Розділ 23

Цей поцілунок не був просто звичайним сухим дотиком губ, — це було те, чого мені не вистачало останнім часом. Таке відчуття, ніби мене до того моменту "Х" просто тримали в найспекотнішній пустелі, а тут раптово знайшлося джерело, яке оживило мене. Та й через нього я сама можу захлинутись у власних почуттях і емоціях... 

Я обійняла хлопця за плечі, проте навіть крізь футболку відчувала, що його м'язи під моїми пальцями наче електризувались, але в моїй голові й думки не було, щоб свої руки перемістити ще кудись. Я кожною клітиною відчувала, що між нами є такі іскри, що якби все зайшло далі, ніж просто поцілунки, то відбувся б вибух. І, навряд чи, б ми залишилися живими...

Хлопець тримав мене міцно-міцно за талію, що я подумала про те, що він наче боїться мене відпустити. Наче ми стоїмо над величезною прірвою, де зробиш один неправильний рух — і просто полетиш донизу. Але такі торкання мені дуже подобались.

— Ох, що ж ця молодь посеред вулиці витворяє? — голосно сказала якась бабуся, що я аж з переляку відсторонилася від Паші, важко дихаючи. — Ну не можна ж якось культурніше?

Як виявилось, біля під'їзду й справді сиділи дві бабусі, котрі уважно дивились на нас попри те, що на вулиці помалу почало сутеніти. Цікаво, що вони змогли побачити в напівтемряві? 

Я знизала плечима, проте так і не наважилася відповісти хоч щось. М-да, Аріно, тобі потрібно думати, що казати у своє виправдання з цим поцілунком, а не подумки сваритись із тими бабцями-пліткарками, які постійно знайдуть будь-який привід обговорити все й про всіх.

— Слухай, Петрівно, — відгукнулася друга бабця, — ти хіба в молодості не такою ж була, га? Сама ж мені розповідала, що в тебе скільки кавалерів було, що навіть на пальцях не порахуєш! Чи ти мені збрехала?

— Було, — вона запевняла свою співрозмовницю як могла, — справді було. Тільки в мене ще вистачало совісті проявляти свої почуття не в людному місці. Не те що ось ця парочка, — вона показала на нас рукою й прискіпливо споглядала за мною й Супруном крізь свої величезні окуляри.

— Супрун, — тихо сказала я й шарпнула напарника за футболку, — якщо ми ще тут хоч на хвилину затримаємось, то можемо вислухати скільки всього цікавого, що навіть бажання напитись і поговорити з тобою віч-на-віч у мене зникне швидко. 

— Підтримую твою ідею, Шевчук, — хлопець кивнув головою й показав "окей". От що значить "напарники року!" Працюємо два тижні, а вже он яке розуміння. А я ще чомусь гадала, що ми з ним будемо не на одній хвилі... — Ніколи не хотів бути головним героєм для пліток, які розпускають ось такі от бабки, котрі життя прожили.

Серйозно?

— Я можу тебе привітати, Пашо, але ти вже офіційно став ним, — з награним співчуттям відповіла я й, всміхнувшись, поплескала йому по плечу. — Просто ти на них так дивишся, що в них у голові ще більше епітетів з'являється, щоб принизити твоє еґо.

— Ой, от у тебе взагалі совісті немає, Аріно Володимирівно! — цокнув Паша й похитав пальцем.

— Чого це раптом? — я насупилась й примружила очі. — Я ж навпаки вдалу ідею підкинула!

Ви тільки гляньте на цього нахабу! Я тут безкоштовно генератором ідей працюю, забезпечую йому гідну втечу від цих стареньких — він ще щось від мене вимагає. Ну от скажіть, люди добрі, це — не нахабство в чистому вигляді?

— Ти вітаєш — подарунок не вручаєш!

— У тебе ж День народження, здається, навесні, — протягнула я підозрілим тоном, а в голові почала згадувати, коли ж у нього іменини. Можливо, моя пам'ять і справді вже стала такою, як у старої людини? Ой, це буде дуже погано... — Пашо, от що ти хочеш?

— Поцілуй, — коротко сказав Супрун і вже по ньому було видно, що він серйозно налаштований продовжити те, на чому ми зупинилися через випадкових свідків.

Я справді потягнулась на носочках і вже мала вкотре поцілувати свого любого напарника, проте перед цим я сказала одну-єдину фразу, що змінила хід подій кардинально:

— Нехай тебе бабуся поцілує!

І після цього чкурнула в напрямку інших під'їздів, намагаючись втекти чи то від себе, чи від Паші. Не знаю, чогось так захотілось із ним погратись. Я бігла й відчувала позаду себе, що Супрун от-от наздожене — і я знову здамся без бою. Але ж мені одразу не хочеться ось так безповоротно кидатися йому в обійми, бо вважаю, що ми ще не всі проблеми з минулого, які весь час сидять у моїй голові, вирішили. Так що діємо за принципом, який я звикла називати "я не така — я чекаю трамвая". Побачимо, чи зможе хлопець витримати мою крихку непідступність?

