5 Бібліотека Непрожитих Фіналів

До Бібліотеки Непрожитих Фіналів не можна було просто прийти.

Це Софія зрозуміла вже на виході з лікарні, коли Дамір зупинився біля автоматичних дверей і подивився не на вулицю, а на її рукопис.

— Що? — запитала вона.

— Треба, щоб двері самі стали входом.

Софія втомлено кліпнула.

— Звичайно. Бо було б надто просто викликати таксі до бібліотеки, якої не існує.

— Вона існує.

— У якій адресі?

— У тій, яку людина ніколи не наважилася обрати.

Софія кілька секунд дивилася на нього мовчки.

— Даміре.

— Так?

— Я страшенно втомлена, мій тато в реанімації, моє життя намагається редагувати злий рукопис, і я пила найгіршу каву у світі. Говоріть простіше.

Він кивнув.

— Нам потрібні двері, біля яких ти колись відмовилася від важливого вибору.

Софія хотіла одразу сказати, що таких дверей не було.

Але це була б брехня.

У кожної людини є двері, біля яких вона колись не зайшла.

У кожної є місце, де вона сказала собі: “Не зараз”, “не варто”, “не для мене”, “я не зможу”, “вони не зрозуміють”, “потім”.

І потім не настало.

Вона повільно видихнула.

— Університет.

Дамір уважно подивився на неї.

— Що там?

— Колись я хотіла вступити на літературну програму. Творче письмо. Мені навіть прийшло запрошення на співбесіду. Я дійшла до дверей аудиторії, посиділа в коридорі п’ятнадцять хвилин і пішла.

— Чому?

Софія гірко всміхнулася.

— Бо почула, як дві дівчини поруч обговорювали свої рукописи, конкурси, публікації. Вони були такими впевненими. Такими… справжніми. А я мала з собою три оповідання, які ховала від усіх, і татовий блокнот у сумці. Мені здалося, що я смішна.

Дамір мовчав.

— Я сказала собі, що це не страшно. Що є нормальні професії. Що писати можна для себе. Що двері нікуди не зникнуть. А потім вони зникли.

— Вони не зникли, — сказав він.

Софія подивилася на нього.

— Ти думаєш, ці двері можуть відчинити Бібліотеку?

— Так.

Вона стиснула ремінець сумки, у якій лежав рукопис.

— Тоді їдемо в університет.

— Зараз?

— А в нас є кращий час?

Дамір ледь усміхнувся.

— Ні.

— Тоді зараз.

Місто після дощу пахло мокрим каменем, нічним холодом і бензином.

Світанок ще не настав, але чорна ніч уже почала світлішати по краях. Таксі цього разу приїхало швидко, ніби історія вирішила не чинити опору — або, що було значно гірше, ніби саме цього й хотіла.

Софія сиділа на задньому сидінні, дивлячись у вікно.

Мама залишилася в лікарні. Тато був живий, стабільний, але лікар попередив: наступна доба важлива. Софія мала б бути там. Мала б сидіти поруч із мамою, пити погану каву, чекати новин, тримати телефон у руці.

Натомість вона їхала в університет посеред ночі з чоловіком, якого знала кілька годин, але який пам’ятав її в життях, яких вона ніколи не прожила.

Це було безумство.

Але залишитися й чекати, поки рукопис придумає нову компенсацію, було ще гірше.

Дамір сидів поруч, тримаючи чорну книгу на колінах.

— Ви весь час її носите? — запитала Софія.

— Так.

— Чому?

— Вона нагадує, що зі мною вже сталося.

— А якщо не хочеться пам’ятати?

— Не хочеться майже завжди.

— Тоді навіщо?

Він провів пальцем по обкладинці.

— Бо забуте повторюється легше.

Софія відвернулася до вікна.

— Гарна фраза.

— Не моя.

— Чия?

— Твоєї версії.

Вона різко подивилася на нього.

— Даміре.

— Вибач.

— Ви робите це постійно.

— Знаю.

— Для вас я ніби одночасно я й не я.

Він заплющив очі на мить.

— Так.

— Це несправедливо.

— До тебе — так.

Вона не очікувала такого прямого визнання.

— І що мені з цим робити?

— Нагадувати мені, коли я помиляюся.

— Це може статися часто.

— Я готовий.

Софія зітхнула.

— Ви були знайомі з іншою Софією дуже близько?

Дамір не відповів одразу.

За вікном пропливали темні фасади будинків, мокрі зупинки, поодинокі перехожі під капюшонами.

— В одній версії — так, — сказав він нарешті.

— Ви її любили?

Його пальці напружилися на книзі.

— Так.

Софія відчула дивний укол.

Ревнощі?

До самої себе?

Це було настільки абсурдно, що вона майже розсердилася.

— І тепер ви дивитеся на мене й бачите її?

— Іноді.

Це було боляче.

Але краще, ніж брехня.

— А зараз?

Він повернувся до неї.

— Зараз бачу тебе. Втомлену, мокру, злу, налякану й дуже вперту.

— Чудовий портрет.

— І справжню.

Софія відвела погляд першою.

За вікном таксі зупинилося перед старою університетською будівлею.

Високі колони.

Темні вікна.

Широкі сходи, мокрі після дощу.

Вона не була тут багато років.

І все одно тіло впізнало місце раніше за думки.

У грудях стиснулося.

Ті самі сходи.

Ті самі двері.

Той самий кам’яний лев біля входу, на лапі якого студенти колись залишали монетки перед іспитами.

Софія вийшла з машини.

Повітря було холодне.

Дамір став поруч, але мовчав.

Цього разу не підштовхував.

Не пояснював.

Просто був.

Вона піднялася сходами.

Кожен крок повертав її назад.

Не в часі.

У почутті.

Вона знову була двадцятирічною дівчиною з блокнотом у сумці, у дешевій сукні, із серцем, що билося надто голосно. Знову сиділа в коридорі й чула сміх тих дівчат. Знову думала, що всі інші мають більше права на мрію.

Вхідні двері були зачинені.

Звісно.

Була ніч.

Дамір підійшов ближче.

— Це ті двері?

— Ні. Ті всередині. Аудиторія на третьому поверсі.

— Тоді треба зайти.

Софія сухо глянула на нього.

— Ви вмієте проходити крізь замки?

— Ні.

— Шкода.

Він дістав із кишені маленький срібний ключ.

Софія витріщилася.

— Це що?

— Ключ від дверей, які не були обрані.