34 глава

- Це що було? - Остап з'явився у дверях, його голос звучав напружено. Він приїхав одразу після новини про викрадення, не чекаючи пояснень, не питаючи дозволу.  

- Для чого їм готель і центр? Це як мінімум дивно, - кинув він, стримуючи роздратування.  Максим стояв біля вікна, руки міцно зчеплені за спиною.  

- Знаю… Це схоже на помсту. - Остап уважно глянув на нього.  

- Помсту? За що?  - Максим не відповів. Не зараз. Він повернувся до Марії Степанівни, голос його був рівним, але в ньому вчувалася гостра зосередженість.  

- Марія Степанівно, в Поліни є іграшка у вигляді качечки?  - жінка здивовано підняла брови.  

- У нас нема, я б пам'ятала.  - Максим ледь помітно стиснув губи. Це було воно. Підказка. Ангеліна не сказала б це просто так.  

- Божечки, це ж треба такому статися… - бурмотіла жінка, знервовано стискаючи руки.  

Остап зробив крок ближче.  

- Що далі? - Максим не роздумував.  

- Готуй документи. - його голос був твердий, незламний. Заради Ангеліни він не те що готель, він душу ладен був віддати. Остап стиснув щелепи.  

- Це нерозумно.  

Максим різко повернувся до нього.  

- У мене є вибір?  - Остап на мить мовчав, потім похитав головою.  

- Вибору немає. Але це не означає, що треба робити все, як вони хочуть. - Максим зітхнув, провів рукою по обличчю.  

- Я не збираюся грати за їхніми правилами.  - він знову глянув у вікно, і в його погляді з'явилася нова твердість.  

- Ми знайдемо її. Але якщо вони хочуть гру - нехай думають, що перемагають.  

Чоловік зателефонував тестю, розповів про дзвінок і знову сів переглядати записи з камер. Максим не розумів, що це дасть, але щось невідступно тягло його передивлятися їх знову й знову. Телефон лежав поруч, завжди напоготові до нового дзвінка. Так минав час. Іноді телефонував слідчий, а Остап мовчки готував документацію, потрібно було ще привезти документи на центр.

Очі починало пекти, безсонна ніч давалася взнаки. Марія Степанівна обережно поставила біля нього горнятко з чаєм і шматок сирної запіканки.

- Перекусіть, - боязко промовила вона. - Вам сили потрібні, щоб знайти.

Чоловік навіть бровою не повів, їжа зараз була на останньому місці.

- Не можна так… Заженете себе, і користі від цього не буде нікому. Ангеліна Андріївна часто його заварювала.

При згадці імені дружини Максим ледь підняв очі й опустив погляд на чай.

- Карпатський… - тихо прошепотів він. Ліна й справді його любила, вдихала аромат гірських трав і насолоджувалася.

Раптом ноутбук гучно закрився. Максим піднявся, взяв жінку за плечі.

- Ви геній! Маріє Степанівно, дякую!!! - нічого не пояснивши, чоловік вискочив з будинку мов ошпарений і дуже швидко Максим увірвався до будинку тестя, мов буря, ледь не зірвавши двері з петель.  

- Це Ростислав!  

Очі його палали, голос звучав різко, впевнено. Він озирнувся, шукаючи Полю, але її не було видно. І добре. Він знав, що тут вона в безпеці, що її люблять, що про неї дбають.  

Андрій Миколайович різко підвівся з крісла, немов його слова викликали у нього цілий вихор думок.  

- Це він! Слова Ліни про качечку, пам’ятаєте? Вона називала його карпатським селезнем, коли ми там були!  

Максим судомно переводив подих, поступово беручи себе в руки.  

- Хитрий гад… - Андрій Миколайович нахмурився, нервово постукував пальцями по підлокітнику. - За документами він у санаторії, мої люди там чергують…  

Наступного дня все стало очевидним: Ростислав давно це задумав. Колишній начальник охорони Володимир розповів, що останнім часом той втратив зв’язок з реальністю. Спочатку розлучення, потім відмова дітей, а потім ще й той випадок із Максимом та Ангеліною… Гальма в його голові зникли.  

Повідомлення з адресами та майбутніми новими власниками готелю й центру з’явилося швидко. Вони намагалися з’ясувати, як це пов’язано з Ростиславом, але нічого не могли знайти.  

Місце, де тримали Ангеліну, залишалося загадкою.  

Максим відчував, як час вислизає з рук, як з кожною хвилиною згасає його надія.  

Кожен відсутній дзвінок від Ліни боляче бив по нервах.  

Кожна секунда без відповіді здавалася вічністю.  

Максим знову й знову прокручував її останні слова, немов вони були єдиною ниткою, що могла привести до відповіді. Кожен звук у пам’яті, кожне слово мало значення.  

А тим часом Ангеліну знову привели нагору. У повітрі завис важкий запах їжі, але вона ледь його відчувала.  

Ростислав сидів за столом, спокійно жував, повільно і нехитро витираючи засмальцьовані губи серветкою. Навколо тиша, напружені постаті охоронців, що мовчки стояли осторонь, немов статуї.  

- Твій чоловік все ніяк не заспокоїться, - мовив він, не підводячи очей. Голос рівний, безтурботний, майже лагідний, що тільки посилювало огиду. - Але не хвилюйся, в мене все під контролем.  

- Він знайде тебе! - зі злістю випалила Ангеліна.  

Ростислав усміхнувся, ніби насолоджуючись її люттю.  

- Ну навіщо ти так? - він відкинув серветку. - Подобається тобі чи ні, але ти вже в мене. І будеш робити все, що я накажу.  

- Ніколи! - прошипіла вона, очі блиснули відчайдушною рішучістю. - Чуєш? Ніколи! Я краще помру, ніж підкорюся тобі!  

Його усмішка стала ширшою. Вона знала цю усмішку. І знала, що нічого доброго вона не означала.  

Одним коротким кивком він віддав наказ охоронцю. Позаду нього ожила величезна плазма, на секунду заповнивши кімнату яскравими кольорами, перш ніж зображення стало холодним, чорно-білим.  

Це була камера спостереження. Ангеліна втупилася в екран, її дихання раптово урвалося.  Голе приміщення, вікно, нічого зайвого.  

Та за вікном вона побачила знайомі обриси.  

Будинок Максима.  

Ніби удар у груди.  

Поряд з вікном щось довге, чорне, металеве… Її серце провалилося кудись униз.  

Снайперська гвинтівка.  

Сльози запекли в очах, але вона не дала їм упасти.  Це був той самий будинок, про який вона недавно говорила Максиму. Внутрішній голос не підвів.