ЧАСТИНА 1. Юнгас. Жовтень, день катастрофи

Здавалося, літак завмер у небі, немов зображення у високій роздільній здатності. Про рух нагадували лише борозни інверсійних слідів та ледь помітне тремтіння крил. Далеко під ним плавно змінювала обриси щільна завіса хмар. Тут, на десяти тисячах метрів, панували спокій і велич. Земна метушня залишилася десь там, унизу. Самотній лайнер тримав курс у безмежній синяві.

Раптом він здригнувся. Клюнувши носом, літак зірвався у стрімке пікірування. Швидкість наростала. Хмари мчали  назустріч, розкриваючи обійми, ніби намагаючись утримати. Від колишньої непорушності не залишилося й сліду.

Безладно обертаючись, лайнер встромився в хмари. Він був приречений — велетенський кленовий лист, зірваний із древа життя волею випадку. Або ж чиєюсь злою волею…

Ліси Юнгаса, що розтягнулися схилами Східних Анд, не звикли до слідів homo sapiens. Може здатися, що хаща застигла в заціпенінні, але це лише ілюзія. Крізь безперервний стрекіт цикад чути дзвінке капання, що б’є по широкому листю папороті. Це тло слугує акомпанементом для сольних партій — пронизливих криків невидимих птахів.

Вода тут править бал. Вона всюди: у густих туманах і важкому, насиченому вологою повітрі.

Юнгас — це непроглядна  зелена маса, де немає ні клаптика рівної землі. Продиратися крізь такий частокіл майже неможливо. Дерева чіпляються за скелі, їхні стовбури обплетені товстим , вогким килимом із мохів та ліан. Мало хто ризикне випробувати долю в такому місці.

Тут ніколи не буває яскравого світла. Лісовий масив — гігантський фільтр, що надійно зберігає вічну тінь і охороняє  свій унікальний світ від сонця. Ця сутінь створює стійке відчуття казкового царства, де всі свої і немає місця стороннім.

Першими недобре відчули високогірні птахи. Кілька пар андських кондорів, господарів високогір'я, раптово спікірували вниз і стали безладно  кружляти над самими верхівками дерев. Потім з'явився звук. Спочатку це був неясний, гулкий рокіт, який ставав усе гучнішим, переходячи в натужне виття, багаторазово посилене гірським відлунням. Літак, що обертався навколо своєї осі, вже був видний птахам: він стрімко й невідворотно наближався до землі. Виття перервалося сильним, немов гарматний постріл, виляском. Це відірвався хвіст, що пішов в окреме піке. Характер звуку різко змінився — він став свистячим, пронизливим та нестерпно моторошним.

Уся лісова живність кинулася навтьоки. Над кронами дерев чути було тріск гілок і шум листя. Мавпи, зриваючись із гілок, намагалися втекти якомога далі. Їхній галас посилював відчуття загального апокаліпсиса. Великі тварини проламували лісовий частокіл і відчайдушно мчали, нехтуючи звичними стежками.

Пронизливий свист досяг апогею, ставши нестерпним для слуху. Тієї ж миті пролунав громоподібний удар і вибух. Тут, у горах, звук зіткнення величезної маси заліза із землею відгукнувся потужним сейсмічним гуркотом, який ще довго перекочувався ущелинами. Нищівна ударна хвиля пройшла лісом, змітаючи все на своєму шляху і ламаючи стовбури, наче сірники. Слідом за нею настала тиша, яку порушував лише тріск полум'я та шипіння пари.

Кондори різко змінили траєкторію польоту. Тепер вони кружляли, ведені не страхом, а передчуттям швидкої здобичі.