8 Той, хто прочитав замість неї

Вітер ніс її швидко, ривками, то піднімаючи над мостом, то опускаючи майже до чорної води. На мить здавалося, що вона впаде й розчиниться в течії, але ні — рукопис не відпускав свої частини так просто.

Аркуш мав знайти когось.

Софія знала це без пояснень.

Рукопис не програв на мосту. Він просто змінив читача.

— Куди вона летить? — запитала мама, закручуючи кришку термоса.

Дамір дивився вниз за течією.

— Туди, де є людина з відкритою тріщиною.

— У всіх людей є тріщини, — сказала Софія.

— Саме тому це небезпечно.

Вони побігли з мосту.

Місто вже входило у вечір. Ліхтарі спалахували один за одним, наче хтось підпалював маленькі вогники на шляху, який вони мали пройти. Річка текла поруч із набережною, темна, широка, блискуча від останнього сонця.

Сторінка летіла над водою попереду.

Іноді Софія втрачала її з поля зору, але щоразу аркуш знову блискав білизною між деревами, над перилами, біля ліхтарів.

— Не можна дати комусь її прочитати? — захекано запитала мама.

— Не можна, — відповів Дамір.

— А якщо прочитає?

— Рукопис отримає вхід у чужий вибір.

— Тобто почне писати ще когось?

— Так.

Мама, не збавляючи кроку, сказала:

— Ненавиджу цю книгу все більше.

— Взаємно, — видихнула Софія.

Сторінка раптом різко звернула з набережної вбік міського парку.

— Туди! — крикнула Софія.

Вони перетнули дорогу на червоне світло. Водій загальмував і вилаявся, але мама так грізно махнула рукою, що він замовк швидше, ніж Софія встигла вибачитися.

Парк був майже порожній.

Вечірній, мокрий після дощу, з темними лавками й калюжами на доріжках. У глибині горіло кілька ліхтарів. Сторінка кружляла між деревами, ніби шукала точне місце.

— Вона сповільнюється, — сказав Дамір.

Софія побачила лавку біля старого каштана.

На ній сиділа дівчина.

Молода, років сімнадцяти чи вісімнадцяти. У джинсовій куртці, з рюкзаком біля ніг. Вона тримала телефон у руці, але не дивилася на екран. Просто сиділа, опустивши голову, так нерухомо, що Софія одразу зрозуміла: це не відпочинок.

Це межа.

Сторінка полетіла прямо до неї.

— Ні! — крикнула Софія.

Дівчина підняла голову.

Аркуш упав їй на коліна.

Вона здригнулася.

Софія бігла так швидко, як могла, але відстань між ними була надто великою.

Дівчина взяла сторінку.

І прочитала перший рядок.

Парк змінився.

Не весь.

Тільки простір навколо лавки.

Повітря стало густішим, темнішим. Ліхтар над каштаном мигнув. Калюжі на доріжці потемніли, наче в них розлили чорнило.

Дівчина підняла очі.

Вони були повні сліз.

— Хто ви? — прошепотіла вона.

Софія зупинилася за кілька кроків.

Дамір став поруч, обережно, не наближаючись занадто різко.

Мама підійшла останньою, важко дихаючи.

— Мене звати Софія, — сказала Софія. — Будь ласка, не читай далі.

Дівчина стиснула сторінку.

— Звідки тут моє ім’я?

Софія відчула, як кров холоне.

— Твоє ім’я?

Дівчина опустила погляд на аркуш.

Софія побачила рядки.

Сторінка вже змінилася.

Вона більше не була частиною її розділу.

На ній чорним проступало:

Аліна сиділа в парку й думала, що якщо вона зникне, ніхто не помітить одразу.
Мати подумає, що вона в подруги.
Батько не подзвонить.
Учителька скаже, що вона знову пропустила заняття.
А хлопець, який обіцяв любити, напише комусь іншому.

Софія ледь не відступила.

Не тому, що текст був магічний.

А тому що він був надто справжній.

Дівчина — Аліна — дивилася на сторінку так, ніби хтось нарешті сказав уголос усе, що вона боялася сформулювати сама.

— Це правда, — сказала вона. — Звідки вона знає?

Софія повільно сіла навпочіпки перед лавкою, щоб не нависати над нею.

— Бо ця сторінка бере найболючіші думки й робить вигляд, що вони — вся правда.

Аліна гірко засміялася.

— А якщо це і є вся правда?

Мама зробила крок, але Софія ледь помітно підняла руку, зупиняючи її.

Не тому, що мама заважала.

А тому що Софія раптом зрозуміла: це була не сцена мосту.

Це була сцена читача.

І якщо вона зараз почне говорити готовими правильними словами, сторінка використає їх.

Дамір тихо промовив:

— Софіє, обережно. Рукопис може перекинути борг на неї.

Аліна різко глянула на нього.

— Який борг?

Сторінка в її руках зашелестіла.

Новий рядок з’явився внизу:

Незнайомці прийдуть і скажуть їй жити, бо їм потрібна її роль.

Аліна відсахнулася.

— Ви що, знаєте це?

— Ні, — швидко сказала Софія. — Не так.

— Тоді навіщо ви тут?

Софія відкрила рот.

І завмерла.

Навіщо?

Щоб забрати сторінку?
Щоб врятувати власну історію?
Щоб не допустити нового боргу?
Щоб рукопис не отримав ще одну людину?

Усе це було правдою.

І все це звучало так, ніби Аліна справді стала для них лише роллю.

Софія повільно видихнула.

— Спочатку я бігла за сторінкою, — чесно сказала вона. — Бо вона частина рукопису, який шкодить мені й моїм близьким.

Аліна стиснула губи.

— Тобто я випадковість.

— Ні. Ти людина, яка опинилася там, куди сторінка прилетіла, бо тобі зараз боляче.

— І що? Ви заберете її й підете?

Софія подивилася на аркуш.

Потім на Аліну.

— Я хочу забрати сторінку. Але не можу забрати в тебе те, що вона встигла відкрити.

Дівчина мовчала.

Софія сказала тихіше:

— Тому я залишуся, якщо ти дозволиш. Не через рукопис. Через тебе.

Сторінка затремтіла.

На ній з’явилося:

Вона гарно говорить, бо сама хоче бути врятованою.

Софія глянула на рядок.

— Так, — сказала вона.