Я здивовано кліпала очима, роззявивши рота. Невже я не сплю й переді мною дійсно стоїть Супрун, який аж сяє, як начищений чайник? Чому саме він асоціюється в мене з чайником, то навіть не питайте, бо просто —чайник. Навіть щипок за руку не допоміг мені переконатись у цьому, тому я й продовжила дивитись на нього, не в змозі відвести погляду.
— Не очікувала мене тут побачити? — відповів хлопець і миттєво поставив мою щелепу в правильне положення. Я відсахнулася від нього, щоб він не дозволяв собі зайвих дій стосовно мене. — Я ж тобі казав, що ми колись ще зустрінемось — ти не вірила.
— Я очікувала побачити тут нормального хлопця, — всміхнулась я, відвівши очі в бік Аліни Василівни, якій, схоже, не подобалося те, що ми в її кабінеті свої стосунки з'ясовували, — а не колишнього однокласника, який скрізь "по блату" проходить. Але, на жаль, не судилося...
— А хіба це погано? — на його обличчі не було ні краплинки сорому чи ще чогось подібного. Супрун — уособлення шикарного пофігізму. Цікаво, де він брав уроки з цього виду мистецтва? Може, й мені піти? — Я вважаю, що в мене є талант, а Аліна Василівна просто допомагає мені вийти в люди.
У нього є талант? Він це зараз серйозно? Та я ліпше повірю, що на планеті існує шоста планета, ніж у те, що Супрун годиться на посаду радіоведучого! Маячня якась. І для чого йому це? Тільки для того, щоб показати, який він у нас крутий, а я — ніхто?
— Щось я не вірю твоїм словам, — недовірливо протягнула я, пропалюючи очима свого напарника. — Не думаю, що тобі вдасться мене посунути й зайняти головне місце в серцях наших слухачів.
— Ще й як вдасться! — самовпевнено заявив брюнет, закивавши головою. — І ти найпершою опинишся ось тут, — хлопець провів уявну лінію з верху до підлоги, що мене обурило, але я вирішила не показувати себе з поганого боку.
Ага, хай помріє далі про таке! Скоріше, це саме Супрун опиниться на дні або ж сам звільниться, бо, повірте, зі мною не кожний витримає. Не думайте, що я якась там істеричка, проте, якщо мене кожного дратувати своєю присутністю, то цій людині буде "пожили — і досить".
— Я не зрозуміла, — Аліна Василівна втрутилась у монолог Супруна, а по її голосу було чути роздратування й початкову злість, — з якого дива ви з'ясовуєте свої стосунки в моєму кабінеті? Для цього є коридор і вулиця! А в мене немає жодного бажання спостерігати за вашими сварками, коли вам обом потрібно об'єднатись, щоб рейтинги вашої рубрики були на висоті. Можете сваритись будь-де, але не в моєму кабінеті й не під час ефіру! Зрозуміло?
— Я вас зрозуміла, — у мені миттєво зник запал з кимось сваритись, тому я й принишкло відповіла. — Покажете наше робоче місце, будь ласка?
Вона мовчки кивнула й вказала рукою на вихід, і мені довелося одним поглядом натякнути Паші, що його це також стосується. Певно, дивилась я страшно, бо хлопець через декілька секунд вже відчинив двері й пропустив нас із начальницею першими вийти в коридор. Я нічого не відповіла цьому показному прояву джентельменства й ввічливості. Даремно я казала, що ми можемо не спрацюватись — он як розуміє з першого разу. І це без слів!
Я ледь-ледь наздогнала Аліну Василівну, яка на своїх підборах йшла не маленькими кроками, як я у своїх кедах, а семимильними. Вона, певно, хоче якнайшвидше показати наше робоче місце, бо так поспішає кудись. А біля мене прилаштувався ще й цей Супрун, який виглядав аж занадто розслабленим! Може, він зранку встиг уже щось випити? Ні, тут його можна зрозуміти: перший робочий день і все таке інше. Мені б теж не завадило — скільки ж нанервувалась я сьогодні! А це ще тільки ранок...
— Ти чого йдеш біля мене? — тихо просичала я хлопцеві, але, здається, він мене точно не почув. До його вух просто не долетіла ця інформація. А кричати задля того, щоб привертати до себе увагу, я не збиралась. — Можеш іти, будь ласка, з іншого боку?
— А я завжди ходжу тільки з лівого боку, — твердо сказав хлопець, а я всього лиш примружила очі й цокнула. — Бо з правого — небезпека.
І як це йому ще від сорому погано не стало? Скільки пам'ятаю його, то він ніколи не ходив з одного боку. Це він так просто дражниться з мене, щоб роздраконити. Але я його вже розкусила, тому в колишнього однокласника нічого не вийде!
Керівниця завела нас до кабінету, в якому ми з Супруном будемо працювати. Наше робоче місце було доволі просторим і світлим, але все одно наче чогось не вистачало. Скоріше за все, затишку. От не йокнуло в моєму серці ось те бажання приходити сюди частіше. Начебто інтер'єр і не був похмурим, але особисто мені бракувало хоч якихось вазончиків. На стіни б також хотілося щось повісити, щоб не було пусто й хоч якось "розфарбувати" цю робочу зону Мені ж тут ще працювати потрібно. А я — творча людина. Цікаві ідеї приходять лише тоді, коли гарно облаштований твій куточок. Я змовчала й не виказала своєї загальної думки про студію, щоб не сваритися в перший же день із начальством. Коли вже зможу адаптуватися тут — тоді спробую достукатися до неприступної начальниці.
— Це і є робоче місце вашого дуету діджеїв, — підвела підсумок Аліна Василівна, коли ми з Супруном мовчки оглянули весь кабінет. Потрібно буде зайнятися нашим робочим куточком, адже в такому стані залишати я його не збираюсь. — До речі, познайомтесь із нашим звукорежисером — Дімою, — вона вказала рукою на скло, за яким сидів хлопець з яскравою посмішкою. Що ж, думаю, що ми з ним точно подружимось. — З ведучими новин ви познайомитесь уже після обіду. Здається, я все вже пояснила, тому, якщо вас щось цікавить, то кажіть зараз.
— Вибачте, а не можна буде хоч трішечки змінити інтер'єр? — вирішила спитати те, що мучило ще з того моменту, як ми тільки переступили поріг цього кабінету. Все одно гірше, мені здається, вже не буде.
#2250 в Молодіжна проза
#9627 в Любовні романи
#3724 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, гумор та пригоди, колишні однокласники
Відредаговано: 17.09.2021