4 Компенсація

Компенсація — це коли повертають гроші за зіпсовану річ. Коли дають інший квиток замість скасованого рейсу. Коли життя, принаймні формально, визнає: щось пішло не так, ось вам заміна.

Але тато Софії не був заміною.

Не був рядком у чужому сюжеті.

Не був ціною за те, що вона притиснула долоні до рукопису й сказала слово “вибір”.

Він був людиною.

Складною. Впертою. Часто несправедливою. Надто мовчазною. Іноді холодною. Такою, яку Софія давно не знала, як любити без образи.

Але живою.

— У якій лікарні? — запитала вона в телефон, хоча голос майже не слухався.

Мама плакала.

— У міській. Його забрали швидкою. Я… Софійко, я не знаю, що казати лікарям. Вони питають про ліки, про тиск, про попередні напади, а він мені нічого не говорив. Він завжди мовчав…

Софія заплющила очі.

Так.

Тато завжди мовчав.

Коли боліло.

Коли боявся.

Коли любив.

Особливо коли любив.

— Я їду, — сказала вона. — Чуєш? Я зараз буду.

— Будь ласка, швидше.

Зв’язок обірвався.

Софія ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, ніби там могла залишитися мамина рука, за яку можна було вхопитися.

Потім повільно опустила його.

Дамір стояв біля столу, блідий, із напруженим обличчям. Рукопис перед ним лежав відкритий, і рядок на сторінці пульсував чорним:

Щоб урятувати незнайомця, вона втратить того, кого давно не вміла пробачити.

Софія різко закрила рукопис.

— Не смійте, — сказала вона.

Дамір підняв очі.

— Що?

— Не смійте дивитися на мене так, ніби це вже сталося.

— Софіє…

— Ні. Не цим голосом. Не говоріть зі мною так, ніби ви вже були в цій сцені й знаєте, чим вона закінчиться.

Дамір мовчав.

І це було гірше за відповідь.

Софія відчула, як лють піднімається зсередини. Їй потрібно було злитися. На когось. На щось. На рукопис, на Даміра, на себе, на дощ, на батька, який, можливо, мовчав про серце так само, як мовчав про все важливе.

— Ви знали? — запитала вона.

— Ні.

— Але могли здогадуватися.

— Так.

Вона засміялася коротко й гірко.

— Звісно. Ви ж завжди відповідаєте чесно, навіть коли хочеться вас ударити.

— Це теж уже було.

— Не згадуйте інші версії!

Її голос зірвався.

У квартирі стало тихо.

Дамір зробив крок назад, ніби її біль був межею, яку він не мав права перетинати.

— Вибач.

— Мені не потрібні ваші вибачення. Мені треба в лікарню.

Вона кинулася до шафи, схопила пальто, сумку, ключі. Руки тремтіли так сильно, що ключі впали на підлогу.

Дамір нахилився, підняв їх і простягнув їй.

Софія вихопила ключі з його руки.

— Ви не їдете зі мною.

— Їду.

— Ні.

— Рукопис уже зачепив твого батька. Ти не маєш їхати сама.

— Ви не маєте права вирішувати, що я маю.

Він замовк.

Софія вже схопилася за ручку дверей, коли він сказав:

— Тоді я скажу інакше. Я хочу поїхати з тобою. Не щоб вирішувати. Щоб бути поруч, якщо історія спробує написати наступний рядок.

Вона застигла.

Це було не прохання довіряти.

Не наказ.

Не “я знаю краще”.

Просто речення, у якому він не забирав її вибір.

І саме тому воно боліло.

Софія обернулася.

— Якщо хоч раз скажете мені, що робити…

— Ти можеш вигнати мене.

— Я можу вигнати вас і без причини.

— Так.

— І якщо рукопис спробує змусити вас щось сказати…

— Не вір мені одразу.

Вона стиснула губи.

— Добре. Їдете.

Дамір узяв свою чорну книгу.

Софія кинула погляд на рукопис.

— А це?

— Краще взяти.

— Я не хочу нести його до лікарні.

— Якщо залишити, він може написати нас без нас.

Це прозвучало настільки жахливо, що Софія не стала сперечатися. Вона схопила рукопис, запхала його в сумку й вийшла з квартири.

Дощ одразу став гучнішим.

Таксі не приїжджало.

Додаток показував, що машина за чотири хвилини, потім за сім, потім водій раптом скасував поїздку. Софія стояла під під’їздом, стискаючи телефон, і відчувала, як кожна секунда краде в неї повітря.

Дощ лив стіною.

Дамір стояв поруч без парасолі. Його пальто знову намокло, але він, здається, не помічав.

— Пішки до лікарні двадцять хвилин, — сказав він.

— Машиною сім.

— Машини немає.

Софія підняла на нього очі.

— Ви зараз кажете мені, що робити?

— Ні. Кажу, що дорога є.

Вона глибоко вдихнула.

Потім побігла.

Вони бігли нічним містом, і дощ бив у лице так сильно, ніби хотів стерти їх із вулиць. Ліхтарі розпливалися в жовті плями. Асфальт блищав чорним склом. Рідкі машини проносилися повз, піднімаючи хвилі води.

Софія не думала про те, що промокла.

Не думала про рукопис у сумці.

Не думала про Даміра, який біг поруч, легко, мов тінь із чужих сторінок.

Вона думала тільки про тата.

Про його руки, великі й шорсткі, які колись тримали її велосипед, коли вона вчилася їхати без додаткових коліс.

Про те, як він стояв біля дверей її кімнати після її першого проваленого конкурсу оповідань і сказав лише:

— Буває.

Тоді вона зненавиділа це слово.

Буває.

Ні обіймів.

Ні “я пишаюся тобою”.

Ні “спробуй ще”.

Просто буває.

А потім, наступного ранку, вона знайшла на столі новий блокнот. Без записки. Без пояснення. Тато вже пішов на роботу.

Вона багато років пам’ятала не блокнот.

А мовчання.

Тепер, біжачи під дощем, Софія раптом зрозуміла: можливо, той блокнот і був його незграбним “спробуй ще”.

І стало ще болючіше.

— Софіє! — крикнув Дамір.

Вона не одразу зрозуміла, чому він схопив її за руку.

Перед нею, за кілька кроків, на мокрому асфальті розливалася чорнильна пляма.

Не нафта.

Не бруд.

Чорнило.