Розділ 6

— Навіть не думай, що таким жестом ти мене злякаєш, — всміхнувся Супрун і похитав головою. — З твоєю фізичною силою ти навіть і комара не вб'єш.

Звичайно! Він же в нас прям знахар, який бачить усе по людині. Мініатюрні люди можуть так вперіщити, що й ім'я власне можна забути, проте, цьому одноклітинному організму важко буде розвіяти цей стереотип. Я нічого доводити йому не збираюсь.

— Чого це раптом? — я склала руки на грудях, скептично всміхнувшись. — Можливо, з вигляду я й виглядаю досить мініатюрною й тендітною, проте, за роки, які ми з тобою не пересікались, я досить змінилась.

Якщо чесно, то я збрехала, щоб хоч трішечки налякати Супруна, а то виглядає занадто сміливим. Мій максимум у якійсь боротьбі — біта й газовий балончик. А ще — чорна олімпійка, завдяки якій якраз макітра Супруна постраждала в сьомому класі. Вона в мене ще досі зберігається в шафі як цінний і водночас ледь не кримінальний артефакт із моєї грішної молодості. Перших два засоби самозахисту з'явились у мене після вечірки в Саші Волошиної, яку ми з подругами, власне ж, самі й зіпсували. Ех, були колись такі часи... А зараз — просто суцільна нудьга!

Хлопець вкотре похитав головою, не вірячи моїм словам, але піднявся з дивану й підійшов до мене ледь не впритул. Я трішки занервувала від такої близькості, але виду старалась не подавати, нахабно вдивляючись у його темні очі. 

— Невже наша криклива Арі може не тільки словами бити, а ще й руками? — вкрадливо спитав Супрун, поклавши руки на стіл, об який я сперлась. І я, таким чином, потрапила в "пастку". — Покажеш декілька прийомчиків?

— Не рекомендую перевіряти їх на собі! — швидко промовила я й заламала його праву руку за спину, від чого хлопець закричав.

Я навіть і не очікувала того, що в мене так вийде. Але, мушу визнати, що в екстремальних ситуаціях, моя голова активізується набагато швидше. Все-таки недаремно я дивилась із Улькою ті її серіали про поліцію та вбивства — хоч чогось путнього навчилась. Треба буде ще якось ось так попрактикуватись. Тільки так це потрібно зробити, щоб Супрун хоч живим залишився, а то мало, що там у нього. Може, в нього взагалі там дівчина є? І коли вона дізнається про те, що я його тут калічу, то по судах точно тягатиме. А мені воно треба?

— Що у вас тут уже відбувається? — спитав Діма, який визирнув зі свого кабінету. На його лиці вже було видно посмішку. Схоже, я сьогодні працюватиму ще й клоуном. — Перший день — ви вже допускаєте рукоприкладство!

Так швидко відпустила руку мученика, ніби це не я ще хвилину тому була в ролі копа, який зловив небезпечного злочинця, що Супрун аж відійшов від мене аж до дверей — настільки зрадів своїй свободі. 

— Та це ми прийоми самооборони відшліфовували, — я махнула рукою, нервово засміявшись. — Але, на превеликий жаль, наш Пашик не впорався з сьогоднішнім завданням.

— Просто з макітрою дехто не дружить, — буркнула ображена сторона, стоячи біля виходу й потираючи свою руку. Ой, як же мені його шкода! Мені що, підійти до нього та ще й вибачитись? — Шкода, що в мене є один найважливіший недолік — я гномиків і красивих дівчат не б'ю. Ти потрапляєш у першу категорію, якщо що.

Від цих його отруйних слів аж не по собі одразу чомусь стало. Я завжди старалася пропускати ці уїдливі коментарі стосовно своєї зовнішності крізь себе й не зациклюватись на цьому, проте того разу захотілось ще раз скрутити йому ту руку, щоб він нарешті замовчав. Але в реальності — я знову стримала свої пориви й важко видихнула, зімкнувши верхню праву кінцівку в кулак. 

— А чого ж ти відійшов аж до дверей? — я перевела тему, щоб ще не розплакатися при цьому придуркові, бо він сприйме це як за поразку. А я не готова так швидко здавати свої позиції! — Настільки сильно боїшся моїх нових можливостей?

Я сильно захопилась тоном розмови, що навіть і забула, що окрім мене й Супруна в студії присутній ще й Діма. Хоч і незручно потім буде за цей весь балаган, який я влаштувала, але хай краще він сам це побачить, аніж дізнається про мене справжню десь за гаражами.

