30 глава

Максим раптом відчув, ніби розчиняється в повітрі під вагою нового знання. Його світ, що здавався таким міцним, похитнувся - і в цьому хитанні він відчайдушно шукав, за що вхопитися.

Не розумів до кінця, що означає цей собака для нього. Не знав, як прийняти, що щось з його минулого все ж існувало. Здавалося, він стоїть над прірвою, і йому терміново потрібен якір. Він звик покладатися лише на себе, але зараз ця опора зникла.

Чоловік підвів погляд на Ангеліну. Вона стояла зовсім близько, її очі були сповнені розуміння, але без краплі жалю. Її спокій був єдиним незмінним у цьому хаосі.

Максим зробив крок до неї, ніби шукаючи порятунку. Його рука ледь торкнулася її плеча, а потім, без зайвих слів, він притягнув її до себе. Він опустив голову, його чоло торкнулося її скроні. Її тепло було єдиним, що не здавалося чужим у цей момент.

- Я не знаю, що сказати, - прошепотів він, його голос тремтів від стриманих емоцій. Ангеліна мовчала, лише міцніше обійняла його.

Максим вдихнув її аромат, шукаючи в ньому щось знайоме, щось реальне - щось, що могло б нагадати йому, що він тут, що він не зникає в хаосі почуттів. Її пальці легенько ковзнули по його шиї, зачепивши теплу шкіру - запізнілий дотик, що майже розчинився у вечірньому повітрі. А потім вона повернулася до нього, дивлячись у його очі, які ще хвилину тому були такими розгубленими. Його розгубленість відбилася в її душі, переплелася з її власними відчуттями самотності, що нарешті знаходили відповідь.

І тоді він поцілував її - не як відповідь, не як втечу, а як єдине, що зараз могло повернути його у цей момент, у цю реальність. Це не був порив, а тихе прийняття - дотик губ, у якому не було сумнівів, лише бажання зупинити час на мить, зберегти її поруч.

Блекі тихо лежала поруч, не порушуючи цієї хвилини. Вона, здається, зрозуміла, що зараз немає місця для сторонніх слів чи зайвого руху.

- Нічого не кажи, - тихо вимовила Ангеліна, коли вони відсторонилися. В її голосі була м’якість, майже просвітлення. - Пробач, що привела її в твій дім без попередження.

- В наш дім, - поправив її Максим. Він дивився на неї серйозно, впевнено, ніби вимовляючи не просто слова, а щось значно більше. - Ліно, це наш дім.

Жінка тепло посміхнулася й провела пальцями по його обличчю, торкаючись легко, майже невловимо. Її дотики говорили за неї - про довіру, про згоду, про те, що цей дім справді їхній.

Вони знову сіли на поріг ганку, і Максим погладив Блекі, яка лише злегка відкрила очі, визнаючи його присутність без потреби рухатися. Вони засміялися - легко, по-домашньому, так, ніби ось-ось повітря стане теплішим.

- Поля буде в захваті, - промовив Максим, цього разу жвавіше, ніби поцілунок розвіяв його втому.

- Це точно, - погодилася Ангеліна, її голос був тихий, але впевнений. Вона дивилася на собаку й додала, ніби розмірковуючи вголос: - Вона, здається, нарешті знайшла своє місце. Ми намагалися раніше забрати її до батька, але там собаки її не прийняли. Тому, сподіваюся, тут їй буде добре.

Максим притиснув її до себе, немов хотів не лише втішити, а й закріпити цей момент - довгий і теплий, у якому не було поспіху.

Вони ще довго сиділи на ганку, закутані у вечірню прохолоду та спільну тишу, яку час від часу порушував лише тихе зітхання Блекі під ногами. Слова вже не були потрібні - їх замінили теплі дотики, переплетені пальці та погляди, сповнені новим, ще не до кінця усвідомленим почуттям. Коли останні відблиски заходу сонця згасли за обрієм, Ангеліна підвелася.

- Зайдемо? Стає прохолодно. - Максим мовчки кивнув, беручи її за руку. Увійшовши до дому, вони опинилися в м'якому світлі настільної лампи. Атмосфера була наповнена затишком та ледь вловимим хвилюванням. Ангеліна обернулася до нього, і між ними знову виникла та особлива напруга, яка відчувалася на порозі. Його погляд був глибоким і серйозним, він ніби хотів сказати щось важливе, але слова знову застрягли в горлі.

Вона першою порушила цю мовчанку, обережно торкнувшись його щоки.

- Ти в порядку?

- Тепер так, - ледь чутно відповів Максим, прикриваючи її долоню своєю. - Ти... ти робиш мене сильнішим, Ліно. - ці прості слова прозвучали як одкровення, як перший крок до руйнування тієї стіни, яку він так довго зводив навколо свого серця. Ангеліна ніжно посміхнулася, і в її очах він побачив не лише співчуття, а й щось глибше - прийняття.

Далі все відбувалося ніби в тумані, кероване нестримним потягом, що виник між ними. Їхні обійми стали міцнішими, поцілунки - глибшими, сповненими жаги та ніжності водночас. У повітрі відчувалася електрика, кожен дотик викликав хвилю мурашок. Вони піднялися сходами, не відриваючись одне від одного, їхні тіла тягнулися одне до одного з непереборною силою.

У спальні, в напівтемряві, їхні почуття вирвалися на волю. Це була ніч звільнення, ніч, коли біль минулого відступив перед всепоглинаючою пристрастю теперішнього. Їхні тіла розмовляли без слів, розповідаючи історію самотності, потреби та раптово знайденого тепла. Кожен дотик, кожен шепіт був сповнений вдячності та нового, трепетного усвідомлення близькості.

Пізніше, коли пристрасть трохи вщухла і вони лежали поруч, втомлені та водночас оновлені, Максим відчув непереборне бажання відкритися. Тиша навколо вже не здавалася гнітючою, а спокійною, майже довірливою.

- Ти знаєш, Ліно... - почав він, його голос був тихим, але в ньому відчувалася рішучість. - Я ніколи нікому не розповідав... про дитбудинок. Мені було соромно. Я відчував себе... непотрібним. Викиненим. - він замовк, ніби збираючись з духом. Ангеліна ніжно провела пальцями по його руці, заохочуючи продовжувати.

- Я навчився бути сильним, нікому не показувати своїх слабкостей. Боявся, що якщо хтось дізнається... якщо хтось побачить справжнього мене... то теж відкине. - його голос зривався. Він ніколи раніше не ділився цим ні з ким. Ця частина його життя була запечатана глибоко всередині.

- А потім з'явилася ти, - продовжив він, повернувшись до неї й зазирнувши в очі. - Зі своєю силою, своєю прямотою... і своїм розумінням. Ти не питала зайвого, але ти була поруч. І сьогодні... сьогодні я відчув, що можу тобі розповісти все, що тебе цікавить.