12 Моя історія ще пишеться

Не героїчно.

Не під музику нового початку.

Не в сяйві магічного світанку.

А з затерплою шиєю, холодними пальцями й слідом від рукава на щоці.

Поруч на маленькому столику стояв пластиковий стаканчик із недопитим чаєм. На підвіконні сірів ранок. У коридорі хтось тихо котив візок. Десь далеко кашляв чоловік. Медсестра за дверима говорила пошепки, але в тому шепоті було стільки буденності, що Софії захотілося заплакати від полегшення.

Світ не зник.

Після Бібліотеки, Архіву, фінальної сторінки, Кая, читачів, які писали свої відповіді, вона майже очікувала, що реальність стане іншою. Що небо змінить колір. Що люди на вулицях почнуть бачити над головами одне одного непрожиті фінали. Що кожен дверний отвір перетвориться на портал, а кожна книга — на небезпеку.

Але світ був звичайним.

І саме це тепер здавалося дивом.

Мама спала на сусідньому кріслі, незручно схиливши голову до стіни. Термос стояв біля її ніг, порожній і переможений. Дамір сидів біля вікна, не спав. Його чорна книга лежала на колінах закритою.

Він дивився на ранок так, ніби не був упевнений, що має право його бачити.

Софія ворухнулася.

Дамір одразу повернувся.

— Ти прокинулася.

— Це звучить як здивування.

— Після цієї ночі я вже нічому не дивуюся. Просто радий.

Вона сіла рівніше й потерла шию.

— Я заснула?

— Майже одразу після того, як сказала, що просто заплющиш очі на хвилину.

— Класична брехня втомленої людини.

— Так.

Він усміхнувся ледь помітно.

Софія подивилася на тумбочку.

Там лежав рукопис.

Він більше не виглядав загрозливо. Звичайний стос аркушів у темній обкладинці. На ній світліли слова:

МОЯ ІСТОРІЯ ЩЕ ПИШЕТЬСЯ

Підпис Mira був унизу — не як ім’я автора, а як маленька позначка на дверях, які можна відчинити тільки зсередини.

Софія торкнулася обкладинки.

Рукопис не здригнувся.

Не розгорнувся.

Не написав погрозу.

Просто був.

— Він мовчить, — сказала вона.

— Мабуть, уперше.

— Мені навіть трохи незвично.

Дамір нахилив голову.

— Сумуєш за драмою?

— Ні. Просто після магічної книжкової гидоти тиша здається підозрілою.

Мама, не відкриваючи очей, пробурмотіла:

— Я чую.

Софія й Дамір одночасно замовкли.

Мама повільно розплющила очі.

— І я досі вважаю цей термін точним.

Дамір дуже серйозно сказав:

— Я не заперечую.

Мама випросталася, скривившись від болю в спині.

— Хто-небудь дізнавався, як Олег?

Наче почувши своє ім’я, тато за ліжком тихо ворухнувся.

Софія одразу підвелася й підійшла до нього.

— Тату?

Він відкрив очі.

Виглядав слабким, але живим. Не як людина, що повернулася з краю за наказом сюжету. Просто як чоловік після важкої ночі, якому треба буде довго лікуватися, слухати лікарів, пити ліки й нарешті перестати вдавати, що серце — це деталь, яку можна ігнорувати.

— Ви… перемогли? — прохрипів він.

Мама підійшла з іншого боку.

— Дивлячись що ти називаєш перемогою.

Тато спробував усміхнутися.

— Усі живі?

Софія взяла його руку.

— Так.

— Ти… пам’ятаєш?

— Усе.

— Не стала… зручною?

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Ні.

— Тоді перемогли.

Мама нахилилася й поправила ковдру.

— Тобі взагалі не можна зараз хвилюватися.

— Я не хвилююся. Я… драматично цікавлюся.

Дамір тихо сказав:

— Це заразне.

Софія глянула на нього.

— Навіть не починайте.

Тато перевів погляд на Даміра.

— Ім’я… зберіг?

Дамір застиг.

— Так.

— Добре.

— Дякую.

— Не дякуй. Просто… не роби дурниць.

Мама зітхнула.

— Олегу, вони це вже чули багато разів.

— Значить… треба ще.

Софія засміялася.

Тато заплющив очі, але на губах залишилася тінь усмішки.

У палаті стало тихо.

Не порожньо.

Спокійно.

І Софія раптом зрозуміла: ось вона, перша сторінка після фіналу.

Не велика.

Не бездоганна.

Не така, що закриває всі питання.

Тато в лікарні. Мама втомлена. Дамір із непростим минулим поруч. Рукопис мовчить, але невідомо, чи назавжди. Архів, без сумніву, не змінився за одну ніч. Кай ще має відповісти перед собою і перед тими, кого стер.

Але ніхто не зник.

І ніхто не вирішив за Софію, ким вона має бути.

Цього було достатньо для ранку.

Лікар прийшов близько дев’ятої.

Він був здивований кількістю людей у палаті, особливо Даміром, який виглядав так, ніби або не спав тиждень, або щойно повернувся з війни з алфавітом.

— Родичі? — запитав лікар.

Мама швидко сказала:

— Родичі й… знайомий.

Дамір кивнув.

— Знайомий.

Софія ледь стримала усмішку.

Лікар оглянув тата, перевірив показники, послухав серце й нарешті сказав те, що всі чекали:

— Стан стабільний. Криза минула, але це не означає, що можна розслабитися. Попереду обстеження, лікування, режим, дієта, контроль. І ніяких стресів.

Усі четверо одночасно подивилися на рукопис.

Лікар прослідкував за їхніми поглядами.

— Це що?

Софія швидко накрила обкладинку рукою.

— Чернетка.

Лікар сухо сказав:

— Сподіваюся, не медична.

— Ні.

— Добре. Писати можна. Хвилювати пацієнта — ні.

Мама одразу кивнула.

— Я простежу.

Тато тихо пробурмотів:

— Ось тепер я хвилююся.

Після лікаря мама пішла купити щось їстівне, бо “люди не можуть рятувати власні історії на порожній шлунок”. Тато заснув. Софія й Дамір вийшли в коридор.

Рукопис вона взяла з собою.

Не тому, що боялася залишити.

А тому, що тепер він був її відповідальністю.

Не господарем.

Не ворогом.

Чернеткою.

Вони зупинилися біля вікна, звідки було видно лікарняний двір. На лавці сидів старий чоловік із букетом, той самий, якого Софія бачила вчора. Молодий хлопець говорив телефоном і плакав, не соромлячись. Медсестра курила біля службового входу й виглядала так, ніби їй теж потрібна Бібліотека, де можна написати один чесний рядок.