— Аріно! — хлопець все-таки наздогнав мене й виріс переді мною, наче з-під землі, через що мені вже довелось припинити цей безкінечний біг. Вже сама почала шкодувати про те, що погналася бог знає куди без розминки — я для пробіжок не створена. — Ти марафон утечі вирішила влаштувати?

— А тебе бабця поцілувала? — відповіла на питання зовсім іншим дурнуватим питанням. Один із моїх "коронних" прийомів. Для мене така манера спілкування — норма. У той момент я погляд свій скерувала на асфальт замість того, щоб дивитися прямо в очі хлопцеві. Чомусь саме тоді мені так раптом стало цікаво, як цю дорогу прокладали... — І які враження?

— Як добре, що цього разу я тебе не послухав, — полегшено видихнув Паша, а я лише хмикнула й закотила очі. Знаєте — не дуже й треба, щоб мене ця персона слухала! — Зберіг свою психіку.

— Круто, — коротко сказала я, перевівши погляд на небо, на якому вже було видно, як сонце, що переливалося всіма відтінками помаранчевого кольору, потихеньку ховалося під "покривалом" великих сіруватих хмар. Таку красу потрібно було залишити на пам'ять не тільки у своїх спогадах, а й на фото. Що я, власне, й зробила, повністю занурившись у цей чарівний процес створенння естетичних фото, повінстю ігноруюючи репліки Паші. Я просто настільки скерувалась на одній справі, що навіть не зрозуміла, про що Супрун мені розповідає.

Коли я закінчила фотографувати природу й сховала телефон назад у рюкзак, то вже подивилась на хлопця й тихо спитала, почуваючись себе винною в тому, що з мене дуже поганий співрозмовник:

— Про що ти мені торочив ті п'ятнадцять хвилин, поки я була зайнята? 

— Ні, — в його тоні було чутне обурення, — я їй тут хочу сказати, що ти мені ще досі подобається — ти просто фотографуєш свої заходи й навіть краєм вуха не слухаєш нічого! От, Рі, тільки ти так можеш робити! А потім ще й дивуєшся, чого тебе на побачення ніхто не запрошує.

А мені й не потрібно було цього казати. Чому? Тому що міміку Супруна я читаю, як відкриту книгу. Тут навіть рентген буде зайвим, адже кожна дія Паші стосовно мене повністю видає його. Я б з ним, напевно, вже давно була, якби...ми поговорили серйозно й змогли відпустити минуле. Принаймні, щоб мені вдалось це зробити, тому що воно мене ще досі тримає міцно, через що я трохи боюсь довіритись напарнику.

— О-о-о, як ми заговорили, лейтенанте! — протягнула я й поплескала в долоні. — Чи яке в тебе зараз звання, Супрун?

— Я ще тільки закінчив академію й не працював у відділку, панянко!

— Якщо я тобі так подобаюсь, — я вирішила брати ініціативу у свої руки, бо від нього того запрошення дочекаюсь хіба що через три роки — якщо не пізніше, — то де офіційне запрошення на побачення?

Хотілося сміятись від своїх слів. Таке відчуття, ніби я не за рандеву щойно сказала, а за слідчий допит.

— "Офіційне" — це яке? Спеціальний лист, у якому вказана вся інформація щодо місця зустрічі й що взагалі буде? — напарник підняв одну брову й на його губах з'явилась легка усмішка.

— Саме так, товаришу Супрун! — я закивала головою, дивуючись тому, що він зрозумів мої слова. Еврика! 

— А якщо ми наплюємо на офіційний запит і влаштуємо побачення прямо зараз? — запропонував хлопець і галантно поцілував мою руку. На тому місці мені здалось, що мене наче пропалило вогнем. Чи то в мене від перехвилювання вже таке мариться?

— З келихом ігристого? — перепитала я й з надією глянула на хлопця. У його погляді чітко було написано, що й такий антистрес буде присутнім. До чого ж у мене розумний однокласник, який зрозуміє мене в будь-якій ситуації! Недаремно ж мені практично всі стверджують, що мені пощастило з напарником. — Тоді я згідна!

— Ти ніколи не змінюєшся, Шевчук! — хлопець засміявся. — Тільки одне в голові.

— Нічого такого! — я заперечливо захитала головою й легенько вдарила Пашу в плече. — У мене взагалі-то стресова ситуація сьогодні була. Між іншим, дві, я трохи помилилась... тому веди мене, товаришу-сержанте, на своє вечірнє рандеву! — чесно, наче й не пила, проте поведінка моя злегка змахує, як на п'яну. Чи це так почуття хмелять здоровий глузд, даючи можливість серцю відірватись на повну котушку?

Судячи з мого удару, то Супруну боляче не було. Але ж він в цей момент вирішив проявити свої найкращі акторські здібності й уже так блазнював, що хотілося його по-справжньому вперіщити.

Паша як дитина, чесне слово! Але й я, в принципі, теж така, тому ми — дві частинки одного цілого. Принаймні, мені хочеться в цю, на перший погляд, маячню вірити...