— Відійшов тому, що ти — некерована, — сказав хлопець із острахом. Тю! Теж мені, жертва побоїв! Я не думала, що колишній однокласник виявиться слабаком. — Знаєш, а я вже задумався над тим, чи не скажена ти...

— Тоді попереджаю останній раз нормальною українською мовою: якщо ти свої лапи не будеш тримати подалі від мене, то сьогоднішній випадок здасться тобі квіточками, — твердо промовила я й для переконливості клацнула зубами. — Ферштейн?

— Я тобі намордника завтра принесу, Арі! — засміявся хлопець, а я злісно блиснула очима. — Тобі б він дуже пасував, от чесно!

Поки ще ефір не почався, то я вийшла з кабінету й злісно грюкнула дверима, залишивши Супруна в гордій самотності. Так більше продовжуватись не може. Просто не повинно. Бо до кінця літа я встигну й посивіти, й усі свої нервові клітини розкидати на всі боки. І вгадайте, куди ж я пішла? Правильно — до Аліни Василівни. Але, коли я вже була біля дверей її робочої кімнати й вже мала заходити, то різко передумала й повернула в зовсім інший бік. 

Не знаю, чого я не набралася сміливості й наскаржилась на Пашу. Скоріше за все, не хотіла себе осоромити. Адже, якби я це все ж таки зробила, то мені б керівниця сказала б, що я — людина, яка при перших конфліктах і труднощах, біжить і жаліється, не в змозі вистояти за себе. Вона ж Пашина родичка, тому стовідсотково нічого йому казати й не буде. Нічого страшного! Може, сьогодні я й здулась, адже цей ідіот вже й на особистості почав переходити, але завтра йому точно буде непереливки.

У відчаї та легкому сумі мені хотілося почути слова підтримки від Улі — тим паче, якщо я обіцяла, що зателефоную до неї й по відеозв'язку покажу студію. Вже за декілька хвилин у моєму смартфоні виднілася подруга, по якій було видно, що вона встала нещодавно.

— Слава богу! А я вже думала, що ти мені не зателефонуєш, — аж ожила вона, коли побачила мене. Я сумно їй усміхнулась і сіла на ближчий стілець від нудьги. — Ти вже була в ефірі? 

— Ще ні, — коротко відповіла я. — Ми після дванадцятої будемо.

— Та-а-ак, — насторожено протягнула вона, уважно дивлячись на мене навіть крізь камеру, — а що з настроєм?

— Все нормально, — буркнула я, опустивши погляд донизу. — Просто зі співведучим не склалися стосунки.

— З Супруном чи що? — широко розплющила очі Уляна, а я, здається, почала здогадуватись, звідки в нього мій номер. От Улька! — І що він наговорив?

— Тобто, ти знала, що він буде моїм співведучим раніше за мене? — я здивувалась, не приховуючи своєї злості на подругу. — І це ти йому дала мій номер?

Від цього аж гнів почав закипати всередині, немов у вулкані. Для чого йому потріьно було давати номер телефону? Як вона могла зі мною так вчинити? Я ж навпаки хотіла його забути, викинути зі свого тверезого й, здається, п'яного серця. 

— Повір, про це я сама тільки вчора від Свята дізналась, — виправдовувалася дівчина, дивлячись на мене винуватим поглядом. — А номер, скоріше, Свят якраз і дав. Я тобі клянусь, що тебе я б так не підставила!

— Не думала, що твій хлопець такий..., — розчаровано видихнула я, — скалярний добуток. Гаразд, проїхали. Але передай йому, щоб краще не ходив темними провулками, а то його хтось точно кокне за те, що чужі номера телефонів роздає.

— Обов'язково передам, — вона закивала головою й почала щось їсти, через що в мене в самої з'явилося досить сильне відчуття голоду. — Слухай, а, може, це якийсь знак — і вам обом із Пашею пора примиритись?

— Ти що, зовсім здуріла? Я ніколи не примирюсь із цим телепнем! — я видала це занадто голосно, тому, щоб на мене звертали увагу, довелось зменшити кількість децибелів свого звукопостачання: — І що ти маєш на увазі "примиритись"? Ти ж не кажеш прямо кликати його на рандеву?

Так, подумки схрестила пальці й очікуємо ту відповідь, яку я хочу почути найбільше.