Епілог

Вітер гойдав сухе листя під ногами. На цвинтарі було тихо. Лише сонце, що крадькома пробивалося крізь хмари, і маленький хлопчик у темному пальтечку, який несподівано зірвався з місця й побіг.

- Тату, я побіг до мами! - вигукнув Сашко, не чекаючи відповіді.

Максим усміхнувся й лише кивнув. Дивився, як той малюк, їхній маленький Сашко, летить назустріч найкращій жінці у світі.

- Мамо, а дідусь нас бачить? - почув Максим слова, що ледь долинали до нього. 

- Бачить, любий. І точно усміхається.

На камені було вибито:
Олександр Борисович Вітрук
Той, хто подарував життя...

У руці Максима  пожовклий, трохи зім’ятий конверт. Відкривав його вже не один раз, але читав, наче вперше. І з кожного рядка капало  не чорнило, а каяття. І любов. Пізня, тиха, незграбна, але справжня.

"Максиме.

Я не маю права називати тебе сином, але якщо дозволиш, зроблю це хоч раз у житті.

Я довго зважувався написати. Чи маю я право залишити слід у твоїй історії? Але піти з цього світу, не визнавши правду,  було б ще однією зрадою.
Ми були надто молоді. Надто наївні, надто зайняті собою. Твоя мати... вона пішла з мого життя так само раптово, як і з твого. Вона ніколи не казала мені, що стане мамою. Я не знав, що став батьком. І ця невідомість, це невідання тепер моя найбільша кара.

Я не знав про твоє існування. А коли дізнався було вже надто пізно. Спершу  шок, гнів, розгубленість. А потім сором. Такий, що проїдає до самого серця. Бо десь на світі жив мій син, а я… нічого не зробив, нічого не дав.

Пробач. За мовчання. За відсутність. За те, що ти зростав без мене. Що змушений був ставати чоловіком без батька, без прикладу, без підтримки.

 Я дізнався, що ти виховуєш дитину. І в грудях защеміло: невже це мій син… і моя онука?

Мені шкода, що ми так і не зустрілися. Я дуже хотів - бодай раз. Поглянути в очі. Почути голос. Торкнутися твого життя, яке пройшло повз мене.

Я залишаю тобі все, що мав. Центр. Вірю, що Ангеліна збереже його живим для тебе, для всього, що ще попереду.

І якщо коли-небудь тобі буде важко - знай: є людина, до якої можна звернутись. Мій давній друг Андрій Коваль. Він справжній, сильний, надійний. Я впевнений, він не відмовить.

Не знаю, чи знайдеш у собі сили пробачити. Але прошу  хоча б подумай про це. Я йду з каяттям, але й з вдячністю. Бо ти виріс не завдяки мені, а всупереч. І став гідною людиною.

Ти  справжній батько. Ти чоловік з великим серцем. І хоч я не мав участі в твоєму становленні, я пишаюся, що ти - мій син.

Максиме… я люблю тебе. Як міг. Як навчився, хоча надто пізно.

Прощавай.

Твій батько,
Олександр."

Максим опустив лист до серця, глибоко вдихнув. І сказав уголос, хоча поряд нікого не було:

- Я пробачаю, тату. І… дякую. Бо якби не ти, я би ніколи не зустрів Ангеліну. Не мав би нашого Сашка, якого ми назвали на твою честь. І не хвилюйся, твій центр працює, але за це треба дякувати моїй дружині. Завдяки їй твої онуки знають який ти.

Вітер ніжно торкнувся його щоки. Ніби відповідь.

- Ти не був поруч, коли я вчився жити. Але тепер у мене є ті, хто поруч. Сім’я, яку я не обрав, але яка обрала мене.

Він озирнувся. Біля машини чекали троє: Ангеліна, яка обіймала Полю, і маленький Сашко, що вже тягнув її за руку, щось щебечучи. Вони сміялися. Вони чекали на нього.

Максим знову глянув на зображення на гранітній поверхні, ще хвилину постояв. Подумки подякував. І пішов.

Тепер у нього була родина. Справжня. Тепла. Та, яку він не мав у дитинстві. Батьки Ангеліни стали тією опорою, якої йому бракувало все життя. Він відчував себе частиною чогось більшого, ніж просто любов чи обов’язок.

І вперше за довгі роки Максим подумав:

«(Не) моя сім’я» — тепер це просто… моя.

Свої. Рідні. Назавжди.

                                   
                                     Кінець

          
"Любі читачі! ♥️

Ось і закінчилася наша спільна подорож сторінками цієї історії.❣️ Сподіваюся, вона залишила у вашій душі слід: можливо, усмішку, можливо, сльозу, а може, й питання, на які захочеться шукати відповіді.

Якщо ця книга відгукнулася у вашому серці, якщо її герої стали вам трохи рідними, а їхня історія близькою, я щиро прошу вас не видаляти її зі своєї електронної бібліотеки. Нехай вона залишається там, як тихий спогад, як закладка до пережитих емоцій. 

Якщо вам сподобалося - натисніть сердечко ❤️ та поставте зірочку ⭐. Це маленький крок для вас, але величезна підтримка для мене.♥️

 І, будь ласка, залиште коментар. Ваші враження - це не просто слова. Це діалог. Це натхнення. Це те, що змушує серце автора битися швидше.♥️

А щоб не пропустити нові історі - слідкуйте за мною. Зовсім скоро на вас чекають нові пригоди, нові герої та нові емоції.

♥️Дякую, що були зі мною. До нових зустрічей!♥️

Ваша Тамара Юрова!"