ж не забув, що в мені тече німецька кров?

— Jawohl, meine Liebe! — Дієго витягнувся на ліжку в позі новобранця, витягнувши руки по швах. — Однак, душе моя, а скільки в тобі тієї крові? Наскільки ти расово чиста? — він єхидно витріщився на дружину.

— Прабабуся була німкенею! Значить, як мінімум відсотків десять набереться.

— O mein Gott! Це непрохідний бал. Та й подивися на себе в дзеркало: нічого тевтонського. Швидше Сальма Гаєк, тільки в кращому варіанті! — Дієго схопився і міцно обійняв її. — Забув сказати: доброго ранку, Тересіто!

— Доброго ранку, товстунчику. До речі, є ще й «по-третє»: зранку дзвонив дядько Ернесто. Ти залишив телефон на кухні, передзвони йому. Йди вмивайся, а я поки приготую каву.

Ернесто, рідний дядько Дієго, жив у Болівії — у містечку Самаїпата біля східних передгір’їв Анд. Він вів життя відлюдника: полював і супроводжував шукачів пригод, здебільшого зі США. Це були люди, яким набрид міський комфорт і хотілося екзотики в диких, важкодоступних місцях. За свої сімдесят п'ять років Ернесто багато чим займався, поки не прийшов до того, що вважав повною гармонією з природою.

Снідаючи, Дієго переглядав новини. Лівою рукою він їв, а правою гортав стрічку на смарфоні, зупиняючись на найважливішому. Цей інтерес не був простою цікавістю. Колишній журналіст таблоїда El Popular, він вважав себе професійним мисливцем за сенсаціями. Кілька років тому він пішов у «вільне плавання», створюючи авторські матеріали для соцмереж та власного YouTube-каналу. Фриланс приніс йому популярність, але останнім часом справи йшли не дуже. Виною всьому була конкуренція.

Попри те, що у свої сорок років Дієго був ще сповнений сил, молодь, яка наступала на п'яти, добряче псувала йому кров.

«Молоді та зелені, наче кавові зерна перед прожарюванням», — пирхав він спочатку. Але юні ловці хайпу енергійно лізли в усі щілини, розсуваючи межі колишньої журналістики. Дієго багато чому дивувався. Наприклад, тому, як дівчина з накачаними силіконом губами збирає мільйонну аудиторію, видаючи в ефір банальні тусовочні плітки.

— Невже це те, що зараз потрібно глядачеві? — зітхав Дієго. — Скандальна, порожня картинка. Звісно, я й сам певною мірою папараці, але все ж дотримуюсь кодексу честі й не годую аудиторію відвертими фейками.

Енергія юних конкурентів змусила його шукати нові шляхи. Ідею підказала риболовля. Дієго не був запеклим рибалкою, але час від часу він вибирався зі спінінгом на пляжі на південь від Ліми. Спостерігаючи за іншими рибалками, він виділив тих, хто до болю нагадував колег. Варто було волосіні задзвеніти, а удачі усміхнутися Дієго, як поруч негайно з’являвся той, хто намагався закинути снасть у те саме місце. Іноді їх набігало відразу кілька.

«Фолловери, — усміхався Дієго. — І конкуренти в одному флаконі. Нічого, зараз клювання стихне, й вони миттю випаруються. Риба схожа на сенсацію? Непогане порівняння. Велика риба водиться на глибині, і велика сенсація — теж. Питання лише в тому, як її дістати».

Дієго широко розмахувався, закидаючи блешню якомога далі, і примовляв улюблене: «Ловися рибко велика, та не маленька!».

Якось, блукаючи зі спінінгом уздовж океану, Дієго побачив інновації в дії. Рибалка використовував FPV-дрон, щоб доставити наживку на добрих двісті метрів від берега. Закинувши волосінь, квадрокоптер слухняно повернувся назад.