Розділ 14

Матвійчик вже заснув, солодко поринувши у свої сновидіння — я добре накрила його пледом, щоб хлопчику було зручно, й легенько всміхнулась, коли провела пальцем по його миленькій щоці. Цікаво, коли нарешті в мене буде дитина?

Я важко зітхнула, коли усвідомила, що такого в мене ще певний час не буде, й перевела погляд на Пашу, який сидів на стільці й зосереджено дивився на стіну. Про що ж він так думає? Ось у чому запитання — відповіді ніякої.

— Та й про кого ж казочка? — сухо спитав Супрун і глянув на мене. 

— Я все на ходу придумувала, — нахабно збрехала я й відвела очі в протилежний бік від хлопця, щоб не видати себе. Довелось навіть на інше крісло пересісти, щоб не тривожити малого. — Просто фантазія така. Не розумію, чого тобі казка раптово здалась підозрілою?

— Не бреши, Аріно! — Паша на своєму стільці з колесиками під'їхав аж до дивану й зупинився напроти мене, чому я й здивувалась. Я ж сподіваюсь, що це не допит буде? — Ти не вмієш брехати, я тобі чесно кажу.

Він трохи нахилився ближче до мене й повернув до себе моє обличчя, ніжно провівши пальцями по моїй щоці. Я сильніше втиснулася в сидіння, але вже не була впевнена в тому, що зможу далі казати неправду. Всіма фібрами своєї душі хотілося прокричати йому про те, що ця казочка про нас обох і, на відміну щасливого закінчення цієї історії, в реальному житті я не готова пробачити йому. Занадто багато болю він мені того вечора завдав... А я ж гадала, що відпустила своє минуле! А воно, немов якір у морі, що занурився глибоко в мою душу та підсвідомість, не відпускає...

— А я завжди кажу правду, — хриплим голосом відповіла я, подумки мліючи від його дотиків на щоці. Чому попри все те, що стоїть між нами, мене все ще тягне до нього, наче магнітом? — Супрун, ти завжди в моїх словах шукаєш якийсь вигідний підтекст для себе. Не вигадуй зайвого й не прискіпуйся до кожної фрази, будь ласка!

— Ти ніколи не змінишся, Шевчук! — вишкірився однокласник і похитав головою. — Слухай, можливо, тебе знову поцілувати, щоб ти в стані шоку розкололась, як міцний горішок?

Його очі аж загорілись, коли він говорив останню репліку. В темряві його очей я побачила нестримне бажання та іскри. І мені одразу ж стало зрозуміло, що хлопець збирався втілити в реальність щойно промовлені слова, яких я боялась і хотіла почути водночас. Але мій здоровий глузд увімкнувся в потрібний момент, нагадавши про те, чим може закінчитись цей поцілунок. Це знову будуть насмішки, яких я "наїлася" ще коли вчилась у школі. А я таких принижень для себе більше не хочу!

— Супрун, не смій! — суворим тоном сказала я й виставила перед собою руку. Я цього придурка або приб'ю, або дівку якусь знайду, щоб цілувався з нею досхочу! Мені особисто таке "щастя" не потрібне. — У нас ефір через десять хвилин, ідіот!

— Встигнемо! — впевнено сказав хлопець і через секунду він сам поцілував мене.

Всередині себе я вже відчувала неабияку злість через те, що з моєю думкою ніхто не рахується. Я й сама не одразу помітила, що вже відповіла на поцілунок, а моя права рука спочивала в шевелюрі напарника, активно масажуючи його волосся. Хоч я й знала, що це знову чергова тупа гра Супруна, проте, поки ще не відсторонилась від нього, я вирішила залишити його язику пам'ять про себе. Це досить простий "подаруночок" — я просто сильно вкусила хлопця за язик. Дивно, але я кращого способу не встигла придумати. 

— Зовсім вже з дуба впала? — крикнув хлопець, коли відсторонився від мене й торкнувся свого язика, звідки було видно трохи крові. 

Схоже, хтось трішки перестарався...

— Та ні, з Місяця, — хмикнула я й подала хлопцеві пляшку з водою, яка стояла на столику поруч. — Я ж казала, що можу вкусити, а ти не вірив.

— А я думав, що ти просто так пожартувала.

Хлопець від'їхав на своєму стільці від мене до робочого стола. Ой, ще перехрестись, щоб я зникла, наче як нечиста сила! 

— Думати — не твоє, Супрун! — пустила смішок я й, закотивши очі, сіла на своє робоче місце, бо до початку ефіру залишилось ще п'ять хвилин. — До речі, Супрун, а де мій намордник, який ти обіцяв для мене купити?

