Розділ 25

Ту ніч я ніколи не забуду. Ключове слово — найкращу. Та доволі напружена, але, водночас і важлива розмова, допомогла роз'яснити між мною та Пашею ті недомовки, які постійно й заважали нам нормально спілкуватись. Не те що будувати романтичні стосунки. За всю ніч я практично не зімкнула очей, адже Паша робив усе, щоб ми не спали. Ті справи зовсім не стосувались інтиму. Ми просто говорили водночас про все та ні про що: згадували смішні моменти зі шкільного життя, які закарбувались у моїй пам'яті. Мені ще ніколи не було так добре поруч з Пашею. Навіть і за прізвищем не хочеться його називати, хоча була впевнена в тому, що по імені рідко звертатимусь, — настільки я загартувала себе в тій безглуздій ворожнечі, що звичайне ймення хлопця викликало в мене негативні емоції. Принаймні, таке в мене було за час нашої спільної співпраці після п'яти років розлуки. Тепер — я не відчуваю вже того негативу, який і накопичувався у величезний клубок образи й злості, й без нього аж легше на душі стало. Хіба ж це не круто?

Коли біля мого вуха продзвенів будильник, і моя голова після вчорашнього(й пів ночі сьогоднішнього!), здавалось, от-от вибухне від тієї жахливої мелодії, першою моя напівтвереза думка була саме про те, щоб кинути годинник об стіну, аби та "залізна тварюка" нарешті замовкла. Але коли я вже збиралася таке провернути, то предмет у мене нахабно вихопили з рук. Я одразу ж розплющила очі й побачила напарника, в руках якого був мій телефон. Так, схоже, Сатурну(у даному випадку — мені!) більше не наливати...

— Потрібно буде зробити собі примітку, що тобі пити не можна, — константував факт він і виглядав водночас задуманим. — Ти ж з похмілля дорогі речі готова об стіну кидати! 

— Я просто хотіла, щоб цей бездушний пластик якнайшвидше замовкнув і перестав своїм "співом" руйнувати останні запаси моїх нервових клітин, — ображено буркнула я й, припіднявшись із ліжка, видерла з рук хлопця свій смартфон. — І, між іншим, цей телефон пережив таке, що звичайний політ на підлогу був би для нього ще квіточками. 

Я сонно потерла очі, подумки шкодуючи про те, що не можу забити на свою роботу мрії й один день прогуляти, щоб просто відіспатись після вчорашньої туси на хаті. Від безсилля я знову впала на подушку й важко зітхнула, відчуваючи, що голова так само продовжувала тріщати по швах. Наче ж і мало пила...

— А раптом, він міг розбитись? Зовсім не хвилюєшся за свій телефон? — продовжував допитуватися хлопець. А мені аж прикро стало від того, що він за техніку переживає більше, ніж за мене. Знайомі давно — він не змінюється: ґаджети в нього завжди будуть на першому місці. — Чи ти в нас, як ти там казала? Не з такої сім'ї, як всі — з богатої?

— Є-є-єс! — протягнула я й закивала головою. — Таке відчуття, що ти в мій смартфон закоханий, — настільки за нього переживаєш. Ти б краще за гостю свою потурбувався, джентельмен!

— Ти чуєш, — хлопець завмер і наче почав підозріло принюхуватись, — запахло безглуздими ревнощами й образою?

— То мій перегар, — відмахнулась я, а через декілька секунд пирскнула від сміху й подумки сварила себе за дурні ревнощі до звичайного пластика. Але й моє хіхікання було настільки страшним, що я змусила себе заспокоїтись, аби більше себе й Пашу не лякати, та продовжила охриплим голосом: — А якщо серйозно — ти не врятуєш мене від цього похмілля? А то мені здається, що я помру. А якщо я потраплю на той світ, то це буде тільки на твоїй совісті, голубчику! Тому в твоїх інтересах зараз допомогти мені вижити.

