Розділ 2

Я зайшла до кімнати й з усією злістю, яка вирувала в мені, наче шторм у морі, грюкнула дверима й зачинилася зсередини. Такий випад означав, що я не мала жодного бажання спілкуватися зі своєю сімейкою, яка, здається, скоро з'їде з глузду. А винна в усьому Евеліна, в якої гормони сильно грають, і вона думає, що всі повинні танцювати під її дудку. А рідня, певно, подумала: якщо я так поводжу себе з меблями, то й лагодити теж буду я. Але це — їхня думка, яка мене взагалі не цікавить. Їм же байдуже на мої прохання! Тоді чому я повинна зважати на їхні слова? Все чесно.

Хоч я вже трохи й заспокоїлась і ввімкнула свій розум, але вже пожалкувала про те, що зачинила себе тут. Хотілось кудись піти з цього будинку, поки я ще остаточно не висказала все те, що в мені накопичилось. Навіть і поснідати толком не вийшло, бо від тих сварок й апетит пропав.

Наплювавши на свою гордість і впертість, я все-таки вирішила вийти з кімнати й нагодувати себе сама. Голодувати ще через ту Ліну маю! Не дочекаються!

До кухні я дійшла швидко, бо й так хотіла швидко щось перекусити й звалити звідси якнайшвидше. І бажано — щоб на весь день. Я гадала, що мені вдасться нормально поснідати, проте задоволена мордочка Ліни дала мені ясно зрозуміти, що цього точно не станеться. Принаймні, сьогодні. 

— То ти рада, що я теж їду з тобою? — уїдливо спитала сестра, як тільки я додала другу ложку цукру в чай. Я глянула на неї байдужим поглядом і стиснула губи в одну тонку лінію, але вирішила ігнорувати цю дівчину, поки не вперіщила її. — Приходитиму до тебе на роботу. Може, мені настільки сподобається твій вид діяльності, що я теж піду на телебачення й через декілька років стану кращою за тебе?

— На моєму обличчі ти бачиш радість і щастя? — я вигнула одну брову та подарувала Еві свою найкращу нещиру посмішку. Вона ще знущатися з мене буде? Не на ту напала! Я з нею панькатись не буду, як це роблять батьки! Так доведу її, що вже через декілька днів сестриця на колінах сама слізно проситиметься додому! — І для того, щоб бути телеведучою, потрібно англійську добре знати. А в тебе з нею й так великі проблеми. Скажу так: шоубізнес або телебачення — не для тебе, не потягнеш…

— А що, вже боїшся, що не протримаєшся там — на вершині слави? — глузливо промовила Ліна, а я себе стримувала, щоб не засміятись. — На твоєму місці, я б так уже й зробила, бо я ще досить гідна суперниця.

— Я ще не працювала, тому я не знаю, чого саме маю боятись, — я знизала плечима та відійшла до вікна. — А тебе лякатись мені нема чого. Це тобі потрібно молитись, щоб ти після Києва живою повернулась.

І я не жартувала. Це ні в якому разі не погроза! Зовсім ні. Просто так — делікатне попередження. Одним словом — натяк. 

Я обернулась і глянула на злякане обличчя Ліни та її сіпаюче око. Щось і принишкла вона вже… Просто втупила свій погляд у тарілку й тихо їла. Ніколи не думала, що звичайні слова можуть її так настрашити. Я похитала головою й, всміхнувшись, вийшла з кухні та порямувала до себе, щоб нарешті зібратись і кудись піти. З батьками я так і не перетнулась, але в голові вже собі уявила нашу розмову. А в реальності — вони обоє як крізь землю провалились. Певно, тато на роботу поїхав, а мама знову порпається у квітнику. Тому я й вирішила по-тихому злиняти кудись, аби мене ще не "припахали" до цього захоплюючого заняття.

Інколи на вихідних я влаштовую собі прогулянку лісом, де я можу спокійно відпочити від усього того, що мене оточує. А там — тільки дерева, які століттями стоять там і радують людей своєю красою. Я завжди надихаюсь саме від такої краси, яка оточує нас кожного дня, роблячи красиві фотографії. Ще забула вам сказати, що я — початковий фотограф, але це не дуже важливо.

Я швидко забігла до своєї кімнати й витягнула з шафи чорні шорти-велосипедки й такого ж кольору топ. Хоч мені не було куди поспішати, але я одягалась із такою швидкістю, ніби на власне весілля запізнювалась. Ех, і коли ж воно в мене буде? З волоссям я впоралася тільки через хвилин десять-п'ятнадцять, бо поки його ідеально вкладеш у пучок, то вже йти нікуди не хочеться. Ще раз кинувши погляд на себе в дзеркало, я вийшла з кімнати та попрямувала до виходу з будинку.

— Ей, Рі! — вигукнула Евеліна, коли побачила мене в коридорі. Не вийде "по-тихому". Добре, пливемо за течією. — Куди це ти вже зібралась? 

— Може, ти забула, — почала я чітко, — але я ж добра сестричка, то нагадаю тобі: я вже повнолітня, тому не зобов'язана відчитуватися перед тобою. Ти мені не мама, якщо що.

— Ми на грядку ще маємо йти.

— Ми? — відкрито здивувалась я, а сестра кивнула головою й войвониче склала руки на грудях. Наче їй цей жест чимось допоможе. Я вас прошу! — Хіба що ти, бо я всі попередні дні там просиділа, поки ти готувала ту всесвітню "паті на хаті". Ходи, попрацюй! — я поплескала їй у плече, а вона ним так смикала, що мене це почало веселити. — Кажуть, що праця з мавпи людину робить. Може, це тобі допоможе?

Тролити сестру — моє найулюбленіше заняття! І, взагалі, сарказм та іронія — ще один вид мистецтва, який я успішно використовую у своїх репліках. Досі дивуюсь тому факту, що я, після того, що наговорила багатьом своїм знайомим цим художнім засобом і "видом мистецтва", жива-живісінька ще ходжу по цьому світові.

— Дивно, що тобі не допомогло, — засміялась вона й відійшла від мене, бо я вже цілилась у неї капцем. — Якби ми були б у казці "Попелюшка", тобі б точно дісталась роль мачухи. Безсердечна ти.

Я не влучила в Ліну взуттям, адже вона втекла до своєї кімнати. Ну й фіг з нею! Хоч очі більше не мозолитиме й мені спокійно вдасться покинути територію, при цьому, не вислуховуючи її нотацій, типу я така зрадниця, що залишаю її віч-на-віч із тим квітником. Евеліні фізична робота піде тільки на користь, якщо на неї мозковий штурм уже не діє, на жаль.