Не моя історія

2 Ім'я, якого не було

Софія не відповіла на повідомлення.

Вона просто стояла на сходах між восьмим і сьомим поверхом, тримаючи в одній руці телефон, а в іншій — рукопис, який раптом став важчим за всі її невисловлені бажання.

На екрані світилося одне ім’я.

Дамір.

Їй здалося, що під’їзд став тихішим. Навіть лампочка над головою перестала дзижчати. Десь унизу зачинилися двері, але звук долинув глухо, ніби з іншого світу.

“Не читай далі після опівночі.
Дамір.”

Софія перечитала повідомлення ще раз.

І ще.

Потім натиснула на номер.

Невідомий. Без фото. Без історії дзвінків. Без жодного сліду, що ця людина колись існувала в її телефоні.

Вона могла зателефонувати.

Могла написати: “Хто ви?”
Могла вимагати пояснень.
Могла погрожувати поліцією, хоча сама розуміла, як безглуздо це звучатиме: “Добрий вечір, у мене рукопис знає мої думки, а незнайомець із вигаданим іменем просить не читати після опівночі.”

Софія вимкнула екран.

— Ні, — сказала вона вголос. — Ні. Я не буду зараз божеволіти.

Сходи мовчали.

Вона притиснула рукопис до грудей і швидко спустилася вниз.

Її квартира була на шостому поверсі. Маленька, тиха, з вузькою кухнею, старим паркетом і вікнами на внутрішній двір. Софія завжди думала, що її житло схоже на неї: акуратне, стримане, без зайвих кольорів, без ризику, без предметів, які могли б сказати щось надто особисте.

На стіні висів годинник.

21:17.

До опівночі залишалося менше трьох годин.

Софія кинула сумку на стілець, зняла туфлі й поставила рукопис на кухонний стіл.

Він лежав спокійно.

Занадто спокійно.

Наче звичайний стос паперу не міг щойно знати її життя краще, ніж вона сама.

Вона заварила чай.

Потім поставила чашку біля рукопису.

Потім переставила далі.

— Я що, боюся, що він його вип’є? — пробурмотіла вона.

Це мало б її розсмішити.

Не розсмішило.

Вона сіла навпроти рукопису.

Квартира була тихою, але не затишною. У тиші відчувалося напруження. Ніби кожна річ — чашка, годинник, лампа, закрита шафа — чекала, чи Софія відкриє першу сторінку знову.

Вона взяла телефон.

Повідомлення від Даміра не зникло.

Софія відкрила пошук у контактах і ввела ім’я.

Дамір.

Нічого.

Вона відкрила соціальні мережі.

Ввела те саме.

Сотні людей. Чужі обличчя. Чужі міста. Чужі життя.

Жодне не відгукнулося.

Вона набрала в пошуку своє ім’я разом із назвою рукопису.

“Софія Левицька Не моя історія”

Нічого.

“Не моя історія Mira”

Кілька випадкових цитат. Обкладинки неіснуючих книг. Чужі профілі. Нічого конкретного.

Наче рукопис виник тільки для неї.

Софія відклала телефон.

— Добре, — сказала вона. — Я просто прочитаю трохи. До опівночі далеко.

Вона торкнулася темної стрічки.

Вузол розв’язався сам.

Софія завмерла.

— Ні. Це точно вже занадто.

Але рукопис розкрився.

На тій самій сторінці, де зупинилася на даху.

“У цей вечір вона знайде рукопис, який спробує прожити замість неї.”

Софія глибоко вдихнула й перегорнула сторінку.

Софія принесе рукопис додому.

Спершу вона скаже собі, що це чийсь жарт. Потім шукатиме ім’я Даміра в телефоні. Не знайде. Потім заварить чай, але поставить чашку далі від сторінок, ніби папір може торкнутися її життя навіть через порцеляну.

Софія різко подивилася на чашку.

Вона справді стояла далі.

На краю столу.

Її рука похолола.

Вона читала далі.

Вона не знає, що найстрашніше в написаному — не те, що воно збувається. Найстрашніше те, що воно збувається лише тоді, коли вона не наважується обрати інакше.

Софія перечитала речення двічі.

Потім повільно піднялася.

— Добре, — сказала вона, хоча голос тремтів. — Тоді оберу інакше.

У рукописі наступний рядок був таким:

Вона захоче довести, що може порушити текст, і зробить першу дрібницю навпаки.

Софія завмерла з рукою на спинці стільця.

— Ти знущаєшся?

Сторінка, звісно, не відповіла.

Вона різко закрила рукопис і відійшла від столу.

— Ні. Я не гратиму в цю гру.

Вона пішла до ванної, вмилася холодною водою, довго дивилася на себе в дзеркало.

У дзеркалі була втомлена жінка в чорній сукні, з розпущеним волоссям і темними колами під очима.

Звичайна.

Ніяка не героїня.

Ніяка не обрана.

Ніяка не та, про кого пишуть книги.

— Це не моя історія, — сказала вона своєму відображенню.

І в цю мить у дзеркалі за її спиною з’явився напис.

Не на склі.

Не парою.

Наче хтось провів пальцем по самому повітрю.

Тоді чому ти в ній?

Софія відскочила назад і вдарилася плечем об стіну.

Напис зник.

Вона вибігла з ванної, схопила рукопис зі столу й хотіла засунути його в шафу. Потім у смітник. Потім у духовку. Її думки бігали хаотично, шукаючи найшвидший спосіб позбутися того, що не мало існувати.

Зрештою вона кинула рукопис у нижню шухляду комода й різко зачинила.

Потім стала посеред кімнати.

Тиша.

Годинник.

Чай остигає.

Телефон лежить на столі.

21:43.

Софія видихнула.

— Все. Я не читаю.

Телефон завібрував.

Вона не хотіла дивитися.

Знала, що це він.