Розділ 8

— Ось через це я й побоююсь за своє життя, — сказав Паша, відчинивши переді мною двері виходу з кабінету.

Оу, то цей хлопець таки має якості джентельмена? Тоді ще не все втрачено! Я гордо вийшла першою й попрямувала сходами на перший поверх, навіть не чекаючи Супруна. Пошвидше хотілося покинути цю будівлю, бо цей натовп незрозумілих людей, які бігали туди-сюди, почав уже дратувати й складалося таке враження, що тут кисню мало, попри те, що кондиціонерів на радіотанції повно. А мені ще пожити хочеться! Хто ж тоді псуватиме життя Супруну? Улька навряд чи на це погодиться...

— Ей, ти що, боїшся ліфтом спускатись? — гукнув Паша, а мені довелося зупинитись і завмерти на місці.

Так, я справді боюся замкнених просторів. Але про цей факт хлопцеві знати не обов'язково — в нього з'явиться ще один привід для насмішок. 

— А ніжками ходити набагато корисніше: здоровішим будеш, — відповіла я й повернулася до Супруна обличчям, намагаючись не видати справжньої причини. — Ти хіба не хочеш бути здоровим? 

— Але ж спускатися сходами в таку спеку — теж погано, бо поки дійдеш до першого поверху, то вже нічого не хочеться. А з ліфтом усе просто: зайшов, натиснув кнопку і поїхав.

— А-а-а, ти, я бачу, в нас дуже лінивий, — протягнула я й примружила очі. — І як ти взагалі живеш? Тебе, скоріше, на ручках носять, бо ти ж і ходити своїми двома не хочеш?

— А тобі що, слабо проїхатися ліфтом? — хлопець підняв одну брову й склав руки на грудях.

Я як уявила себе в тій "залізній коробці", то по спині пробігли сироти. Завжди оминала такі штуки десятими дорогами після одного випадку... Я повернула голову в бік того ліфта й ковтнула в'язку слину. А в горлі наче ком став — важко було від страху й слово вимовити. Хоч би не видати себе...

— Ні, не слабо, — тихо сказала я, спрямувавши свій погляд на співрозмовника. 

Супрун відійшов до цього способу пересування між поверхами, а я просто подумки намагалася зібрати всі свої погані думки в одне ціле й налаштовувалась на безпечну "поїздку". Це всього лиш тридцять секунд, за які нічого зі мною не трапиться. У мене ніколи не було бажання застрягнути в металевій коробці, яка знаходиться ледь не в підземеллі, з тим, кого хочеш вбити при першому ж косяку. Сподіваюсь, що це просто мої дурні думки...

— Ти там ще довго буде стирчати, Арі? — спитав Супрун, притримуючи дверцята ліфту.

— Та я вже йду, йду! — роздратовано буркнула я й, схрестивши пальці, зайшла в предмет мого страху.

Двері повільно зачинились — я вже із заплющеними очима відраховувала час до того моменту, спершись об стіну, поки моя скромна персона не покине це можливе місце небезпеки. Нарешті ця штука зупинилась — мені стало набагато легше, бо того разу все обійшлося без панічних атак і без неполадок "транспорту". 

— Я тебе зрозумів — ти справді боїшся замкненого простору, — видав Супрун, коли ми вже були на вулиці. — І навіть не кажи, що це — брехня.

— Бінго! — я плеснула в долоні й показала "клас". — Я впевнена, що з твоєю чуттєвою логікою тобі не на радіостанції потрібно працювати, а в детективному агенстві.

— Знову ти свій сарказм увімкнула? — спитав Паша й закотив очі.

Сарказм — це моя друга мова спілкування. Я навіть інгліш рідко використовую у своїй розмові. Тому, хай звикає до цього не тільки під час ефірів. І взагалі: хай не котить бочку на мене тільки через те, що я розмовляю саме таким художнім засобом! Я ж завуальовано, а не прямо кажу, тому хай подякує хоч за це.

— По-іншому я ніяк не вмію, — я знизала плечима й легенько всміхнулась. — Мине час — ти ще будеш згадувати мій сарказм, от побачиш!

— Та не приведи Господь! — Паша плюнув три рази через ліве плече. Ти ба, який набожний! — То чого ти не попередила про те, що в тебе клаустрофобія?

— Відчепись! Ти мені — ніхто, щоб я тобі про свої страхи розповідала.

— Е-е-ей, жіночко, — він підняв дві руки вгору, — заспокойтеся! Я ж просто поцікавився. І, до речі, я — твій колега. Тому з відмазкою про те, що я для тебе — ніхто — у тебе не прокатить.

