36 глава

Максим не пам’ятав дороги.
У голові вертілися уривки останніх розмов. Вона не хотіла повертатися в той дім, але... чи означало це, що вона все ще хоче бути з ним? Він стискав кермо до болю в пальцях і ще дужче натискав на газ.

Він не міг її втратити.
Не тепер. Не тоді, коли щойно знайшов.

Коли перед ним нарешті виник її будинок, Максим озирнувся: ні Дениса, ні автівки не було.
Він припаркувався абияк, не звертаючи уваги ні на знаки, ні на розмітку. Вискочив з машини й кинувся до під’їзду. Сам не розумів, чого так поспішає, але знав: йому потрібно побачити її очі.
І водночас боявся. Боявся знайти в них… байдужість.

За дверима клацнув замок. Серце Максима різко стиснулося.

Двері прочинилися.

- Ти… чому тут? - запитала Ангеліна, трохи розгублено, але з помітним занепокоєнням.

Він мовчки дивився на неї, наче боявся моргнути і втратити якусь мить. Аста й Арта радісно підбігли, й Ангеліна перевела погляд на собак, розірвавши їхній зоровий контакт.

Та Максим вже стояв поруч.
Мовчки. Рішуче. Обійняв її. Міцно, так, наче боявся відпустити.

- Максиме… Що трапилось? - стурбовано прошепотіла вона, відповідаючи на його обійми.

- Артем сказав, що ти поїхала з валізами… з собаками… - його голос зривався. - Я уявив… усе. Але… тепер подивився в твої очі… і зрозумів, ти тут. І все… добре.

- Не лякай мене так… - вона обережно звільнилася з його обіймів, підняла руки й ніжно торкнулась його щік. - Ти що… Я просто приїхала по теплі речі. І з собаками мені спокійніше.

Максим перевів погляд на вітальню. Валіза справді була відкрита, речі лежали акуратно, ніщо не виглядало як втеча.
Він полегшено видихнув.

- А чому ти не відповідала на дзвінки? - запитав уже спокійніше, але з ноткою болю.

- Телефон на беззвучному… - відповіла вона. - Занадто багато хто дзвонить. А я… не хочу ні з ким говорити. Поки що.

Тільки тепер на обличчі Максима з’явилася втомлена, але щира усмішка.

- Зачекай, мені потрібно вирівнювач із розетки витягти, - згадала Ангеліна й метнулась до ванної.

Максим повільно пішов слідом. Зупинився у дверях ванної й усміхнувся:

- Ти хотіла вирівняти волосся? - Ангеліна озирнулась, трохи зніяковіла.

- Так… просто захотілося змін. - Максим спирався плечем об одвірок, дивився на неї довше, ніж зазвичай.

- Мені дуже подобаються твої кучері, - сказав майже пошепки, щиро, так, ніби визнавав щось глибоке. - Вони… твої. Живі. Нестримні. Як ти.

- Шкода, що ми не навчались разом у школі, - мовила вона з легкою усмішкою, але й тінню суму в голосі. - Бо тоді, можливо, хтось хоча б захистив би мене.

- Чому? - Максим трохи нахилив голову. - Через кучері?

- Через кучері, через себе, - вона зітхнула. - Мене дражнили постійно. Мівіна, гніздо на голові, звивини в голові - замінили кучері НА голові, баранчик Шон, кучерявий шмаркль… І я вірила, що це щось негарне. Що зі мною щось не так.

Максим підійшов ближче й мовчки обійняв її. Вона не опиралась, навпаки, ніби сховалась у ньому.

- Ніколи б не подумав, що з твоєю зовнішністю можна було чути таке, - промовив він пошепки, вдихаючи аромат її волосся. - Це особливість. Не недолік.

- А я тільки в університеті це зрозуміла. Після стількох років. - чоловік легенько торкнувся пальцями одного локона. Ангеліна подивилась на нього уважно, глибоко. У її очах було запитання. Але вона його не озвучила.

- Я просто хочу, щоб ти була собою. - сказав тихо. Максим підійшов до неї так, як робив це вже не раз. Але цього разу не з пориву, а з тихої, впевненої потреби. Її тіло вже знало його і відгукувалось ще до того, як він доторкнувся.

Ангеліна стояла, її кучері спадали на плечі, а очі були широко розплющені. Не від страху. Від очікування. Від бажання.

- Ти так дивишся, ніби вперше, - прошепотіла вона з легкою усмішкою.

- А ти щоразу інша, - відповів він, підходячи ближче.

Він нахилився до її шиї, вловив знайомий запах шкіри - теплий, трохи солодкий, затишний. Його губи ковзнули вздовж лінії плеча, і вона затремтіла вже без сорому, без захисту, без сумнівів.

Її руки впевнено обійняли його за шию, притягнули до себе ближче. Вона знала його ритм, його дотик, його подих. Її тіло запам’ятало кожну його реакцію, і тепер вони діяли в унісон, ніби давно відпрацьований танець, що починався з тиші.

Він повів її до ліжка, не питаючи, не вмовляючи. Одяг спадав з неї повільно, між жартами і поцілунками, між напівсміхом і шепотом. Їхня гра була знайома, але щоразу нова. Їхні тіла ніби шукали один одного заново, хоча вже знали кожен сантиметр.

- Я скучив, - сказав він, торкаючись її стегна.

- Я теж, - відповіла вона, усміхаючись, але в голосі вібрувала ніжність.

Їхня близькість була глибшою, ріднішою. Без потреби доводити щось. Вони кохались повільно. Жадібно. Зі стиснутими пальцями. З губами, що шукали шепіт, а знаходили стогін. З тілом, що знало, як дарувати й приймати насолоду. Їх не обмежували ні сором, ні страх.

- Максиме, ти якось обіцяв поділитися минулим, - прошепотіла вона, вимальовуючи пальцями візерунки на його грудях. Відчула, як його серце важко здригнулося, прискорюючи ритм.
- Чому твоя довіра до жінок така крихка? Це через Тетяну?

- Не зовсім… - він відвернувся, наче намагаючись сховатися від власних слів, але знав, що постійно тікати не можна. Вона хотіла зрозуміти його тривожність, і він був винен їй цю правду.
- Розумієш, після дитячого будинку я з однією дівчиною, Вітою, поїхали разом до Києва. Нам надали кімнати в гуртожитках, але різних. Навчалися, хоча мені воно давалося, м'яко кажучи, важко. У нас була стипендія, підвищена, але її було мало… І так склалося, що мене помітили. Я почав брати участь у боях без правил. Битися любив завжди, а там за це отримував чималі гроші, здавалося, легкі гроші... - його голос затих, наче він задихнувся спогадами.

- Це там твій ніс був неодноразово зламаний? - тихо запитала Ангеліна, її пальці ніжно торкнулися його обличчя. Він ледь помітно кивнув.