Розділ 22

— А я тобі твою бандану приніс, — хлопець сів поруч біля мене й простягнув мою білу хустину, яку я за сьогодні так і не натягнула на голову. — А ти чого тут сидиш, а не у квартирі?

— Ну як — чого? — вихопила з його рук свою річ й усміхнулась. Але, скоріше за все, та посмішка аж ніяк не випромінювала радості чи ще якихось позитивних емоцій. — Просто прокручую в голові романтичні моменти з побачення.

— Он як? — у його голосі чулась насмішка. — З чорними розводами по обличчю?

— Це просто настільки романтичні моменти, що аж сльози йдуть, — нахабно брехала я, стримуючи себе, щоб не заплакати знову від безвихідної ситуації. Ну не казати ж йому про те, що я вмудрилась ключі від квартири загубити! — Тобі, Пашо, ніколи цього не зрозуміти!

— Тоді чому ти про них згадуєш не в затишній кімнатці, а сидиш на холодній підлозі в коридорі? Відчини двері — і тоді я піду.

Я з-під лоба глянула на Супруна, тому що в мене є всі підстави підозрювати, що саме він міг якось витягнути мої ключі з рюкзака. Ще й для чогось мою бандану приніс, хоча міг це зробити завтра. Схоже, хлопець прийшов подивитись і посміятися з моєї забудькуватості. Та він сам попався — далі я зможу розкусити те, що саме Супрун — злодій! Тільки що саме йому знадобилося від квартири сестри?

— Кажи чесно, — я підсунулася до нього й поклала руки на його шию, — це ти поцупив мої ключі від квартири? Ти ж у нас з юридичною освітою, тому розумієш, що крадіжка — це стаття?

— Ти з розуму зійшла, Аріно! — прохрипів хлопець і відсунув мої руки, поки вони сильніше не встигли вчепитися за його шию. — Мокруху тут тільки не роби, бо це також стаття! 

— Для чого тобі знадобились мої ключі від квартири? — зі злістю спитала я, усвідомлюючи той факт, що ледь не придушила свого напарника. В люті я — дуже страшна. — Надумав щось поцупити?

— Які ключі? Нічого я в тебе не вкрав! — заперечив напарник і закотив очі. — Хіба що — твоє серце!

Нічого собі заявочки! Цей факт ще потрібно довести, хоча він, справді, сказав правду. Тільки ніхто ж не казав, що я повинна зізнаватися йому прямо в лице про таке. 

— Ти дурником не прикидайся й очі мені не замилюй! — я поставила прямо перед його лицем вказівний палець у погрожувальному жесті. — Краще зізнайся в усьому й віддай мої ключі!

Хлопець піднявся з підлоги, а в мене з'явилась унікальна можливість притиснути його й витрясти з нього правду, тому що повірити в те, що він не причетний до тих ключей, я не можу. 

— Супрун, по-хорошому, віддай мої ключі — і йди собі своєю дорогою! — процідила я крізь зуби й поставила свої руки на стіну так, щоб напарник опинився в пастці. — Гаразд, так уже й бути, не накатаю на тебе заяву, — це буде тільки в одному випадку: якщо скажеш правду. А якщо ні — я тебе точно придушу!

Можливо, хоч цей прийомчик спрацює й цей партизан розколеться, як міцний горішок?

— Я до твоїх речей взагалі не ліз, чесно! — голосно сказав Паша, тому що одна руку вже перемістилась на його горло. — Відпусти вже мене!

— Точно? — я примружила очі. — Тоді скажи мені, будь ласка, що ти тут взагалі забув?

Я послабила хватку й прибрала руку від його шиї, повернувши її туди, де вона знаходилася з самого початку, — на стіну. Паша нервово потирав своє горло й ледь не жадібно хапав повітря ротом, ніби риба, яку викинуло на сушу. 

— Та ти точно якась ку-ку, — він покрутив рукою біля скроні. Якщо чесно, напарник теж від мене далеко не відійшов — тому він теж трохи того — казковий. — Ледь не придушила мене тупо ні за що.

— Ой, не прикидайся: я не сильно тебе схопила. У мене ще немає стільки сили, щоб придушити такого бугая, як ти, — я махнула рукою й закотила очі. — Ну, і де відповідь на моє питання? Чи тобі ще раз хочеться відчути на своїй міцній шиї мої пальці?

— Ні, я все скажу, — закивав головою Паша й поклав свої руки на мої плечі. Ей, ми так не домовлялись! — Я приніс твою бандану — ключі ніякі не брав. Я їх навіть не бачив! Та й сама подумай логічно: навіщо мені їх у тебе красти? У тій квартирі ж немає нічого такого, щоб мене зацікавило.

