Пролог

Яка ж я все-таки молодець!

Так, ця історія розпочнеться саме з такої фрази. Ну а що тут такого? Так, я пишаюся собою. І не просто так, між іншим. Мене сьогодні затвердили на посаду радіоведучої. Уявляєте, що це може бути? А те, що мій талант комунікувати з людьми, просто так не проп’єш. Мене за кілометр можна побачити й одразу зрозуміти, що я  — саме та, хто їм потрібна.

Я пройшла кастинг у нашому університеті, який я через рік благополучно закінчу й скажу йому “бувай!”, і мені вдалося пробитися серед усіх інших кандидатів. Хіба ж це не круто?

Тільки от біда: доведеться мені покинути рідне місто та переїжджати в столицю на ту практику, тому що наш університет співпрацює разом із найвідомішою радіостанцією України — “Energy FM”. Чесно, я гадала, що не буде одного переможця. Там же на радіо потрібні двоє… Схоже, зовсім скоро мені підсунуть кота в мішку — я так поки що називаю свого напарника. Або напарницю. Хтозна, яка особа зі мною там буде? Сподіваюсь, що адекват — її формат. 

Я щаслива вибігла на вулицю й почала пищати від радості. Повз мене проходили люди, які навіть не звертали на мене увагу. Ну й нехай! Вони мене скоро на радіо почують. Зі мною їм точно-о-о не буде нудно! Пострибавши, я вирішила присісти на сходах і зачекати на свою хорошу подругу й однокурсницю — Діану. Де її чорти носять? На вулиці така спека, що можна просто піджаритися. Страшенно не люблю літо! Пекуче сонце, нестерпні комахи, духота, пітнієш так, ніби ти не просто пройшовся містом, а пробіг цілий марафон — все це просто жахливо, що легше вже взяти пістолета й застрелитись, аніж пережити ці сімдесят вісім днів. 

Нарешті знайома вирішила показатись на горизонті й з веселим настроєм наближалася до мене. Я кинула на неї незадоволений погляд і просто взялася за голову. Хоч би сонячного удару не було! 

— Рі, ти чого така похмура, коли така класна погода надворі? — спитала Ді в мене й допомогла мені піднятися зі сходів. — Ти ж навіть у конкурсі виграла, а зараз стоїш із таким кислим лицем, ніби тебе цілий пакет лимонів змусили з’їсти.

— Я терпіти не можу таку спеку, — буркнула я, піднявши голову до неба. Краще б я цього не робила! Мої очі з такими темпами скажуть мені “бувай, далі — без нас!”.

Ми зайшли до найближчого кафе, щоб обговорити наше святкування стосовно мого тріумфу та успішне закриття останньої сесії. У закладі було прохолодно, що мене просто врятувало від мого розтанення на тому ультрафіолеті. О май ґад! Та я готова тут прожити все літо, якщо таке можна втілити в життя. Тільки потрібно вдале знайомство влаштувати — тоді точно вийде перекантуватись. Усередині все було в стилі мінімалізму — все те, що нічого не заважає закладу, а тільки доповнює його. Немає нічого зайвого. Ми присіли за вільний столик і роздивлялися меню. Хвала богу, бюджету мені вистачило, щоб замовити для себе персиковий сік і морозиво. Офіціант записав наші побажання та сказав, щоб ми почекали декілька хвилин.

— Слухай, то ми все-таки йдемо в клуб? — тихо звернулась до мене Діана, приклавши руки до лиця. Ну прям красуня! Хоч бери й картину пиши. — Чи ти вже передумала?

— Я ніколи не кидаю слів на вітер, — впевнено відповіла я, гордо поставивши голову. Я старалася завжди виконувати свої обіцянки. — Потрібно, врешті-решт, вже відпочивати! Це якраз і ті самі проводи, бо я ж через декілька днів поїду звідси.

— А чого ти з самого ранку якась “нарізана” була? 

— Евеліна, бачте, у нас вже доросла пані, яка захотіла влаштувати паті на хаті в той момент, коли батьків немає в місті, — роздратовано відповіла я, згадуючи про свою молодшу сістер, яка всю мою кров випиває своїми забаганками. — А мені це не до вподоби.

— То ти їй не дозволила це зробити? — перепитала Ді.

— Ще чого! — занадто голосно сказала я, а потім згадала, що я тут не сама, то одразу додала тихо: — Хоч би щось корисне зробила. Ще рік — і піде вона в далеке плавання. А їй тільки вечірки й гулянки в голові! 

— Не заздрю я тобі, — дівчина похитала головою й категорично замахала руками. 

Та я й сама вже була не рада, що родичку таку мала. І хто мене, запитується, шістнадцять років тому за язика тягнув за те, що хочеться сестричку. Визнаю: була дурною. Якби я мовчала, то нічого б такого не було. А так — тепер отримай і розпишись. Так сказала, ніби мені її продали. Аж смішно самій стало.

— От і радій, що ти одна-єдина в сім'ї, — дещо з ображеним тоном буркнула я, хоча розуміла, що ображаюсь я на себе, а не на подругу. Вона ж не винна. — Господи, як мене Ліна вже дістала!

— То не приходь сьогодні додому, — знизала плечима однокурсниця й усміхнулась. — Відсвяткуємо твою перемогу й від'їзд. Для тебе ті два місяці без Евеліни просто будуть найрозкішнішим курортом. 

Я кивнула головою й, розтягнувши свою посмішку на всі тридцять два, потерла руки в передчутті сьогоднішнього вечора. Два місяці без Ліни — це як ковток свіжого повітря в задимленому місті. Ніхто не буде капати мені на мізки. І батьки — теж. Як там кажуть? Любов до родичів проявляється тільки на відстані? От якраз і перевірю цю приказку на собі!

Нарешті нам принесли наше замовлення, і я із задоволенням почала їсти своє морозиво, бо воно — мій порятунок від цієї нестерпної пори року. Головне — не переборщити, бо потім моя поїздка точно накриється мідним тазом і ніхто мене на роботу не візьме.

— Тільки в реальності в мене ще є батьки, які, по-перше, невідомо коли приїдуть, — почала я, тримаючи в руках ложку з десертом, — а по-друге, чиполяху зі швидкістю світла ще ніхто не скасовував. Я ж старша сестра, бачте, ще й маю дивитися за шістнадцятирічною дівкою, яка при своїй удачі ще й заміж вискочить раніше за мене.