33 глава

Свідомість поверталася повільно, наче пробиралася крізь густий туман. Ангеліна ледь розплющила очі - повіки здавалися важкими, непідйомними, а голова нищила гострим болем, наче її розколювали зсередини. Повітря було прохолодним, стерильним, пахло свіжою фарбою. Вона повільно озирнулася, намагаючись вхопитися за реальність.

Незнайоме приміщення. Без вікон, не покинута будівля. Навпаки, чисте, акуратне, щойно після ремонту. Свіжо-пофарбовані стіни у нейтральному світлому відтінку, кахлі на підлозі - холодні й бездоганні, ніби щойно вимиті. У кімнаті стояло просте ліжко, жорсткувате, з вузькою подушкою та без зайвих деталей. Біля дверей побачила ще невеликий стіл.

Двері були зачинені. В іншій стіні були ще одні - відчинені, де Ангеліна помітила туалет. Жодних особистих речей, жодного натяку на щось знайоме.

Серце забилося частіше. Вона спробувала пригадати, як опинилася тут. Але думки розповзалися, ковзали, ніби вода між пальцями. Останнє, що пам'ятала… Дихання перехопило.

…Рука. Чужа, груба. Хтось схопив її ззаду, міцно притиснувши до себе.

Запах. Хімічний, різкий. Матеріал, що закрив їй обличчя.

Потемніння. Порожнеча. Вона зрозуміла, що її вкрали.

Накрила хвиля паніки. Ангеліна різко вдихнула, відчуваючи, як холодне повітря дряпає легені, зігнула ноги в колінах, притиснула обличчя до них, наче це могло захистити її від страху.

Відчула голод. Пронизливий, гнітючий, він не залишав сумнівів - вона перебувала тут явно більше, ніж кілька годин.

Телефон зник. Годинник з руки теж. Невідомість душила.

Колись, під час перегляду фільму про викрадення, батько казав: «Головне - не панікувати. Не робити різких рухів. Спокій - це твоя зброя.»

Зараз ці слова звучали в її голові, приглушено, наче крізь скло.

- Спокій… потрібно зберігати спокій… - прошепотіла вона собі.

Раптом - кроки. Тихі, впевнені, наближалися.

Серце закалатало, наче намагалося вирватися з грудей. Вона затамувала подих, стискаючи пальці так сильно, що нігті врізалися у шкіру.

Двері відчинилися.

На порозі стояв високий чоловік, широкоплечий, обличчя приховане під чорною балаклавою.

Його очі. Холодні. Порожні. Безликі. Ніякої злості. Ніякої доброти. Просто абсолютна байдужість.

Не сказавши ні слова, він поставив пляшку води та запаковану булочку на край столу. Потім так само мовчки розвернувся і зник за дверима.

Тиша стала нестерпною. Ангеліна дивилася на їжу, але навіть не могла простягнути руку. Страх перевищував голод.

Секунди здавалися годинами. Жінка сиділа непорушно, намагаючись упіймати хоч якусь логічну нитку в своїх думках. Але реальність була невблаганною - її викрали, і вона не знала ні де знаходиться, ні хто її тримає.

Вона обережно роздивилася їжу на столі. Запакована булочка та пляшка води. Ніяких слідів стороннього втручання, хоча це мало що означало. Зробивши повільний вдих, вона простягнула руку до пляшки. Кришка була щільно закручена, нова. Вона відкрила її, понюхала - звичайна вода. Обережно зробила маленький ковток, прислухаючись до відчуттів. Нічого дивного.

Це її не заспокоїло.

Невідомо скільки вона так просиділа, та все ж її переміг сон, який цього разу був чуттєвим. Тому, почувши кроки, вона підвелася і сіла в очікуванні, але побачене її здивувало.

- Ну привіт, Ангеліно Андріївно. Впізнали? - перед нею, наче нічний жах, стояв той наднеприємний тип, з яким вони тоді вечеряли в Карпатах. Його голос був огидно солодким, а погляд - слизьким і хижим.

- На жаль, так, - прошепотіла жінка, відчайдушно намагаючись зберегти спокій. Вона була впевнена, що її шукають, треба просто зачекати. 
- Що вам потрібно? - Запитала вона, намагаючись додати в голос якомога більше впевненості.

- Розумієш, - почав цей виродок, повільно наближаючись. Його тінь здавалася величезною і загрозливою.

 - Я звик досягати свого. Не пам'ятаю вже, коли мені востаннє відмовляли, тому ви з Максимом мені дещо... - він замислився, його очі блиснули злістю.

- Одним словом, я не міг це так залишити. Та й ти виявилася непростою панянкою. - Ростислав хитро посміхнувся, його усмішка викривила обличчя в жахливу гримасу.

- Та все ж ти щось хочеш? - Вигукнула Ангеліна, відкидаючи всі умовності. Зараз не було часу на формальності, треба було діяти. Вона перейшла на "ти", але йому, здавалося, було абсолютно байдуже.

- Цікаве питання, - він повільно підійшов і, неквапливо розсівшись на стільці, що, мабуть, був приготований для нього, продовжив. 

- Я довго думав, що б мене потішило. І гадаю, це принесе мені найбільше задоволення. - Ангеліна сиділа, немов закам'яніла, уважно слухаючи кожне слово. Вона вже почала розробляти план, як натякнути Максиму на його ім'я. Просити зателефонувати було б безглуздо. Він сам пізніше накаже це зробити. 

- Ми слідкували, дізнавалися про вас... І я зауважив, що твій чоловік дуже любить свій готель. А ти його центр. Сам він мене з твоїми шавками не цікавить. А ось територія... - жінка здивовано поглянула на нього, її очі розширилися від жаху і нерозуміння.

- А тобі ніде не злипнеться? - не витримала Ангеліна, її голос прозвучав, як гарчання. Він розсміявся, його сміх був холодним і жорстоким, а очі дивилися на неї, як на здобич. Вона глянула на двох охоронців, що стояли поруч. І раптом у її голові промайнула думка: при них він не зробить нічого. Це лише психологічний тиск.

- Мені подобається твій спротив, - промовив він, його голос був сповнений самовдоволення. 

- Горда жінка! Я таких люблю. - У цю ж мить його обличчя спотворилося, ставши абсолютно серйозним. - Ми зателефонуємо твоєму чоловікові, і ти скажеш йому все, що потрібно. Звісно ж, про мене знати необов'язково.

- Я нічого казати не буду! - Її голос був твердим, як камінь.

- Будеш, ще й як будеш, - один з охоронців, не кажучи ні слова, підняв планшет. На екрані миготіло відео, де Поля йде щаслива з садочка, сміється. Тварюки! Вони стежать за її дитиною!