— Мені всього лиш двадцять два! — вибухнула я, стиснувши руки в кулаки.

Клянусь: ще хвилина — і я б уже його таки вирубила з правої! Але ж мій здоровий глузд якраз увімкнувся в той момент, коли я вже була готова нанести удар — у відділок не хотілось потрапити. Ніколи там не була й отримувати досвід у закладі правосуддя не хочеться.

Ми якраз проходили повз красивий фонтан, а в моїй голові одразу ж зародився план помсти за його тролінг під час трансляції. Все досить легко й рівень складності, скоріше за все, точно перший: я просто скину цього придурка у воду. Він же сам мав мене там скупати. А я сьогодні побуду його злим джином, який виконує всі бажання господаря навпаки.

— Може, присядемо біля фонтану? — хлопець раптово зупинився й кивнув у бік водограю, а я лише кивнула.

Схоже, мишка сама попалась у капкан. Навіть не довелося ніякої стратегії продумувати, щоб заманити його туди. Поки хлопець не бачив, я з особливим передчуттям потерла руки й гаденько всміхнулась, уявляючи всю ту картину. 

— То що, мир, дружба і жувачка одна на двох? — ненароком спитала я, коли ми присіли скраю фонтана, й простягнула руку в знак примирення. — Пропоную зарити сокиру війни й почати нормально спілкуватись.

— Не знаю, що з твоєю поведінкою не так, але я згоден, — дивно всміхнувшись, Супрун потиснув мою руку своєю. — Сподіваюсь, у твоєму розумінні нормально спілкуватись — це не зустрічатись?

— А ось і ні, Пашику-кучеряшику! — заперечила я й підморгнула йому. — Я досить розумна дівчинка й знаю межі між спілкуванням і стосунками. Та й своєму обранцеві я б нізащо такого не зробила.

І після цих слів я штовхнула його у воду, якимось дивом не полетівши за інерцією за ним. Для нього такі процедури дуже корисні, чесно кажу! Його думки стануть хоч трішечки тверезішими, а то виплескує він всяку дитячу маячню, використовуючи своє фірмове "а тобі слабо?".

— Шевчук, це вже в ніякі ворота не лізе! — прогарчав хлопець, а в мене навіть й око не спінулося від страху. Хоча це ж мене вб'ють через декілька хвилин... — Що це за приколи такі?

— Ну, і як водичка? — сміялась я з його міміки й нахабно дивилась на хлопця. — Ти поплавай, поплавай — може, й мізки свої до ладу доведеш!

— Так, я не знаю, що у твою шалену голову стукнуло, але просто прошу тебе подати свою руку, — Паша уважно дивився на мене й простягнув свою лапу. — Мені абсолютно байдуже на те, що твориться у твоєму казанку!

Досить дивно, що він навіть і не поцікавився, через що саме полетів у воду. Зазвичай, Паша вперто стояв до кінця й декілька разів було таке, що наші сварки ледь не до рукоприкладства доходили. Я примружила очі й все-таки подала йому одну руку, навіть нічого не підозрюючи. І це було моєю найбільшою помилкою, тому що... я вже через декілька секунд сама опинилась у тепленькій водичці. Та що за день сьогодні такий, га? Зранку "скупалася" з поліетиленового пакетика, тепер от — у справжньому фонтані розлежуюсь. Та ще й з ким! З колишнім однокласником, який щасливо всміхається від того, що бачить на моєму обличчі злість. Ото пощастило мені з компанією!

— Я ж казав, що скупаю тебе у фонтані — я це зробив, — безтурботно сказав хлопець і клацнув мене по носі. — А тепер, якщо ми в рівних умовах, то хочу почути особисто від тебе: для чого ти мене скупала у фонтані?

— Я дуже рада, що ти не кидаєш слів на вітер, — нещиро всміхнулася йому. — А покупався ти за те, що обізвав мене "дамою в поважному віці". Ми не домовлялися з тобою, що будемо тролити одне одного в ефірі. А ти це першим почав! 

— На війні всі засоби — хороші, — хмикнув Супрун і виліз з води перший. 

Всі ті, хто проходили повз цей фонтан, не звертали на нас жодної уваги, тому що для них людина у фонтані посеред літа — звичне явище, бо на вулиці панувала страшенна спека. А сидіти у воді — це хороший варіант для прохолодження. Тільки давайте не забувати про те, що ця вода сама за день нагрівається.

— Бачу, ти сама не вилізеш, тому давай краще я тобі допоможу, — запропонував Паша, а я лише вперто промовчала й насупилась. — Господи! Чого ти така колюча? Досі не можеш забути того, що сталося на випускному вечорі?