35 глава

- Не роби дурниць, - спокійно, але твердо промовив батько жінки. - Тобі все одно не втекти. Не роби собі гірше.

Ростислав, нічого не чув. Його засліпила лють, щелепи були стиснені, руки міцніше обхопили Ангеліну.

- Ви нас відпустите! - гаркнув він. - Якщо хочете, щоб вона залишилася жива.

В його очах палала фанатична впевненість у перемозі, хоч ситуація безнадійно виходила з-під контролю.

- Будинок оточений, - сказав начальник спецзагону. - Виходу немає.

- Якщо я звідси не вийду - вона тим більше, - прошипів Завадський, нервово сіпаючи жінку ближче до себе.

- Ти ж розумієш, що просто так це тобі не зійде? - втрутився Максим, його голос тремтів від стримуваного гніву.

- От чому Музиченко, а? Чому все завжди дістається тобі? - Ростислав нервово засміявся. - Я ж кращий! Навіть твоя Тетяна... вона вже порівнює нас. - він зробив крок назад, ближче до вікна, продовжуючи свій хворобливий монолог.

- Думаєш, можеш просто мене викреслити? Ні! Я вмію бити найболючіше. Ти ж любиш її? - він скоса глянув на Ангеліну. 
- Подивимось, чи зможеш ти забути мене, коли втратиш її... назавжди. - його усмішка нагадувала гримасу, вона була хворобливою, спотвореною, як у маніяка перед фатальним ударом.

Та в ту ж мить пролунав різкий постріл, що розбив вікно, - це був снайпер.  Ростислава ніби підкосило, він впустив Ангеліну, схопившись за передпліччя. Кров потекла по руці.

Максим кинувся до дружини і притиснув її до себе.

Куля пройшла навиліт, поранивши руку - не смертельно, але досить, аби знешкодити. Ростислав ще кілька секунд стояв, похитуючись, ніби не вірячи, що все скінчилося. Потім на нього навалилися спецпризначенці, повалили на підлогу й швидко скрутили.

- Чисто! Ціль знешкоджено, - пролунало в рації командира.

Ангеліна тремтіла в обіймах чоловіка, сльози лилися безупинно, але вона була жива. Максим міцно тримав її, шепочучи:

- Все добре. Все вже позаду…

- Не віриться, що все закінчилося, - промовила, ховаючись в його обіймах.

- Все добре, моя хороша... - продовжував чоловік заспокоювати.

Коли Максим і Ангеліна вийшли з дому, на вулиці вже панувала напружена тиша. Поруч із поліцейськими машинами вже стояв Артем. Він приїхав раніше, щойно почув новини.

Поки Ростислава вели до машини крізь натовп спецпризначенців та кілька автомобілів, що заблокували вулицю, він раптом зауважив відчинені дверцята одного з патрульних авто. У цю ж мить його погляд вихопив пістолет, що лежав на сидінні, можливо, поспіхом залишений кимось. Скориставшись скупченням людей та тим, що увага більшості була зосереджена на ситуації навколо будинку, Ростислав рвучко вирвався, кинувся до машини, схопив пістолет і навів його прямо на Максима з Ангеліною.

- Ти не переможеш! - прокричав він і натиснув на гачок. Але куля так і не досягла цілі.

В ту ж мить із машини, як снаряд, вилетіла Аста. Вона зрозуміла небезпеку швидше за будь-кого. Собака з риком кинулася на руку Ростислава, у саму мить пострілу. Її щелепи зімкнулися на його передпліччі, збиваючи руку вбік. Постріл пішов у повітря, але не завдавши нікому шкоди.

- Зброя! На землю! - пролунали крики спецназу. - Завадського повалили, а пістолет відлетів на асфальт. Аста, не розтискаючи щелеп, стояла над ним, гарчала, готова до повторного нападу.

Кілька секунд усі стояли мовчки. Потім настало полегшення. Ангеліна схилилася до Асти, обіймаючи її за шию, гладячи її густу шерсть:

- Ти врятувала мене… дівчинка моя… дякую - вівчарка почала облизувати їй обличчя, а Максим підійшов, торкнувся плеча Артема.

- Дякую, що привіз її.

- Вона сама застрибнула в салон, - зізнався хлопець.

Хоча Максим був проти, але Ангеліна одразу поїхала до відділку та надала всі необхідні свідчення. Додому повернулися всі пізно ввечері.

- Ангеліночко Андріївно, слава Богу, що ви тут, - на очах Марії Степанівни бриніли сльози.

- Дякую, - Ліна злегка обійняла жінку.

- Може, вам щось приготувати, а то на Вас лиця немає.

- Дякую, проте я нічого не хочу. - вона їх залишила, а сама піднялася нагору. Хотілося прийняти душ, змити з себе весь бруд, який накопичився.

Максим з чаєм і сирною запіканкою зайшов у спальню і побачив, що дружина мирно сопіла на ліжку. Він обережно сів на краєчок, щоб не розбудити, прибрав з обличчя ще вологі кучері і просто милувався, тішився, що вона тут - жива і здорова.

Тієї ночі обидва спали тривожно. Сни були уривчасті, змішані з образами минулого дня. Але на ранок усе стихло.

 Ангеліна прокинулась не від шуму, а від тиші. В домі все ще було спокійно, лише ледь чутний шелест, запах кави і чогось... солодкого? Вона потягнулася, сіла на ліжку й озирнулася: Максима поруч не було.

На тумбочці записка:

"Доброго ранку. Чекаю тебе знизу. М."

Вона, ще напівсонна, накинула на плечі легкий халат і вийшла з кімнати. Сходами спустилася босоніж і відчула приємний холод підлоги. На кухні сидів Максим у сорочці з закатаними рукавами. Він щось уважно читав у телефоні, але почувши її кроки підвів очі і всміхнувся.

- Нарешті. Я вже думав будити тебе.

- Це... ти все сам зробив?

- Своїми, не зовсім золотими, але щирими руками, - відповів він і встав, аби допомогти їй сісти. На столі стояли: сирники зі сметаною, склянка соку, її улюблена кава й маленька шоколадна цукерка.

Вона на мить задумалася. Її обличчя стало серйозним. Вона подивилася на нього з тією любов’ю, про яку досі ніколи не говорила вголос.

- Я вдячна тобі, - тихо сказала, зробивши ковток кави. - За вчора. За сьогодні. За все.

- Мені не треба "дякую", - відповів він серйозно. - Я ж... твій чоловік. А не просто сусід, який приніс каву.

- І все одно... - вона опустила погляд. - Мені було так страшно. За тебе. За Полю. І... - вона замовкла на кілька секунд.

- Я сьогодні зрозуміла: я більше не зможу жити в цьому будинку. Він постійно нагадуватиме про все, що сталося. - Максим не одразу відповів. Лише взяв її за руку.