Розділ 4. Принада для репортера

— Пора вставати, — Тереза ніжно струснула Дієго за плече.

Він лише глибше зарився під ковдру.

— Ну ж бо, Дієго! — не вгамовувалася вона. Її рука дісталася чорних із сивиною кучерів і почала наполегливо їх куйовдити. Шевелюра у Дієго знатна — справжні тропічні хащі.

— Товстунчику! Товстун-ч-и-и-ку! Ну ж бо, вставай! — Тереза посилила натиск і стягнула ковдру. Під нею, згорнувшись у позі ембріона, лежав худий як тріска Дієго.

— Досить спати, товстунчику! Я принесла тобі «Інка-колу»!

Вона доторкнулася крижаною пляшкою до спини Дієго, і це спрацювало. Видавши зойк, він підскочив на ліжку й спробував перехопити руку Терези. Вона спритно ухилилася і почала дражнити Дієго, здалеку помахуючи золотавою пляшечкою.

Це було влучання в яблучко: Дієго хотів пити, а «Інка-колу», як справжній перуанець, він любив із дитинства. Вмостившись на ліжку й остаточно прокидаючись, він переводив погляд то на напій, то на дружину.

«Яка ж вона гарна! — подумав Дієго, дивлячись на неї. — П'ятнадцять років разом, а Тереза зовсім не змінилася».

— Ну давай, товстунчику, підводься! Вже майже десята ранку… Ліма давно прокинулася, — Тереза навстіж відчинила вікно, впускаючи до спальні гамір перуанської столиці.

— Кохання моє, — озвався Дієго. — Діти у батьків, хоч колись ми вдвох, чому б не поспати довше?

— Ну, по-перше, сніданок давно готовий. А по-друге, зранку кілька разів дзвонив твій дядько Ернесто. Ти залишив телефон на кухні, передзвони йому. Іди вмивайся, а я поки приготую каву.

Ернесто, рідний дядько Дієго, жив у Болівії — у містечку Самаїпата біля східних передгір'їв Анд. У свої сімдесят п'ять років він вів життя самітника: полював і супроводжував шукачів пригод — тих, кому набрид міський комфорт і захотілося випробувати себе на міцність у диких, важкодоступних місцях.

Сам Дієго був журналістом і вважав себе професійним мисливцем за сенсаціями. Раніше він працював у таблоїді «Ель Популар», але потім пішов у вільне плавання, публікуючись у соцмережах та створивши власний YouTube-канал.

Останнім часом справи йшли не дуже. Виною тому Дієго вважав конкуренцію. Сорокарічного Дієго дратувала молодь, яка наступала на п'яти і воліла гнати в ефір часто відвертий хайп.

— Молоді та зелені, наче кавові зерна перед обсмажуванням, — невдоволено пирхав він.

Конкуренція змусила Дієго шукати нові шляхи. Як не дивно, але ідею підказала риболовля. Час від часу він вибирався на пляжі на південь від Ліми, щоб подихати свіжим повітрям і привезти свіжої рибки до вечері.

Якось, блукаючи зі спінінгом уздовж океану, Дієго побачив, як рибалка використовував дрон, щоб доставити наживку досить далеко від берега. Закинувши волосінь, апарат слухняно повернувся назад.

«Оце так пташка! — здивувався Дієго. — Шанси на велику рибину зростають. А на сенсацію? Пташка, озброєна камерою, зможе зазирнути куди завгодно!»

Дієго закінчив курси пілотування дронів і обзавівся власним «повітряним флотом». Він уже встиг обкатати техніку в ділі й був налаштований оптимістично.

Звістка про зниклий літак стала громом серед ясного неба. Дієго неодноразово літав цим рейсом, і здавалося, на такій звичній та жвавій лінії нічого не може статися.

— Є новини про літак? — запитала Тереза у Дієго, який гортав стрічку новин. Він якраз закінчував снідати.

— Ось слухай… Літак упав у східних передгір'ях Анд, у лісах Юнгас. Уламки наче помітив вертоліт цивільної оборони Болівії, але через густі тумани висадка рятувальників поки що неможлива. На борту було сто п'ятдесят сім осіб.

— Який жах! — темні очі Терези наповнилися сльозами. Вона нишком промокнула їх хустинкою. — Ти ще не дзвонив дядькові Ернесто?

Дієго відкрив список викликів: три пропущені дзвінки. Він натиснув на кнопку виклику, і на екрані з'явився аватар — засмагле обличчя з бородою та примруженими очима. Мить — і в слухавці пролунав низький хрипкуватий голос:

— Дієго, малюку, скільки можна спати? Я дзвонив тобі кілька разів.

— Вибач, Ернесто. Вчора пізно ліг, телефон на кухні залишив. Щось термінове?

— Наче того. Про катастрофу чув?

— Так, якраз читаю. Місце падіння ніби знайшли.

— Ось тому я надзвонюю з самого ранку. Збирайся, ноги в руки — й дуй до мене!

— Ого! Ось так одразу — у твої дикі краї? Поясни бодай, навіщо. Ти явно щось задумав, дядечку.

— Малюку, ти ж знаєш, я не люблю теревенити. Відповім коротко: я чудово знаю місця, де впав літак. Не раз там бував, маршрут мені знайомий. Чим раніше вийдемо, тим більше шансів бути першими. Захопи своїх «пташок», напевно знадобляться. Розумієш, про що я?

Серце Дієго шалено забилося. Ай да дядечко!

— Збираюся просто зараз, Ернесто! Як же я сам не зметикував? Де зустрічаємося?

— Дієго, бери квиток на найближчий літак до Санта-Крус-де-ла-Сьєрра. Там я зустріну тебе на своїй колимазі, і рушимо в Самаїпату. Як купиш — сповісти.

— А ти встигнеш доїхати?

— Малюку, тобі летіти три години, а мені до аеропорту всього сто двадцять кілометрів. Чекаю на сигнал, бувай.

Ернесто поклав слухавку. Тереза розуміюче подивилася на чоловіка:

— Товстунчику, я допоможу зібрати речі. Хоча мені страшно відпускати тебе на літак після таких новин.

Дієго лише мовчки уткнувся в телефон. Сезон ще не почався, місць вистачало. Оплативши квиток і надіславши повідомлення дядькові, він ніжно обійняв Терезу:

— Мені й самому страшно, Тересіто. Але якщо мої «пташки» знімуть усе першими — це буде тріумф. Уяви: найбільші телеканали крутять мої кадри з поміткою: матеріали Дієго Переса!

— Ти не задирай носа, товстунчику. На рожон не лізь. Професія — це добре, але пам'ятай, що на тебе чекають удома. Знаю я вас із Ернесто: у обох шило в дупі!

— Угу, — кивнув Дієго. Часу на збори залишалося обмаль. Поки Тереза витягувала з комірчини найбільшу валізу, він замовив таксі: