Розділ 2. Плани на Ріо

Тихий переривчастий стогін доносився з яру, з усіх боків оточеного густими чагарями. На його дні, згорнувшись калачиком, лежала людина. Вона знову застогнала й спробувала підвестися, але після невдалої спроби видала коротке, сповнений розпачу крик.

Нарешті, здолавши в'язкий опір моху, чоловік зміг перевернутися на спину. Тепер його можна було розгледіти: світловолосий чоловік середнього віку в розірваному одязі, вкритий порізами та запеченою кров'ю. Його очі гарячково й ошелешено блукали довкола.

— Що це?.. — прошепотів він. — Де я? Це сон?

Чоловік підняв руку, розглядаючи пошматований рукав піджака. Перевірив кишені: внутрішні були порожніми, але із задньої кишені штанів він виудив візитну картку:

«Еліас Венс, інженер з авіоніки. Компанія «Андес Скай», Буенос-Айрес. Усе правильно — це я. Значить, не сон. Але як я тут опинився? Боже, як боляче… І страшенно хочеться пити. Наче накачали чимось і викинули в лісі».

Якийсь час він лежав нерухомо, намагаючись вибудувати думки в логічний ланцюжок.

«Що було вчора? Пам'ятаю, Гелен сказала, що хоче злітати в Ріо на пару днів. Точно! Значить, пам'ять не зовсім відбило. До того ж Рауль буде командиром на тому рейсі — вельми доречно».

Пронизливі крики папуг відволікли Венса. Він роззирнувся: на краю яру нерухомо сиділа ігуана, демонструючи повну байдужість до того, що відбувається. У густій листві за межами яру чулося таємниче шурхотіння, а на вологому ґрунті навколо Венса ворушилися мурахи та жуки.

«Треба вибиратися. Яма глибока, і мох тримає, наче присосками. Чи вистачить сил? Схил крутий і, схоже, слизький. Альтернатива? Смерть у ямі без води й їжі. Варіантів немає».

Він узявся за обережний огляд свого тіла.

«Так… Права нога — схоже, перелом. Чорт, гострий біль у коліні — вивих? Розрив зв'язок? Зламані ребра, точно. У голові гуде — струс. Що ще? Поперек… Нирка? Можливо. Ладно, грець із нею, головне — дихаю. Ось і знадобилася армійська медицина. Недарма лямку у ВПС тягнув, старий Еліасе!»

Венс оглянув верхній край яру — висота не менше двох метрів. Схили вкриті вологим слизьким мохом. У голові майнула зрадницька думка: це неможливо. Просто неможливо, і крапка. Йому стало шкода себе.

«Що за чортівня? За що мені це? Страшно здихати в цій сраній дірі… Тримай себе в руках. Треба бодай спробувати. Бодай спробувати, чорт би вас усіх узяв!»

Права нога була як колода. Із лахміття штанин визирали розпухлі кісточка та коліно.

«Зараз би льоду, зняти набряки… І рани промити».

Повільно, зі стогонами та кректанням, Венс сів. Льоду не було, але був холодний вологий мох, і Венса осяяла ідея. Розірвавши лахміття правої штанини, він акуратно обклав мохом ушкоджені місця, замотавши їх смужками тканини. Вийшли імпровізовані компреси. Венсу навіть здалося, що біль трохи вщух.

Він виглядів найпологішу ділянку схилу. Вибиратися з яру слід було саме там, але туди ще треба було дістатися. Приблизно вісім чи дев'ять метрів — у стані Венса це було непросто.

Іти він не міг. Залишалося одне — повзти. Венс почав повільно рухатися задом, підштовхуючи себе здоровою ногою. Кожен поштовх віддавався болем, але Венс не давав собі перепочинку.

Пологий схил уже був поруч, коли спина наштовхнулася на щось тверде й гостре. Це був товстий уламок гілки з гострими сучками. Скрикнувши, Венс вилаявся і хотів був відкинути знахідку, але швидко зметикував:

«Чорт забирай, це те, що мені треба!»

Гілка стала інструментом — діставшись схилу, Венс почав прорізати нею сходинки. Спочатку він працював, лежачи на боці, але коли нижні ряди сходинок були готові, йому знадобилося підвестися. У його стані це попервах здавалося неможливим. Перемагаючи біль, опираючись на ліву ногу, допомагаючи собі спиною та руками, він піднявся.

Він довго стояв, притулившись до схилу. Паморочилося в голові, і Венс боявся впасти, думаючи лише про одне — тільки б утриматися на цьому крихітному плацдармі.

Відчувши, що запаморочення відступає, Венс продовжив роботу. Закінчивши з верхніми рядами, він зрозумів, що попереду найголовніше завдання — піднятися сходинками, щоб дотягнутися до краю яру.

«Так, пішов… Потихеньку… Є крок, ще один. Чорт, як боляче! Притиснутися до схилу… Ще крок і ще… Давай, Еліасе, вище, ще трохи!»

Нарешті його голова опинилася над брівкою схилу. Навколо — частокіл дерев, ліан і кущів. Просто перед очима з землі стирчав міцний корінь. От пощастило! Вчепившись у нього, Венс перевалився через край яру в зарості папороті.

Насамперед він почав жадібно злизувати росу з широкого листя. Це допомогло трохи втамувати спрагу. Потім накотилася свинцева втома. Але перед тим як поринути в забуття, Венс ще раз подумки прокрутив останнє, що пам'ятав:

«Гелен та її плани на Ріо… Я шкодував, що не зможу скласти компанію — Ріо вартий того, щоб побачити його знову… Рауль чудово знає місто й обіцяв подбати про неї… Я сказав Гелен: „Кращого гіда не знайти — тобі пощастило“. Ще я запитав дату поїздки… Вона сказала, що післязавтра — двадцять сьомого червня…»