— Вдома лежить, — сухо відповів хлопець і зосереджено налаштовував наш пульт звукоуправління. — Думав, що ти перестанеш бути такою дикою, тому й не взяв його з собою. Я завтра особисто його вручу тобі в руки, Арі!

— Перестань уже так мене називати!

— А мені подобається, напарнице, — вкрадливо промовив хлопець і, діставши щось зі свого рюкзака, перекинув по столу мені той батончик. — Заслужила. Цього разу вже краще цілувалась і...

— Замовкни, Супрун! — обірвала фразу Пашика-кучеряшика, бо не хотілося чути його в деякому сенсі двозначних натяків.

Я демонстративно відклала цукерку якнайдалі від себе, приглушивши в собі бажання жбурнути солодким у Супруна, й натягнула навушники, щоб бути готовою до ефіру.

Загалом, попрацювали ми десь три годин з перервами, які тривали тільки п'ять хвилин, що для мене взагалі було несподівано. Але, якщо ж я сама захотіла тут стажуватись, то маю вже дотримуватися такого графіку. Матвій за той час майже не прокидався, а під час ефіру я старалась говорити не надто голосно, щоб випадково не перервати сон племінника. Хоча, у певні моменти мені здавалось, що коли навіть апокаліпсис настане, то Матвійко продовжуватиме спати — наскільки міцний у хлопчика сон.

Під час ефіру я постійно стримувала себе, щоб не засміятись від того, як мій напарник і просто "везуча" людина шепелявив, адже я його добряче за язик вкусила. От йому так і треба, гаду! Я ж попереджала, що кусаюсь. Ніхто не винен у тому, що мій співведучий усі мої слова сприймає як жарт. 

— Ну, і як тобі ефір, напарнику? — з єхидством спитала Пашу.

— Дуже сподобалось бути в ролі клоуна для вельмишановної Арі, — з сарказмом відповів хлопець.

— Як добре, що мій робочий день завершено, й ми нарешті не побачимось! — радісно видихнула я й почала збирати іграшки Матвія.

— А ми вже йдемо? — сумно спитав хлопчик і потер сонні оченята. Тільки не плач, сонечко! 

— Я свою роботу на сьогодні вже виконала, тому ми можемо піти погуляти й поїсти морозива, поки мама нічого не бачить, — я потріпала малого за щічку, щоб потішити його, а він засміявся.

— А мені можна ту шоколадку? — раптом спитав хлопчик і насупився.

— Яку це? — щиро здивувалась я, піднявши одну брову.

— Ту, яку ти нахабно в дитини ж зранку й відібрала, — знову втрутився в чужу розмову Паша йтеж підійшов до мого племінника з тим батончиком. — Їж тут, поки твоя тітка знову не привласнила те, що тобі належить, коли я не побачу.

Матвійко кивнув головою й одразу ж вихопив із його рук смаколик. Малий зрадник! Думала, що хоч дитина буде на моєму боці, але всю "малину" зіпсували ті солодощі. Смаколики в даному випадку — справжнісіньке зло.

— Не заберу, — тихо буркнула я й нещиро всміхнулася Супруну.

— Тобі вірити не можна, Аріно! 

— Типу тобі можна? — я підняла одну брову й склала руки на грудях, а на губах намалювалась насмішка. 

— Мені — так.

— Не сміши! — я махнула рукою та хотіла продовжити свою репліку, проте почула вібрацію свого смартфона, який лежав у кишені моїх шортів. Я хотіла продовжити всі свої аргументи, які крутились на моєму язиці, проте не наважилась озвучувати все при дитині.

Я різко замовчала й дістала свій телефон, на якому вже висвічувалося те, що я терміново знадобилася саме Каріні. 

— Каріно, що сталось? — стривожено спитала я, як тільки відповіла на дзвінок.

— Мені потрібна твоя допомога, — вона одразу поставила перед фактом. У принципі, як завжди. — Евеліна з Матвієм поруч?

— Так, — коротко сказала й зітхнула. Зловила на собі уважний погляд Паші, який намагався щось зрозуміти з моїх емоцій. — А що ти вже встигла натворити?

— Я тобі ще не встигла розповісти, але в мене є хлопець... — від цієї новини я була, м'яко кажучи, шокована. — Точніше — вже був. Я сьогодні хотіла його привести до нас, щоб познайомити з Матвієм. Але... як виявилось, для нього наші стосунки — несерйозні — і йому не потрібна жінка з причепом.

— Це він Матвія "причепом" назвав? — я здивовано випучила очі, а від злості на того козла аж дихання в грудях забракло. Здавалось, от-от задихнусь. 

— І знаєш, що в цьому найжахливіше? — а може ще бути гірше?