— Боже, жінко, схаменися! — в голосі Паші чулась паніка й він закрив мені рота своєю рукою. Я замовкла, проте чекала слушного моменту, щоб напасти. — Якби ж я знав, що під час похмілля ти стаєш ще балакучішою, то клянусь, не дав би тобі вина ні краплини! Зараз я знайду чудодійний засіб — ти поки що спробуй хоча б з ліжка піднятись і привести себе до ладу.

Довелося знову підняти себе з м'якого ліжечка, яке так і манило повернутись назад і, вкрившись ковдрочкою з головою, забути про всі сьогоднішні справи. Але, на жаль, сувора реальність унесла свої корективи в мої рожеві й безтурботні мрії. Я підійшла ближче до напарника й закинула свої руки йому на плечі. Чомусь саме зранку захотілося саме їх обмацати. Ще й так нахабно! Його очі спочатку виглядали здивовано, а потім хлопець уже сам пустив свої руки туди, де він звик постійно їх тримати, — на мою талію. І, мушу визнати, таке мені подобалось. Здається, ніби звичайний дотик — скільки емоцій він викликав.

— Пів справи — виконано, сержанте! — грайливо промовила я, проводячи пальцем по його шиї. Зазвичай, коли він вчора мені так робив, я аж з голови до ніг сиротами покривалась. Хотілося перевірити його реакцію. Хлопець напружився, і по ньому було видно, ніби він боровся зі своїми бажаннями. Нарешті ми — квити! — До речі, що ти тут робиш? Ти ж клявся мені, що навіть до моєї кімнати не зайдеш, аби я не подумала, що ти мою дівочу честь хочеш зачепити?

Я продовжувала свої маніпуляції, проте вже те дійство відбувалось на його лиці.

— Ну, як тобі сказати, Рі, — почав він, — просто на тому дивані у вітальні холодно спати. А біля тебе спати — ще те задоволення, чесно! Тим більше, це — моя квартира, тому сплю там, де хочу.

— Вагомі аргументи, сержанте, — я схвально кивнула головою й потягнулась, аби коротко поцілувати Пашу хоча б у щоку, проте він відвернувся. Досить дивно після його вчорашніх слів про любов... — Хіба я не можу віддячити своєму напарникові за те, що не залишив мене саму?

— Від тебе реально тхне перегаром, — скривився Паша й поки я дихала собі в долоню, щоб переконатись у тому, що хлопець каже правду, — Супрун уже встиг зникнути за дверима.

— От брехун! — буркнула я сама собі й злісно подивилась у бік дверей. Випила я мало, тому ніякого поганого запаху від мене не було чутно. — Знав би цей ідіот від чого взагалі відмовився! Таку дівчину проміняв! Ай-яй-яй!

Мене, звісно ж, ніхто не почув, тому я в трохи зіпсованому настрої через те, що мене конкретно "продинамили", попрямувала на водні процедури. У ванній кімнаті я пробула досить недовго, тому що годинник уже тікав, тонко натякаючи на те, що коли я запізнюсь на роботу, то одразу ж вилечу зі стажування, як пробка від шампанського. Тому я й не сильно марафетилась: мене ж все одно радіослухачі не бачать, а тільки голос мій мелодичний слухають. Тільки як от тепер пояснити Аліні Василівні, що цей голос тепер уже й не такий красивий? Ну що ж, доведеться гудіти в прямому ефірі... тоді мені — точно каюк!

Я в темпі канкану вискочила з ванної, сподіваючись на те, що на кухонному столі хоч щось залишилося після наших із Супруном посиділок. Але, на превеликий жаль, там лише стояла чашка з чаєм і декілька бутербродів із сиром. Ну, це вже більше, ніж узагалі нічого.

— А що, в нас більше нічого не залишилось? — поцікавилась я, куштуючи бутер. — Чи ти все встиг сам доїсти?

— Цього разу я теж встиг перекусити бутерами, тому не думай на мене вішати того, чого я не робив, — відповів хлопець і надпив чаю з моєї чашки. Я вдарила його по руці, тому що страшенно не люблю, коли п'ють із чужої чашки. Значить, сьогодні обійдемось без напоїв. — Чого ти так закип'ятилась? Для тебе корисно мало їсти зранку — фігуру збережеш.

