Розділ 3

Наступного дня…

— Ріно, ти там ще довго? Скільки можна тебе чекати? — крикнула мені з коридору Евеліна, а я лише закотила очі й поправила свій високий хвіст.

Нічого страшного не станеться, якщо я вийду з кімнати через п'ять хвилин, а не прямо зараз. Це я не на іспит збираюсь, що мені потрібно гнатись.

Нарешті настав цей довгоочікуваний день, коли я поїду з цього містечка, щоб відпочити від усіх. У моральному сенсі відпочити, звісно ж. Так би мовити — змінити обстановку. Тільки я зовсім не так уявляла собі цей день. У мене зараз якесь таке двояке відчуття: ніби й хочеться поїхати до тієї столиці й круто відірватись, але, після вчорашньої розмови з напарником, про якого я знаю зовсім мало, — я накрутила себе настільки, що хотілося залишитись удома й нікуди не виїжджати, аби тільки не бачити цього хлопця. Хоча… з якого переляку я перетворилася в якусь боягузку? Так, Аріно, ану зберись і опануй себе! Щось така поведінка зовсім не властива мені. Коли це я встигла стати наляканою дівчиною, яка раніше стверджувала, що це її всі бояться? Час знову бути собою й вимикати в собі ті ж страхи, які я сама собі вигадала.

— Аріно, ну серйозно! — я знову почула обурливий голос Евеліни. — Таке відчуття, що та робота мені більше потрібна, ніж тобі.

Ще вона мені дорікатиме! Сама ще ніде палець об палець не вдарила, щоб заробити хоч копійку, а іншим на всі боки роздає поради. Хай тільки вступить до університету, то там щоб вижити, доведеться десь підпрацьовувати по вихідних, бо вона на одну стипендію точно не проживе, бо вона ж думає, що ми з сім'ї мільйонерів, що розкидаємось грошима, й нам на все вистачає. Хоча я сумніваюсь, що вона таки вміє щось робити.

Я кинула останній погляд на свою кімнату, подумки попрощавшись із нею на довгих два місяці. З легкою посмішкою та свіжою головою я вийшла зі світлиці, не забувши про свою величезну валізу. В коридорі я зустрілася з Ліною, яка дивилася на мене роздратованим поглядом і ще й до того всього склала руки на грудях.

— Чого ти кричиш з самого ранку? — буркнула я, потерши очі. Так, я знову погано спала, тому що мені снилось те, як я йду темною вулицею й мене хтось хапає за руку. Навіть із іграшкою сплю, і до стіни повертаюсь, адже мені інколи здається, що за мною хтось спостерігає, але нічого мені не допомагає. Проте, я вже не в тому віці, щоб одразу бігти до батьків, як тільки чогось злякаюсь. — Я перевіряла, чи нічого не забула покласти.

— Ти валізу перевірила вже декілька разів — всі речі на місці, нема чого хвилюватись. Ходімо вже!

Вона попрямувала до дверей, а я повільно йшла зі своєю валізою позаду, наче намагаючись таким способом виграти час. Так хотіла звідти звалити, а тепер навіть і вийти з будинку не можу. Що зі мною коїться? Але довелося прискорити свій темп ходіння, бо батьки були вже на вулиці й чекали поки я вийду надвір, аби допомогти мені з чемоданом. Нас до Києва мали довезти Свят із Улею, які вже були біля воріт і разом з батьками очікували на мене. Я махнула їм рукою й намагалась сама дотягнути той саквояж, але тато сам швидко підійшов до мене й вихопив з рук валізу.

— Аріно, давай ту валізу сюди! — звернувся до мене татусь, а я лише здивовано глянула на нього. — Менше важкого тягни, бо тобі ще народжувати! 

Клянусь, якби я в цей момент щось пила, то точно б захлинулась.

— Хто ти й що ти зробив з моїм батьком? — я насторожено спитала, уважно глянувши на чоловіка. 

— Заспокойся, — він похитав головою та засміявся, — й вибач мені за те, що накричав на тебе.

Я просто без слів узяла й обійняла його. Хоч образа на батька жила в мені, проте саме в той момент вона кудись випарувалась. Аж на душі легше стало після його слів.

— І ти мене пробач, — тихо сказала я, коли перебувала в його обіймах.

Ми все-таки дійшли до автівки Свята й Улька одразу ж кинулась мене обіймати. Сьогодні що, Всесвітній день обіймашок? Тільки чому я не в курсі цього й усі клеяться до мене, як банний лист? Але подругу ж відштовхувати не хотілось, тому я витримала ці обійми хвилину й відсторонилася від дівчини. 

— Так, я розумію, що ви там давно не бачились і все таке інше, — навмисно кашлянула Евеліна, привертаючи до себе увагу, — проте, може, будемо вже виїжджати?

— Звісно, будемо! — впевнено сказала Уля та швиденько помчалась на місце водія в машину Свята. 

Повірити не можу, що Свят віддав свою "ластівку" своїй ненормальній і трохи незграбній дівчині!

— Святе, — я підійшла до нього зі здивованим виразом обличчя, — це мені привиділось, чи Уля справді сьогодні за рулем? Просто...

— Все просто: я в карти їй програв, — розвів руками хлопець і відкрив мені задні двері до пасажирського сидіння. — Якщо хочеш залишитися живою, то просто помолись.

Я нервово всміхнулася й таки перехрестилася три рази, щоб на всяк випадок. А то знаючи Уляну, то від неї можна очікувати все, що хочеш. Я підійшла до батьків, аби попрощатись із ними й посадити Евеліну в машину, поки вона ще не розплакалась, адже їй не хотілось нікуди їхати. 

— Мамо, тату, не хвилюйтесь за нас! — сказала я й поцілувала кожного з них у щоку й міцно-міцно обійняла. — З нами все буде добре, бо за нами ще й Каріна пригляне. 

Вони мені кивнули, а я обійняла Ліну за плечі й повела в бік авто. Ще раз обернулась до двох найважливіших людей у моєму житті й просто поцілувала свою руку та помахала нею. Хоч це тільки два місяці розлуки, але для мене це буде ще тим випробуванням, адже батьки були поруч зі мною завжди.