Розділ 21

— Аріно, на дверях цього кабінету позначено "прохідний двір", чи як? — суворо звернувся до мене напарник і войовниче склав руки на грудях. Його лице виглядало дуже напруженим, адже чітко виднілися вилиці, які ледь не ходором ходили від злості. — Що в нашому кабінеті роблять посторонні? Ти ж розумієш, що тут знаходиться дорога апаратура, яку твій Денис може зламати?

Яка взагалі його муха вкусила? Та, що злість і неадекватність пробуджує? Тоді, в такому випадку, нам з Денчиком надовго затримуватись не можна, бо Паша скоро вже почне й руки розпускати — скільки в нього того отруйного гніву. 

— Чого ти так занервував? — дещо налякано спитала я й трохи підійшла до нього. Він спрямував свій розлючений погляд на Дениса, повністю ігноруючи моє питання. — Просто Дену стало цікаво подивитись на студію — я не бачу в цьому нічого загрозливого для апаратури.

— А ти хіба забула, що казала Аліна Василівна про сторонніх на робочому місці? 

— Слухай-но, якщо ти заспокоїшся, — почала я й відійшла від напарника на своє попепеднє місце, — то я собі піду спокійно й ніхто тут надовго не затримається. Адже в тебе настрій скаче так само, як і будь-якої дівчини під час ПМС.

Денис тихо пирскнув у кулак, але потім посерйознішав під прискіпливим поглядом Супруна. Здавалось, що хлопець своїми очима на відстані хотів пристрелити мого друга. 

— А ти йди, йди собі! — голосно сказав Паша й, всміхаючись, указав на двері. Та хто він тут узагалі такий, щоб виганяти мене звідси? Я не горда, тому можу й сама піти тоді, коли захочу! — Сподіваюсь, що мені потім не доведеться ще й вислуховувати про ваше солодке побачення!

Він і справді ревнував. Та ще й як! Тільки для чого влаштовувати цей лицемірний цирк із дружбою? Ми ж домовились бути чесними й щирими одне з одним. Для чого порушувати власні ж правила?

— А я піду, справді! — парирувала я й стверджувально кивнула головою. — От чого я тут стою й з тобою балакаю, ніби на базарі? Денчику, ходімо від цього ревнивого альфа-самця, поки він тут не луснув від гніву!

— А ти — дурепа, яка ніколи не бачить очевидного й літає у своїх рожевих мріях! — вигукнув у спину хлопець, а я скинула з себе ту кляту олімпійку й сильно жбурнула нею в Супруна. Шкода, що з першого разу не вдалось розбити йому довбешку, як то було в сьомому класі! 

Ми вийшли з кабінету й я з усією злістю грюкнула дверима, проте й це не допомогло втихомирити свій розпечений гнів. В якусь мить хотілося залишити Дена й, зайшовши назад у студію, вдарити з усієї сили Супруна. А то ці недомовки в наших заплутаних стосунках мене вже конкретно почали бісити!

— Чого він так до тебе ставиться, як до своєї дівчини? — тихо спитав хлопець і подав мій рюкзак, який бармен увесь цей час тримав у своїй руці. 

Я легенько всміхнулась, намагаючись віддихатись від пережитого стресу.

— Просто Паші його дівчина не дала й продинамила на сьогоднішній вечір — ось він і біситься! — я сперлась об стіну й навмисне промовила цю фразу голосним тоном, щоб горезвісний напарник почув мої слова. 

І, звісно ж, відповіді я ніякої не почула, то просто взяла Дениса попід руку й ми попрямували в напрямку сходів, щоб якнайшвидше покинути це місце, в якому постійно я проявляю свої найгірші риси характеру.

— Мені здалось, чи той Паша справді ревнував тебе? — поцікавився Денчик й кивнув очима на вікна нашої студії. Ми вже знаходились на вулиці, де було прохолодно, через що я вже почала жалкувати, що даремно залишила напарнику "на пам'ять" про нашу сварку ту вітровку. — Хотілося йому в лице декілька разів заїхати, якщо чесно.

"Справді? — подумки здивувалась я, проте цього не сказала вголос. — А по твоєму лиці так і було видно, що трішки страшно за своє життя стало!"

— Якщо й ревнував, то це — його особисті трабли. Давай хоч поза роботою про нього згадувати не будемо: мені з головою вистачає того, що я його кожного дня бачу, — різко відрізала я, чітко даючи зрозуміти хлопцеві, що про іншого я не хочу й згадувати в такий чудовий вечір.