Це був тонкий натяк на те, що в мене є зайва вага? Та я й так мало їм — куди ще менше! Я — Дюймовочка й дозволяю собі все, що хочеться, й не гладшаю, при цьому! Можливо, я занадто високої про себе думки, проте це — чистісінька правда.

— Одразу видно, в кого з біології та хімії завжди були погані оцінки, — хмикнула я, вирішивши замінити свою тактику "у будь-якому випадку — хапатися за сокиру" на свій улюблений сарказм. Щось давненько я його не використовувала... схоже, старію. — Сніданок — найважливіший прийом їжі. Саме він надає енергію на весь день.

— Я просто гуманітарій, — крикнув хлопець з коридору, а я лише похитала головою й продовжила жувати свої бутерброди, а чай перелила в іншу чашку. 

Поки був час, то я спокійно сиділа за столом і просто намагалась сконцентруватись на те, щоб пережити цей нещасний день. Хоч душ допоміг мені стати бадьорішою й головний біль не був таким гострим, але все одно відчувала себе вижатим лимоном. Від свого священного ритуалу налаштування зв'язку з цим світом мене відволік рингтон телефону. Але  це був не мій смартфон, а Супруна, який пішов приймати водні процедури. Моя вихованість забороняла мені торкатись чужої мобілки, проте цікавість таки взяла гору, й я полізла до телефону Паші. 

"Евеліна", — ось хто наярював моєму напарнику! Зазвичай, цю дівицю зранку не добудишся — тут сама прокинулась і вже телефонує не до мене, а до Паші. Цікаво-цікаво, що сестриця вже від нього хоче? А, може, він вирішив проявити свої пікаперські здібності й закрутити голову одразу обом? Ну начувайтесь, голубки!

Я взяла слухавку й вирішила помовчати хоч хвилину, щоб таємно вивідати в Елі, що вони тут встигли провернути без мене.

— Алло, Паш? — сказала вона, а я ж не видавала себе, чекаючи того, що Ліна продовжить тараторити. — То наш план з ключами спрацював на "відмінно"? Сподіваюсь, ти ж не залишив Рі на вулиці? За ключі не хвилюйся: вони в мене.

Що-о-о? Як це взагалі називається? Для чого було таке провертати?

— Ніхто мене на вулиці не залишав, — гаркнула їй у слухавку, шкодуючи про те, що відпустила сестру на море. Якби вона була б поруч, то отримала б зараз таку чиполяху, що аж власне ім'я забула! — Може, ти хочеш пояснити про те, що це за цирк із ключами ти влаштувала?

— Здається, я помилилась номером, — режим "сніжинки": активовано. 

— Евеліно, ти прекрасно знаєш, хто я! — занадто голосно сказала я своїм новим голосом, від чого аж сама злякалась. — Повір мені, краще в столицю не повертайся!

— Чого? — в її голосі чувся переляк.

Правильно! Аріну Володимирівну потрібно боятись. Адже, коли я в гніві, то тікайте всі з цієї планети, бо тоді відбудеться щось ду-у-уже страшне.

— Тому що я такий скандал влаштую, що ти швидесенько додому поїдеш, — грізно сказала я. — Арівідерчі! Пізніше поговоримо й...

Ліна кинула слухавку, так і недослухавши моєї фрази, проте з нею я розберуся пізніше. А ось що робити мені з Пашею — це вже нове питання... У даному випадку в моїй голові з'являється лише одна фраза: стратити не можна помилувати. І я от саме й роздумувала над тим, де поставити в такій ситуації тире. І поки я думала-гадала — мій герой з'явився на порозі кухні, як ні в чому не бувало. Вирішивши, що зроблю так, як вже карта ляже, я з примруженими очима спитала:

— Нічого не хочете мені розповісти, товаришу сержанте?