37 глава

Вони знову лягли на ліжко. Ліна розмістилася на його грудях, слухаючи дихання, що поволі вирівнювалось. Рука Максима несміливо гладила її волосся, наче перевіряв його реальність. Повітря в кімнаті здавалося густим від щойно розказаної правди, від відлуння його болю. 

- А потім, - почав він, його голос був тихим, майже сповідальним, наче він говорив не їй, а самому собі, дивлячись у далечінь, - після всього того пекла з Вітою… Я був порожній. В Миколи Васильовича був син - Назар. Своя справа… не завжди чиста, але прибуткова. Я після лікарні працював на нього. Знаєш, мені тоді було абсолютно байдуже, що робити і на кого працювати. Світ втратив усі кольори. Просто існував. Працював роками, як механізм, бездумно. А одного разу… його син збив людину. - Ангеліна відчула, як він напружився під нею, його дихання стало глибшим. Вона мовчала, лише стиснула його руку, що лежала на її плечі.

- Сам запропонував сказати, що за кермом був я. Мені дали три роки. А я натомість попросив… свободу. Коли відбуду термін, щоб він від мене відчепився. Забув про мене... - він замовк, і Ангеліна відчула, як стислося її серце. Три роки. За чужий гріх.

- Потім вийшов. Дихав іншим повітрям, але всередині нічого не змінилося. Пустота. Назар Миколайович… він допоміг мені купити готель тут, у цьому містечку. Я переїхав. Просто хотів вирватися з того кола, розпочати нове життя. Тут було тихо, спокійно… Ніби інший світ. Зустрів Тетяну… - Максим запнувся, і Ангеліна відчула, як його м'язи під її головою знову напружилися. - Ми не зустрічалися. Кілька разів переспали і вона завагітніла. А я… я не міг собі дозволити, щоб дитина була без батька. Після всього, що пережив сам. Не хотів, щоб хтось пережив моє дитинство. Але, як ти розумієш, в нас з нею так нічого і не вийшло. Це було… зобов’язання. Не кохання. Просто спроба зробити правильно, але… - чоловік зітхнув, і цей видих був сповнений гіркоти і жалю. 

- Я не зміг дати їй те, що вона хотіла. А вона не змогла дати мені того, що я потребував… чи, скоріше, чого я боявся. Боявся знову довіряти. А одного разу мені телефонують і просять зустрітися з батьком. - його інтонація змінилася. - не тоді, коли я був в лікарні, не тоді, коли я бездушно працював, не маючи когось близького, не тоді, коли сидів, не тоді, коли вийшов і вчився жити з чистого аркуша. Він з'явився тоді, коли в мене все почало налагоджуватися, коли я стояв на ногах, тому я не зміг тоді пробачити йому і пустити його в своє життя.

Ангеліна відхилилася трохи, підняла голову і подивилася йому в очі. У них відбивався давній біль, який він так старанно ховав.

- Максиме… - почала вона тихо, її голос був наповнений співчуттям. - Це так несправедливо. Ти пройшов через стільки… - він лише похитав головою, відвертаючись.

- Справедливість… Її немає, Ангеліно. Є лише наслідки. І я їх відчував на собі все життя. Але знаєш, що найгірше? - вона чекала, не наважуючись перебити.

- Найгірше те, що я сам себе загнав у цю пастку. Боявся жити, боявся відчувати. Кожен крок був обережним, продуманим, щоб не зробити боляче нікому… і щоб ніхто не зробив боляче мені. Я будував стіни, поки сам не опинився за ними. - Ангеліна торкнулася його щоки, провівши великим пальцем по лінії щелепи.

- Але ж ти тут. Зі мною, - прошепотіла вона. - Ти дозволив собі відкритися. Це вже щось. - він повільно повернув голову, його погляд затримався на ній. У його очах була суміш вразливості та надії.

- Я не знаю, як це - бути іншим, - його голос став майже нечутним. - Всередині я все ще той порожній Максим, який просто існував.

- Ні, - рішуче сказала Ангеліна. Вона піднялася вище, спираючись на лікоть, і зазирнула йому прямо в очі. - Ти не порожній. Ти просто… цілий. Зі шрамами, з болем, з історією. І це робить тебе тим, ким ти є. Ти вижив. Ти не зламався. І ти тут. - вона трохи завагалася, потім продовжила, знизивши голос:

- Можливо, ти не міг пробачити батькові тоді, тому що сам був надто розбитий. Ти не мав сил, щоб когось пробачати, крім себе. Але зараз? Зараз ти інший. Ти стоїш на ногах, як сам сказав. - Максим мовчав, дивлячись на неї. Його пальці ніжно торкнулися її волосся, потім ковзнули вниз по її спині.

- Як ти це робиш? - ледь чутно спитав він.

- Що саме? - здивувалася вона.

- Як ти бачиш мене таким? Коли я сам бачу лише… уламки. - Ангеліна усміхнулася, і в її усмішці була вся ніжність світу.

- Тому що я бачу не лише твої уламки. Я бачу силу, що дозволила тобі вижити. Я бачу доброту, яку ти ховаєш за стінами. І я бачу серце, яке, попри все, здатне любити. Можливо, тобі просто треба дозволити цьому серцю знову битися на повну. - він зітхнув, і цього разу зітхання було не стільки гірким, скільки втомленим. Максим обійняв її міцніше, притягуючи назад до себе, і вона знову відчула тепло шкіри і стукіт його серця.

- Я боявся, що ти підеш, - прошепотів він їй у волосся. - Що ця правда… вона відштовхне тебе. - жінка підняла голову, щоб подивитися на нього, її очі були сповнені рішучості.

- І нічого не змінилося. Я нікуди не піду. Ти це знаєш. А ти? Ти дозволиш собі відпустити минуле і нарешті почати жити для себе? - він посміхнувся, втомлено, але щиро.

- Куди я вже подінуся?! Тебе неможливо не любити, Ангеліно. - вона посміхнулася, міцніше ховаючись в його обіймах.

- Я не хочу, щоб ця мить закінчувалася. - прошепотіла жінка. - Максиме, дякую тобі, що поділився.

- Я обіцяв... - вона знову відчула як його серце почало битися швидше.

- Ангеліно, я впевнений, що суд прийме рішення на мою користь і я впевнений, що ти для Полі станеш справжньою матір'ю. Але ти не думала про те, щоб спробувати завагітніти знову? - вона мовчала. - Зрозумій, після всього, що ти нам подарувала і мені, зокрема, я хочу тобі допомогти стати матір'ю по- справжньому, якщо це можливо. Я не наполягаю. Але хочу щоб ти знала мою позицію. Я підтримаю будь яке твоє рішення. - Ліна затихла, самотня сльоза покотилася залишаючи за собою вологий слід і впала на груди чоловіка. Він відчув це.