— Гаразд, панянко! — він підняв руки догори, ніби визнаючи поразку. — Як ти мені розповідала, що хоч і прожила в столиці два тижні, проте ніде не була — я пропоную прогулятись вечірнім Києвом. 

— Сподіваюсь, що це буде не нудна лекція з історичних пам'яток столиці? — спитала я й обійняла себе руками, бо відчула, що трохи стало прохолодніше. Ще й як вітерець не вчасно подмухав! — А то в школі я не дуже любила історію.

— Ми пройдемо повз такі місця, про які ти будеш ще довго пам'ятати, — запевнив хлопець і віддав мені свою вітровку. Я засоромлено забрала її з його рук та з опущеним поглядом натягнула одежину на себе. Чомусь у той момент на темно-сірий асфальт спокійніше було дивитись, ніж у вічі Денису. — Не соромся, мала, це ж просто звичайний приємний жест. Не хочеться, щоб ти застудилась і через мій провтик просиділа декілька днів у квартирі замість того, щоб радувати радіослухачів своїм красивим голосом.

— Все одно якось незручно, — знітилась я, проте все ж підняла погляд на хлопця. Він посміхнувся й потріпав моє волосся. — З боку це виглядає так, ніби я тебе обкрадаю. А за комплімент — дякую! Хоч я й не звикла їх чути в свій бік...

— Для такої дівчини, як ти, не казати жодних компліментів — гріх! — посміхнувся хлопець, а я махнула рукою й засміялась. — А взагалі: може спочатку зайдемо в якусь кав'ярню, щоб зігрітись? А то ти хоч і мовчиш, але по тобі видно, що скоро в крижинку перетворишся.

— Я не проти, — погодилась я й щиро посміхнулась Денису. 

І хлопець за декілька хвилин привів мене в найближче кафе, щоб хоч трохи вивітрити з моєї голови Пашу...

 

***

 

Спочатку все дійсно було добре: ми дві години просиділи в кав'ярні, де мені вдалося зігрітись і мій поганий настрій випарувався в той момент, коли на вулиці знову з'явилось сонце, яке вже сідало. З Денисом було легко й душевно, що було таке відчуття, ніби ми сто років знайомі. Доволі банальне порівняння, проте саме це я й відчувала, коли ми з хлопцем обговорювали цікаві теми. Але я не до кінця була з ним щирою, коли розмова доходила до стосунків між нами: ми — просто друзі чи щось більше. Хоч я прекрасно розуміла, що використовую Дена, щоб відволіктися від думок про Супруна, проте мені не хотілося втрачати нового знайомого через свою дурнувату однолюбність. Можливо, стерпиться — злюбиться? Це я поки зараз не можу позбутись від тих клятих почуттів до напарника, проте мені потрібно прийняти те, що Паші подобається якась інша дівчина, а не мала Арінка, яка просто ще не може відпустити минуле. 

Під час посиділок у закладі я старалась не показувати того, що в деякій мірі мені сумно, тому що не хотілося засмучувати Дена. Проте й сам хлопець у деяких моментах виглядав напруженим і постійно відхиляв дзвінки невідомого абонента. Але коли хлопець відійшов до вбиральні, на його смартфон знову зателефонував той самий номер. Не знаю чого, проте моя рука вже сама з цікавістю потягнулася до апарату й відповіла на дзвінок:

— Доброго вечора! — привіталась я. — А хто це телефонує Денису? Якщо що — я можу передати ваше прохання моєму другові.

— Я — його дівчина! — заявив жіночий голос у слухавку, від чого я ледь не захлинулась чаєм. То виходить, що весь час Ден мені морочив голову, а в нього є кохана дівчина? — Хоч ми й посварились, але ти не сподівайся на те, що він буде твоїм, адже після кожної такої наївної дурепи, як ти, він все одно повертається до мене. Зрозуміла?

— Так, — від образи я відчула неприємний ком у горлі, через що я важко зробила останній на сьогодні ковток чаю в цьому закладі, — дякую за розмову. До побачення!

Я поклала назад смартфон Дениса так, як він і лежав, і почала швидко збиратись. Затримуватися в цьому місці в мене не було жодного бажання. Звісно, сумно, що мене ледь не використали у власних цілях, але треба жити далі й просто зрозуміти, що мені вкотре зустрілась не моя людина. 

— А ти вже хочеш іти? — спитав Ден, коли повернувся за столик. — Якщо чесно, то мені теж тут набридло.

Я здивувалась його невимушеності. А я ж, дурепа наївна, гадала, що він не здатен на брехню. Будь-хто — тільки не він!