3 Дощ, який був написаний

Він не починався поступово, як звичайний дощ. Не стукав першими краплями по підвіконню, не збирався в хмарах, не давав місту часу підняти коміри й розкрити парасолі.

Він просто з’явився.

Однієї миті за вікном була суха ніч, темні дахи й жовті квадрати чужих вікон. Наступної — скло вже заливало водою так щільно, ніби хтось зверху відкрив чорнильне небо.

Софія стояла посеред кімнати й дивилася то на вікно, то на Даміра, то на рукопис, який сам закрився на підлозі.

У неї було дуже багато питань.

Занадто багато.

І, що найгірше, вона вже не могла сказати собі, що все це просто збіг.

Бо дощ справді був написаний.

Вона прочитала про нього — і він почався.

— Це не може бути реальністю, — тихо сказала вона.

Дамір стояв біля дверей, тримаючи в руці чорну книгу. З його пальто на підлогу капала вода. Волосся прилипло до чола, але він не поспішав витиратися. Він дивився на Софію так, ніби боявся зробити різкий рух і злякати її ще більше.

— На жаль, може.

— Не кажіть так спокійно.

— Я не спокійний.

— Виглядаєте спокійним.

— Це досвід.

— Досвід чого? — різко запитала Софія. — Лякати жінок рукописами, які знають їхні думки?

Дамір опустив очі.

— Досвід бачити, як людина вперше розуміє, що її життя хтось уже пробував написати замість неї.

Софія хотіла відповісти щось гостре.

Не вийшло.

Бо в його голосі не було самовдоволення. Не було гри. Тільки втома. Справжня, глибока, стара втома людини, яка надто довго носить чужу правду в собі.

Вона повільно зачинила двері на замок.

Потім відійшла на кілька кроків.

— Ви сказали, це книга про життя, у яких я не обрала себе.

— Так.

— Що це означає?

Дамір подивився на рукопис.

— Можна?

Софія напружилася.

— Що?

— Підняти його. Якщо ти не хочеш торкатися.

Вона стиснула руки.

— Не торкайтеся моїх речей.

— Це не зовсім твоя річ.

— Вона в моїй квартирі.

— Справедливо.

Софія сама нахилилася й підняла рукопис із підлоги. Папір був теплий, хоча мав би бути холодним. Вона поклала його на стіл, але не відкрила.

— Говоріть без книги.

Дамір кивнув.

— Добре.

Він поставив свою чорну книгу поруч, але не розкривав її.

— Існують історії, які люди проживають самі. А існують ті, які за них пишуть інші: батьки, страх, образи, суспільство, випадкові обіцянки, чужі очікування. З часом ці чужі версії стають настільки сильними, що починають жити окремо.

Софія скептично глянула на нього.

— Це звучить як красива метафора.

— Було б легше, якби це була лише метафора.

— А насправді?

Дамір торкнувся чорної книги.

— Насправді є Архів Непрожитого.

Софія повільно кліпнула.

— Архів чого?

— Непрожитого. Усього, чого людина могла б не стати, якби зробила інший вибір. Усього, від чого відмовилася. Усього, що за неї вирішили. Усі версії життя, які не стали реальністю, але залишили слід.

Вона мовчала.

Потім сказала:

— Ні. Це неможливо.

— Я теж так сказав першого разу.

— І що?

— Архіву було байдуже.

Софія провела руками по обличчю.

— Добре. Припустимо, існує якийсь… Архів. До чого тут я?

Дамір подивився на неї уважно.

— Твоя історія розійшлася на забагато чужих версій.

— Що?

— Ти надто довго обирала не себе. Не тому, що слабка. А тому, що навчилася виживати, відмовляючись від власного голосу. Такі люди часто стають зручними для чужих сюжетів.

Софія завмерла.

Слово “зручна” вдарило точно в те місце, яке вона ховала навіть від себе.

— Ви мене не знаєте, — сказала вона холодно.

— Знаю не тебе. Знаю твої варіанти.

— Це ще гірше.

— Так.

Вона відійшла до вікна.

Дощ біг по склу, стираючи місто. Вогні розпливалися, ніби хтось мокрим пензлем проводив по нічному полотну. На вулиці ніхто не йшов. Жодної машини. Жодного крику. Ніч стала занадто тихою для великого міста.

— Чому ви? — запитала вона, не обертаючись.

— Бо я вже був у цій історії.

— У моїй?

— У кількох.

Софія повільно повернулася.

— Ми знайомі в інших версіях?

— Так.

Її серце чомусь ударило швидше.

— І що там сталося?

Дамір відвів погляд.

— У більшості — нічого доброго.

— Ви помираєте.

— Часто.

— Через мене?

— Не завжди.

— Це не відповідь.

Він зітхнув.

— Іноді — через тебе. Іноді — заради тебе. Іноді — тому, що я намагався змусити тебе обрати не той шлях, який був написаний.

Софія відчула, як холоне шкіра.

— І ви все одно прийшли?

Дамір подивився на неї.

Уперше його обличчя втратило ту втомлену стриманість. На мить у ньому промайнуло щось майже болюче.

— Так.

— Чому?

— Бо в одній версії ти врятувала мене.

Софія не знала, що сказати.

Вона не пам’ятала його. Не знала його сміху, його звичок, його минулого. Не знала, як він п’є каву, чому в нього шрам на зап’ясті, чому він говорить так, ніби кожне слово вже колись коштувало комусь життя.

Але він дивився на неї так, ніби пам’ятав усе це за двох.

І це лякало її.

Майже більше, ніж рукопис.

— Я не та Софія, — сказала вона.

— Знаю.

— Можливо, я не врятую вас.

— Знаю.

— Можливо, я взагалі не хочу бути частиною цього.

— Це було б найкраще.

— Тоді заберіть рукопис.

Дамір мовчав.

Софія підійшла до столу, схопила стос аркушів і простягнула йому.

— Заберіть. Якщо ви знаєте, що це, якщо вже були в цій історії, якщо маєте свою загадкову чорну книгу — заберіть це з моєї квартири й залиште мене в спокої.

Дамір не взяв.

— Не можу.

— Чому?

— Бо рукопис не прийшов до мене.

— Мені байдуже.

— А йому ні.

Софія кинула рукопис на стіл.

— Я не просила цього.

— Ніхто не просить.

— Тоді це несправедливо.