Розділ 18

— Пашо, давай залишимо все так, як і повинно бути, — сказала я й уважно глянула на хлопця. — Я більше не хочу повертатись до тієї теми. Так, ти мені й справді подобався раніше, проте я не хочу, щоб це ставало перепоною між нашими приятельськими відносинами...

...адже у цих стосунках ми потонемо обоє через постійні сварки та недорозуміння. Певні причини не дадуть спокійно жити далі й відпустити все погане разом з минулим. А я, схоже, весь час відчайдушно трималась за ту минулість, наче потопельник — за рятувальний круг. І досі не можу перестати це робити...

Цього я, звісно ж, не сказала хлопцеві, бо не хотілося гасити ту крихітну жевринку тих згасаючих почуттів, яка залишилась між нами.

Його погляд став хмурнішим і по лицю хлопця було видно, що він наче бореться з собою, щоб не зробити зайвих дій у мій бік. 

— Але ж ми навіть не спробували! — голосно промовив Паша й дивився прямо мені у вічі. — Вибач, справді перегнув палицю. А я й не казав, що хочу з тобою зустрічатись. Я просто помиритись хотів.

Досить дивною мені здалася ця відповідь. Наче він у цьому плані нещирий зі мною й намагається приховати за звичайними фразами щось справжнє. Та я й сумніваюсь того, чи справді хочу почути ту правду... Чи не сумніваюсь?

Схоже, мені терміново потрібен психолог. Я навіть знаю, хто саме!

— То я так і не думала, — я сказала неправду, проте підозрювала Супруна в обмані, навіть не знаючи того, що коїться в його голові. — Я все зрозуміла так, як ти мені намагався пояснити. 

— От і добре, напарнице! — хлопець все ще стояв біля мене й клацнув по носі. — А тепер — за роботу!

— Ей! — я крикнула й простягнула кулак до Супруна, який, певно, подумав, що я вдарити його хочу. Він відійшов від мене, а я знову підійшла до нього. — Взагалі-то це моя фраза, а ти її нахабно вкрав! Кулачками стукнутись, напарнику, ти не хочеш? Це ж така фішка!

— А я вже ненароком подумав, що ти, за класикою жанру, вирішила мені в лице заїхати, — засміявся хлопець, але все ж долучився до виконання того "прийомчику".

— У тебе на лиці такі думки й були написані. Невже я у твоєму уявленні такою злюкою з бітою та газовим балончиком виглядаю?

Я глянула на настінний годинник, який показував, що до ефіру в нас ще є півгодини вільного часу. Схоже, Супрун навмисно вимкнув мій будильник, а потім збудив. От що він за людина така? Але цього разу його можна помилувати(повірити не можу, що я про це щойно сказала!), тому що ж нарешті наші приятельські стосунки зрушили з постійно зупинки ненависті й зневаги. Але все-таки пізніше, трохи згодом, цей генератор трохи дурнуватих ідей щодо того, щоб помиритись із людиною, отримає від мене.

— Ти про найголовніше забула, — показав на своє чоло хлопець, а я одразу ж здогадалась, про що напарник каже.

— Про що? — режим "дурепи": увімкнено.

— Про олімпійку й твій блискавичний удар, — підмітив хлопець і взявся за голову. — Тобі взагалі їх не можна більше їх одягати, а то й справді виглядаєш у них, як гопник на районі.

Мене ще з гопником ніколи не порівнювали, от справді! Цікаво, скільки ще нового я про себе сьогодні дізнаюсь? Хотілось одночасно й прибити Супруна десь за гаражами, й послухати ще, можливо, останні у його житті епітети й порівняння, від яких мені чомусь було смішно.

— Це сталось випадково, і я не думала, що зможу так, — з почуттям провини відповіла я й знизала плечима. — Сподіваюсь, що ми цей інцидент кожного разу згадувати не будемо?

— Я — точно ні, — відповів Паша й всміхнувся. — А ось наші однокласники стовідсотково запам'ятали тебе тільки завдяки такому екстравагантному випадку. Хто б міг подумати: звичайна вітровка ледь не стала знаряддям убивства.

— А чого це ти раптом за наших згадав? — поцікавилась я, попиваючи своє капучино. — Ти ж не хочеш сказати, що скоро відбудеться зустріч однокласників?

Хлопець мовчки кивнув головою й стримано всміхнувся.

— І коли ти взагалі збирався повідомити мені цю новину? — роздратовано спитала я й закотила очі. — Але навіть якщо б і повідомив ще пізніше, то я б усе одно не пішла туди. В мене є мої шкільні друзі, з якими я можу й у будній день зустрітись і потусити без цього офіціозу.

— Зустріч сама відбудеться аж наприкінці серпня, тому в тебе ще є час подумати.

Я замовкла, тому що обдумувала про ту кляту зустріч. Хоч і не бачилась із більшою частиною однокласників, але мені справді цікаво те, що сталось із моїми "колегами по навчальному цеху" за ці п'ять років. Проте, там є ще декілька цікавих осіб, лицезріти яких на зустрічі я не маю жодного бажання. І лицемірити перед ними про те, що я сильно за ними сумувала, — теж.

— Щось ми заговорились, — протягнула я, щоб не повертатись до тієї теми з однокласниками, тому що... рано чи пізно все одно довелось би згадувати випуск. А в мене з цим світлим і водночас сумним святом пов'язані неприємні спогади, які ще досі ятрять мою душу. — Може, краще підготуватись до ефіру?

Паша дав мені "п'ять" і швидко сів до свого мікрофона, зручно влаштувавшись на своєму стільці. А я ж натягнула навушники й перевірила наш фейдер — всі повзунки були правильно налаштовані й мені залишалось тільки потягнути чарівну кнопочку для виходу в ефір угору. Що я, власне, й зробила.