Я дивилась на нього дуже уважним поглядом і зрозуміла одне: схоже, напарник все-таки сказав правду, й мені доведеться сьогодні ночувати в під'їзді. Круто! Все життя про таку пригоду мріяла! Навіщо я взагалі ще й на те побачення сьогодні пішла? Не так би важко на душі було б... Все! Поки що з хлопцями та знайомствами на барі зав'язуємо, тому що наступного разу буде болючіше сприймати те, що тебе хотіли нахабно використати.

— Якщо ти повернув мені бандану, то йди собі, — сказала я й кивнула в бік ліфта. — Далі — я розберуся сама.

Я повернула голову в протилежний бік від хлопця й просто крізь сльози дивилася на темні двері чужої квартири. Від комічності цієї дурної ситуації хотілося й сміятись, й плакати водночас. От чого саме я вмудрилася загубити ті кляті ключі? Я ж взагалі ніколи старалась нічого не сплюндрувати, а тут ось таке дійство...

— Щось по тобі це не дуже й видно, — напарник розвернув мене до себе, через що я перевела погляд донизу, щоб тільки не здатись Паші засмученою через ті ключі. Я ж сильна, чи не так? — Аріно, може, вже досить бути сильною й незалежною?

Від цих слів я вже не стрималась і голосно схлипнула, випускаючи всі свої емоції з під контролю. Сльози застилали очі й беззупинно текли по щоках, а я раптово обійняла Супруна й сховала голову на його плечі. У той момент мені так хотілося відчути підтримку, що я навіть полізла до Паші з обіймашками. 

— Ти не уявляєш, як мені хочеться... — тихо сказала я хлопцеві у футболку, — напитись і забути про сьогоднішній день! Не складеш мені компанію?

Ніколи не знімала стрес за допомогою алкоголю, проте сьогоднішній вечір — виняток. Та й не буду ж я таким сама займатись — я ж не алкоголічка якась там на районі, а нормальна дівчина, котрій потрібно просто трішечки розслабитись. А напарник — це найкращий варіант для такої справи. Ще й між нами не всі питання вирішені, тому пляшечка вина мені допоможе розв'язати язик цьому ревнивцю.

Я відсторонилася від Паші й з цікавістю глянула на нього, намагаючись стерти зайву вологу з лиця. Питиме зі мною чи ні — ось у чому питання!

— Щоб завтра ти мені з бодуна капала на мізки, що це я тебе напоїв? — пирскнув Супрун. — Мені такого щастя не треба, тому втримаюся від твоєї пропозиції, Аріно Володимирівно!

— А ви, пане, як я бачу, боїтеся того, що вас понесе одразу ж після першого келиха? — я насмішкувато вигнула брову. — То могли б одразу так і сказати, що ви — пенсіонер, якому вже здоров'ячко не дозволяє — я б усе зрозуміла.

— То це я — пенсіонер? — здивувався він, а я лише кивнула головою й пустила смішок. — Зараз я тобі покажу, який я старий!

І тут раптово напарник підняв мене на руки, від чого я аж пискнула. Я одразу ж зрозуміла, що противитись — це марна справа, тому й довелось уже просто обвити руками його шию, щоб не впасти, й довіритись Пашиним рукам. Що він взагалі задумав? Щиро сподіваюсь, що хлопець усе-таки має серце й не віднесе мене на якийсь пустир, де залишить мене саму на розтерзання всіляким маніякам. Щось моя фантазія від перенервування розігралась не на жарт!

— Пашо, ну чого ти так? — схвильовано спитала я, бо могла й ненароком своїми жартами й підколами образити його. Досить дивно, що я про таке думаю, тому що я ніколи задумувалася над тим, що своїми прямолінійними висловами могла зачепити когось. Не в моєму це стилі. — Та я ж просто пожартувала, чесно! Просто скажи, що ти задумав зі мною зробити. А я натомість розповім про своє побачення, яке тебе так хвилювало... Супрун, скажи вже хоч щось — не мовчи!

Хлопець мовчки спускався поверхами донизу, ігноруючи мої будь-які слова, й моментами поглядав на мене своїми хитрими очима. От що вже цей жук задумав? А якщо це — щось погане? Тоді я в будь-якому випадку повинна залишитись живою, щоб помститись напарнику! Я схилила свою голову на його плече й просто виводила якісь невидимі узори вказівним пальцем по його шиї від нудьги. Якщо вже хлопець мовчить, як партизан, то хоч його м'язи вивчу й заодно анатомію підтягну, яка мені ніколи не знадобиться. Хоча...знаю я одного такого лікаря, якому така інформація буде дуже корисною — Святику Мартинюку.